Навчи її робити це - Малігон Анна (читать книги онлайн бесплатно полностью без TXT) 📗
– Наша ти грішнице, – посміхнувшись, не витримала Ліза, – Дійсно, як ти могла! Ай-я-яй!
– Знаєш, у цій історії викрадення цукерок – не головне. Тут інше. Ти ж іще не дослухала до кінця.
– Вибач, продовжуй.
– Коли прийшов час полуденку, Ірка зібрала всіх докупи і заявила: «Знаєте, чого мене так довго не було? Знаєте, що таке горе? Ну так ось, у нас було горе. Справжнє!» – її блакитні оченята світилися вселенською тугою, а губки тремтіли. – «Тато мій помер. Поспішав до нас із роботи – і його трамвай перерізав. Правда-правда! Його навіть зашивали, я сама шви бачила!» І далі – уже крізь сльози: «Поминки сьогодні, дев’ять днів, я он цукерки усім вам принесла!..»
Нависла мертвецька тиша. Ліза затулила обличчя руками.
– Знаєш, Лізо, що таке справжній біль? Той, від якого не втекти. Той, який лишається тільки прийняти. Той, без якого ти вже не живеш. Він виростає із тебе – і сам стає тобою. Коли мене, вже школярку, мати вкотре побила до напівсмерті, я запам’ятала той біль і… прийняла. Але знаєш, коли боліло найбільше і найнестерпніше? Ні? Не знаєш?
– Коли? – ледве прошепотіла Ліза.
– Тобі справді цікаво? То я скажу: саме тоді, коли маму позбавили батьківських прав, і я опинилася в інтернаті. Сусіди постаралися…
– Марто, не треба! – Ліза відчула, як щось важке й колюче підступає їй до горла, починає душити, таке важке, що й не виплачеш – швидше вже воно задушить, ніж витече назовні.
– Чуєш, Лізо, а я ж не їла тоді тих цукерок… Я закопала їх у землю. Треба було обирати: чесно у всьому зізнатися чи… Я б не витерпіла сорому, щоб іще й крадійкою називали. Схоронила той ганебний скарб, але… не в землю, а… ось сюди, – Марта вказала на серце.
– А зі мною все життя носилися. Думаєш, я щаслива від того? Мені не давали і кроку ступити самій. За мене боялися, розумієш? І я навчилась боятися. Ти знаєш, що таке справжній страх? Коли тобі уривається в грудях повітря? Коли ти живеш зі страхом, звикаєш до нього, час від часу приходячи до тями і намагаючись із ним боротися. Врешті, забиваєш на все, живеш за інерцією, запевняючи себе, що так легше. І раптом – бац! – знову він навалюється на тебе, поглинає, наче вперше…
Марта обійняла Лізу і поцілувала в губи з невластивою їй ніжністю, так, як цілують нецілованих. Потім лежала і гладила їй голову, заспокійливо, наче дитині, аж поки Ліза не заснула. Спекотна празька ніч повільно перейшла у сіро-синій світанок.
…По крихітному місточку вони перейшли на острів Кампа – найвідоміший із восьми празьких острівців. Місток перекинутий над вузькою річкою Чортівкою, на якій колись працювало кілька водяних млинів. Може, колись на тій річці якась лайлива праля полоскала свою білизну чи дружина мельника спілкувалася з нечистю – звідти й походить така химерна назва. «Воістину Празька Венеція», – подумала Ліза. Руїни двох млинів збереглися і обросли кущами та легендами. Дівчата окинули поглядами стародавнє мірошницьке колесо і багатозначно перезирнулися. Будиночки з кольоровими дахами, що фасадами виходили на береги річки, здавалися казковими, а шпилясті споруди нагадували про дрімучі готичні часи.
Білява немолода жінка із професійним запалом розповідала про походження Кампи, а кілька зовсім юних хлопців, майже підлітків, прискіпливо оглядали Марту, перешіптуючись за її спиною. Але, вловивши осудливий погляд Лізи, вдали, що уважно слухають гіда, між тим не припиняючи зиркати на дівчат та обмінюватися посмішками. Марта давно помітила спалахи уваги з боку малолітніх залицяльників, але сердитися на них, а тим паче відповідати на недолугі загравання, не було бажання. Легше вдавати глуху.
– Імовірно, назва «Кампа» пов’язана з іспанським словом «табір», – дзвінкий жіночий голос наполегливо заряджав інформацією верткі та розніжені сонцем голови туристів. – Тут знаходився військовий табір іспанців, який був розбитий після поразки чехів у битві біля Білої гори. Утворений у XV столітті, до середини XVI-го він був покритий садами та виноградниками. А після грандіозної пожежі 1541 року, коли вигоріла майже вся Прага, сюди стали звозити залишки згорілих будинків. Острів зміцнився, поверхня його вирівнялася, і це дозволило будувати тут будинки. Спочатку заможні люди боялися вкладати в новий проект гроші: раптом острів піде під воду? Тому місце було віддане на відкуп ремісникам, які побудували свій квартал з маленькою торговельною площею, що існує й зараз.
Ліза заплющила очі й уявила себе у ХVI столітті на ярмарку, саме на тій мініатюрній площі, як вона стоїть одна у грубій сірій одежі із кошиком у руках, а її роздирають десятки хтивих поглядів, і сонце, давнє, воскресле, зріє над зеленими садами й водами, і повітря насичене готикою, яка намертво вжилася у її шовкове волосся. Раптом чиясь м’яка долоня вириває її з медитативного марення.
– Лізо, тобі недобре? – Марта торкається її чола, гладить щоки, а в її очах закипають болотяно-гірчичні барви – вона хвилюється.
– Усе гаразд, я… як ти кажеш, «завтикала».
– Казала ж тобі, треба капелюшок одягати.
– Марто, колись тут були лише млини й сади, ти уявляєш!? Тоді в цих краях богемою і не пахло, так, як зараз. Здається, я вже була тут.
– У минулому житті хіба що.
– А хоч би й у минулому! Може, саме на цьому острові народилася моя душа.
Поблизу почувся знайомий шепіт. Хлопці знову розпочали свої безглузді підхіхікування, але цього разу Марті здалося, що вони спрямовані на Лізу. Шмаркачі були їхніми земляками, судячи з почутих уривків фраз: «дочка мірошника, це вона…», «а патли які, а бліда, як смерть», «…і тоді вона кинулася в річку…» Врешті, не витримавши, Марта підійшла до трійці недолітків, хитро примружила очі й напівпошепки поцікавилася:
– Перепрошую, але, бачу, ви знаєте щось цікаве. Може, поділитесь?
– А… познайомимося для початку. Я Інокентій, але можна просто Кєша, – відрекомендувався засмаглий бабій-початківець, впевнено протягуючи руку Марті.
Враз гримаска гніву пробігла по Мартиному обличчю:
– То послухай, Кєшо, – вона боляче стиснула його пальці й різко смикнула руку, – може, вже досить?
– Що – досить? – трохи перепудився Інокентій.
– Досить витріщатися на мою подругу. Думаєш, ми нічого не помічаємо?
– Дєвушка, шо ж ви злая такая? – спробував віджартуватися приятель Мартиної жертви, високий рудоволосий парубок. – Рижая, а злая.
– Якщо образились, то вибачте, – намагався виправдатись Кєша, – просто ваша подруга схожа на…
– Ну, то на кого ж я схожа? – несподівано почувся рівний голос Лізи.
– На доньку мірошника із легенди.
– О, хлопчики ще казками бавляться, а знайомитися зібрались! – цинічно відрізала Марта. – Коротше, поводьтеся пристойно, малята! Арівідерчі, нам не по дорозі!
Але Лізу таки зачепило містичне порівняння, і вона вимагала пояснень.
– Та я не ображаюся на вас, просто мені цікаво, чим же я схожа на ну легендарну…
– …утопленицю! – озвався наймолодший, мабуть, поціновувач привидів. Але, вловивши осудливі погляди друзяк, додав: – Тобто у хорошому значенні цього слова.
Невдахи-залицяльники разом із дівчатами зайшлися спільним сміхом, який остаточно подолав напругу між двома «ворожими таборами».
– Донька мірошника нагуляла дитину від шевця і не знала, як сказати суворому батькові, – нарешті просвітив дівчат Кєша. – Ну, а вона одна в батька була, а мати її втекла з коханцем. Мірошник беріг дівчину, як зіницю ока, ще часто лупцював. Тому тієї трагічної ночі вона блукала сама островом, заливалася слізьми. А тоді кинулася в річку. З тих пір вона виходить на берег і зазирає в очі всім, кого зустріне. Але люди її не бояться. Швидше, жаліють. Бо виглядає дівка так розгублено…
– Наче їй підсунули фальшиві гроші, – не втрималась Марта. – Ну що ж, прекрасна сумна історія.
– Тільки до чого тут я? – здивувалась Ліза. – Ви що, бачили ту утопленицю, що знаєте, як вона виглядає?
– Она Кєше снітся, – гигикнув рудий, – в обнажонном відє!
