Реквієм для листопаду - Матіяш Дзвінка (бесплатная библиотека электронных книг .TXT) 📗
Будильник дзеленчить, починаючи з сьомої ранку, спочатку кожні п'ятнадцять хвилин, потім кожні десять хвилин, потім кожні п'ять. Дарина нічого не може з ним зробити. Вимикає його, але будильник не слухається Дарини й за п'ять хвилин дзеленчить знову. Дарина не знає, чи довго він так грається і коли заспокоюється, бо ж о дев'ятій вибігає з дому. А коли повертається увечері, одразу підходить до будильника. Але він стоїть на столі сумирно й безневинно дивиться на Дарину — так, ніби це не він бешкетував сьогодні зранку. Дарина знає, що завтра зранку повториться те саме, але чому — не може зрозуміти. Можливо, будильник хоче померти й тому намагається роздратувати її, щоб вона у гніві кинула його на підлогу, і тоді він замовкне назовсім. Або вийняла його серце — маленьку батарейку, куплену на станції метро. Але Дарина не може допитатись у будильника, чого він хоче, бо коли вона питає його про це, він уперто мовчить і дивиться на неї, ніби хоче, щоб вона сама прочитала відповідь на його поцяткованому цифрами обличчі. Тому Дарина тільки махає рукою і йде вечеряти.
У неї випадає волосся, випадає дуже багато. Щоранку, прокидаючись, вона дивиться на себе в дзеркало, аби побачити, скільки ще його залишилося. І проводить пальцями по доріжках шкіри на голові. Вона боїться розчісуватися, бо на гребінці залишаються цілі пасма, вона проводить гребінцем від чола до потилиці й відчуває, як гострі зубчики гребінця дряпають шкіру. Волосся осипається, як листя з осіннього дерева. Воно лежить навколо неї на підлозі, і їй не вистачає сил, щоби нахилитись і визбирати його. Вона знімає з гребінця пасмо тоненьких волосинок, які своєю м'якістю нагадують качиний пух і нюхає його, але воно нічим не пахне. Вона знає, що одного дня волосся не залишиться зовсім. Або залишаться ріденькі кущики, тоді його треба буде виголити бритвою, як голять солдатів-новобранців або жінок-в'язнів. Вона уявляє свою голомозу голову, і їй стає дивно, що й так може бути. Шкіра на голомозій голові м'яка, й видається молодшою за шкіру обличчя. Ця шкіра й справді молодша. Вона сідає на підлогу серед розсипаного волосся, обнімає руками коліна, бо так їй менше страшно від того, що це станеться неминуче, і розповідає собі казку — як робила це, щоб скоротити собі дорогу, коли "їхала в автобусі, аби заснути, коли сон її не брався. Колись жила собі дівчинка, у якої було розкішне волосся, коли вранці вона розчісувала його, стоячи біля вікна, сонце посміхалось і світило яскравіше. Коли вона мила волосся, вітер сам його висушував, і їй не треба було користуватися феном. Якось дівчинка зустріла хитру чарівницю,. яка вирішила виманити її волосся та сказала, що вміє здійснювати всі бажання, тільки за кожне бажання проситиме по одній волосині. Дівчинка подумала, що це зовсім небагато, бо хіба в неї може бути багато бажань, їй треба зовсім мало, і не шкода десяти волосин, бо хіба може в неї бути більше, ніж десять бажань. Але бажань все одно виявилося більше, ніж десять, і навіть більше, ніж двадцять, і зовсім не треба було їй просити, щоб її всі любили, бо за день любові кожної людини чарівниця вимагала по волосині. Але дівчинка вирішила, що цих любовей їй треба не так багато. Тільки щоб її завжди любили тато з мамою, і маленький братчик, і вчителька у школі, і прибиральниця з гострим носом, та сусід через дорогу, який дивиться на неї поверх окулярів і виймає з кишень різні маленькі дрібнички й дарує їй — останнього разу олівця, що пише двома кольорами, чорним і червоним; і червонощока бабуся, що торгує булочками з цинамоном, курагою та родзинками, біля якої завжди так солодко пахне, та ще хлопчик, що живе на сьомому поверсі й часом катає її на велосипеді, та ще песик, який сидить на балконі першого поверху й завжди радісно дзявкає, коли вона проходить повз той балкон, та ще інші люди. Так багато їй треба було любовей, що за них довелося заплатити всім волоссям. І коли в дівчинки не залишилося жодної волосини, хитра чарівниця пішла собі геть. Бо коли просиш, щоби щось було завжди, це означає, що треба все віддати. І сонце зажурилось, бо на чиє волосся воно тепер дивитиметься, щоб яскравіше світити. Вітер засмутився, бо чиє волосся він тепер розвіюватиме. А дівчинка плакала, бо не знала, чи хтось захоче любити її лисою. І чи залишиться щось із тих любовей, за які вона вирішила так дорого заплатити. Вона це також знає, бо ніколи не відомо, що буде з любов'ю. Коли випаде все волосся, хтось помре. Пальцями позбирати волосяний пух, підлога холодна, як вода в колодязі, мені ще не так глибоко років, щоби думати про те, що колись мене може не бути, тільки волосся мені про це нагадує, коли осипається, як листя на зиму. І того дня вона встане, і піде хисткими кроками до дзеркала, і дивитиметься на себе очима, повними сліз, а потім припаде руками до такої молодої шкіри, і вже більше не зможе плакати, і накриватиме свій біль пальцями.
Світ схожий на величезний мурашник. Безліч людей в один той самий момент у найвіддаленіших точках земної кулі займаються різними речами. Не підозрюють про існування одні одних і ніколи не зустрінуться. Дарина намагається уявити, що діється зараз, ось цієї миті — о 8.30, 13.42, о 23.29 із близькими їй людьми та з людьми, про яких вона нічого не знає, окрім того, що вони є. Десь у місті Маркіян біжить через дорогу, аби встигнути до червоного світла. Люди снідають, спльовують воду з рештками зубної пасти в раковину, розплющують очі, розповідають одні одним важливі речі. Народжуються, народжують, вмирають, кохаються, кудись поспішають, просто нічого не роблять. Чоловіки пестять жінок, і жіночі тіла розквітають під їхніми губами. Жінки цілують чоловіків, і чоловічі тіла напружуються й наливаються соками. Жінки й чоловіки зачинають дочок і синів і засинають, дивно усміхаючись одне до одного, переплітаючись тілами, перемішуючи літери своїх імен, міняючись запахами тіл. Є люди, які потребують її та кличуть у думках, а вона не чує цих голосів. Хтось її згадує, і вона про це нічого не знає. А те, що знає, — до смішного обмежене. Нам випадає так мало і так багато саме тому, що мало.
Телефон мовчить. Нічого не відбувається. Листоноша не приносить ні листів, ні газет. Невідомо, що діється у світі, і невідомо, чи він узагалі є, отой світ. Те, що за вікном, — того небагато видно, але там також нічого не відбувається. І там нічого немає, крім застиглого простору. Дерева дивляться одне на одне — про що вони думають? Асфальт ворушить потрісканими губами — що він говорить? Десь літаки літають із однієї півкулі в іншу, і люди дивляться донизу на океан і на небо й не бачать, де синява води переходить у синяву небес. Десь є війна — вона є напевно, і це страшно. Тільки вона поза мною. Все поза мною. Така тиша, що ніхто нічого не помітить, — навіть якщо щось і відбудеться. Коли задзвонить телефон, двоє шаленців не битимуться за те, кому першому зняти , трубку й отримати свій шанс на спасіння. Шансів мало, можливості спасіння обмежені — як чинити добро, не вміючи? Не знаючи кому? Або ще гірше: як чинити добро, коли невідомо, що це? Все залишається туманним і невизначеним, зорі на небі нічого не показують, віщі сни не сняться, а якщо сняться, то віщують не те, що треба, юродиві не ходять по вулицях голими й босими, тому що їх одразу забирають у божевільню, щоб вони не каламутили громадського спокою, що й так висить на одній волосинці. На одній тоненькій волосинці. І вони не доходять до тих місць, де люди могли би їх побачити. І вона також не ходить по вулицях босоніж — часом тому, що боїться поранити ноги, часом тому, що боїться різного вуличного бруду — він поприклеюється до ніг і доведеться носити його з собою. А часом їй просто страшно, тому що тоді це вже буде значити, що їй треба йти, до чого вона має йти. Так, ніби буде зроблено головний вибір, таку важливу річ — як різні речі, які робляться вперше, а за ними починається нова частина життя. Але поки що вона чекає. Поки що доводиться залишатися з тим, що є. Серед старих і нових книжок — нові нічим не кращі за старі, і так само того, що вони у собі містять, не вистачає. Кожен шукає свого місця під сонцем (коли заходить сонце, теж добре, бо по заході сонця починаються млосні любовні ночі, нічні кіносеанси у напівпорожніх залах, і живий джаз, під який загострюються відчуття, нюх і зір, повертається прапам'ять, і можна обходитися без мови, і можна почати танцювати і стати самою мовою, і танці тоді танцюються безконечно, безсоромно й божевільно — і це добре, бо у нас нічого немає, окрім наших тіл, тільки ще любов круглою жовтогарячою помаранчею гойдається під стелями; тільки ці ночі, коли ми все про себе знаємо, закінчуються. Тоді, підібгавши хвости, повертаємося до тимчасових місць нашого перебування, переховування, перечікування, переживання та пережовування життя — як у кого вийде і хто на що спроможний — можливо, це тільки на коротко, бо ще можна навчитись інакше. Або ще випаде якась добра ніч. І всім на якусь мить часом стає добре в міських мурашниках: ментам із їхньою непробивністю та несентиментальністю, контролерам, що контролюють наявність проїзних документів у пасажирів автобусів, трамваїв і тролейбусів, приватним охоронцям, які охороняють найприватніше, що є у їхніх господарів, лікарям, що запивають заспокійливими ліками невдалі операції, не виходячи з операційної, учителям, що вчаться забувати й не задумуватись; повіям, що ховають попід віями спогади про першу й останню любов; поетові, що з трагічної нерозділе-ної любові до мистецтва зібрався перерізати собі жили, але вчасно передумав, тепер він напише вірш «сльоза на лезі» і ввійде в історію, повернувшися спиною до тазика з теплою водою та леза «Gillette» з нержавійки.
