Книга Балтиморів - Діккер Жоель (библиотека книг txt) 📗

Тижнів за три після того, як я їздив подивитися, як знімають його ім’я зі стадіону, дядечко Сол зателефонував мені. Голос його був кволий. Він сказав:

— Маркусе, я недобре почуваюся. Треба, щоб ти приїхав.

Я зрозумів, що це термінова справа, тож забронював квиток на найближчий літак до Маямі. Надвечір прибув до Коконат Ґрова. У Флориді стояла страшенна спека. Перед дядьковим домом я побачив Фейт, що сиділа на східцях ґанку. Гадаю, вона чекала на мене. З того, як вона, вітаючись, обняла мене, я зрозумів, що сталося щось серйозне. Пройшов у дім. Дядечко лежав у ліжку в своїй кімнаті. Побачивши мене, він аж засяяв. Проте він дуже охляв і змарнів.

— Маркусе, — сказав він, — я такий радий, що бачу тебе.

— Що з тобою, дядечку Соле?

Той дядечко, що був у такому кепському гуморі останні місяці, дядечко, який вигнав мене з дому, був просто недужий. Навесні йому діагностували рак підшлункової залози, тож він уже знав, що проживе на світі недовго.

— Я намагався лікуватися, Маркі. Фейт мені допомагала весь час. Коли вона ото приїздила до мене, то ми ходили на сеанси хіміотерапії.

— Чому ж ти нічого не казав мені?

Він зібрався на дусі й засміявся.

— Я ж бо знаю тебе, Маркі. Ти ноги стоптав би, гасаючи по всіх лікарях, ти все зробив би, щоб доглянути мене, а я цього не хотів. Не треба псувати своє життя задля мене. Ти повинен жити.

Я сів на краю ліжка. Він узяв мене за руку.

— Це кінець, Маркусе. Я не одужаю. Доживаю останні дні. І хочу прожити їх із тобою.

Я пригорнув його до себе. Міцно обняв. І ми заплакали.

Ніколи не забуду тих трьох місяців, що їх ми пробули удвох, від вересня до листопада 2010 року.

Раз на тиждень я супроводжував його до онколога в лікарню Маунт-Сінай у Маямі. Ми ніколи не розмовляли про його недугу. Він геть не хотів балакати про неї. Часто я питав:

— Ти як?

І він казав мені, зібравши увесь свій легендарний апломб:

— Ліпше й бути не може.

Часом я запитував лікаря:

— Пане лікарю, скільки йому ще лишилося?

— Важко сказати. Його моральний стан високий. Ваша присутність дуже його підбадьорила. Лікування його зцілити не зможе, воно трохи підтримає його.

— Коли ви кажете «трохи», то що маєте на увазі — дні, тижні, місяці, роки?

— Розумію ваш стан, пане Ґольдмане, але точніше сказати не можу. Може, кілька місяців.

Я бачив, що він дедалі слабшав.

Наприкінці жовтня сталося кілька нападів хвороби: якось він почав блювати кров’ю, і я повіз його до Маунт-Сінаю, де його на кілька днів поклали в стаціонар. Вийшов звідтіля він дуже знесилений. Насилу переставляв ноги. Я найняв крісло з коліщатами, в якому почав його возити на прогулянки в Коконат Гров. Усе це нагадало мені Скотта в тому візку. Я сказав це дядечкові, і воно страшенно його потішило. Я любив, коли він сміявся.

У листопаді він уже ледве підводився з ліжка. Майже не рухався. Обличчя його стало землисте, риси загострилися. Тричі за день до нього приходила медсестра. Я вже не спав у кімнаті для гостей. Він не знав про те, але я ночував у коридорі, коло відчинених дверей, щоб бути напохваті біля нього.

Фізична слабкість не заважала йому розмовляти. Пам’ятаю нашу розмову напередодні його смерті — незадовго до Дня подяки.

— Ти давно не святкував Дня подяки? — запитав дядечко Сол.

— Відколи сталася Драма.

— Що ти маєш на увазі під Драмою?

Те запитання здивувало мене.

— Я кажу про смерть Вуді й Гіллеля, — відказав я.

— Облиш цю Драму, Маркі. Драми немає, а є драми. Драма твоєї тітоньки, твоїх братів. Драма життя. Драми були й будуть, а жити треба попри все. Драм уникнути неможливо. Та й, по правді, неважливі вони. Важливо те, як ти з них виходиш. Ти не подолаєш своєї драми, відмовляючись святкувати День подяки. Навпаки, в такий спосіб ти ще глибше поринаєш у неї. Треба припинити це, Маркі. У тебе родина, в тебе друзі. Я хочу, щоб ти знову святкував День подяки. Пообіцяй мені робити це.

— Обіцяю, дядечку Соле.

Він закашлявся, відпив трохи води. І провадив:

— Знаю, що тобі не дають спокою всі ці історії про Балтиморських Ґольдманів і Монклерських. Та наприкінці історії є тільки один Ґольдман, і це ти. Ти праведник, Маркусе. Багато хто поміж нами намагається знайти сенс у житті, та наше життя має сенс лише тоді, коли воно виконує три завдання: любити, зазнавати любові і вміти прощати. Решта — просто втрачений час. Пиши далі. Адже ти маєш рацію: все треба поправити. Пообіцяй мені, що все поправиш у нас, небоже. Поправиш Балтиморських Ґольдманів.

— Як?

— Знову збери нас докупи. Тільки ти можеш це зробити.

— Як? — знову запитав я.

— Сам знайдеш як.

Не зовсім розуміючи, про що йому йдеться, я сказав:

— Я зроблю це, дядечку Соле. Можеш розраховувати на мене.

Він усміхнувся. Я нахилився, і він поклав мені руку на голову. Тихесенько благословив мене. Завтра, у День подяки, я зазирнув до його кімнати, та він уже не прокинувся. Я сів коло нього і поклав голову йому на груди, з очей моїх котилися сльози.

Пішов із життя останній із Балтиморів.

52

Це сталося в середині серпня 2012 року, через два дні після розмови з Патриком Невілем. Мені зателефонувала Александра. Вона була в Гайд-парку, на терасі «Серпантин-бару», на березі маленького озера. Пила каву, а коло ніг її дрімав Дюк.

— Я така рада, що ти нарешті порозумівся з моїм татом, — сказала вона.

Я розповів їй усе, про що дізнався від Патрика. Потім сказав:

— Як по правді, для Гіллеля й Вуді, попри все, що поміж ними сталося, важило тільки одне — щастя бути разом. Вони терпіти не могли сварок чи розлуки. Дружба все прощала. Дружба була в сто разів дужча, ніж Драма. Оце я повинен пам’ятати.

Я відчув, що вона зворушена.

— Ти повернувся до Флориди, Маркі?

— Ні.

— Ти ще в Нью-Йорку?

— Ні.

Я свиснув.

Дюк наставив вуха і схопився з місця. Потім угледів мене і помчав як вихор, сполохавши цілу зграю чайок і качок. Плигнув мені на плечі й повалив мене додолу.

Александра підхопилася на ноги.

— Маркі? — вигукнула вона. — Маркі, ти приїхав!

Вона кинулася до мене. Я підвівся й розкрив обійми.

Пригортаючись до мене, вона прошепотіла:

— Мені так бракувало тебе, Маркі.

Я міцно обняв її.

Мені здалося, ніби в повітрі витанцьовують і сміються мої брати.

Епілог

Четвер, 22 листопада 2012 року

День подяки

Отак закінчується й згортається ця книга, у День подяки 2012 року в Монклері, перед домом моїм батьків. Я зупинив авто на алеї. Ми з Александрою вийшли з автомобіля й попрямували до будинку. Вперше святкував я День подяки, відколи загинули мої двоюрідні брати.

На мить я затримався перед дверми. Перш ніж подзвонити, дістав з кишені світлину, де були Вуді, Гіллель, Александра і я, в Оук-Парку 1995 року, й поглянув на неї.

Александра натиснула кнопку дзвінка. Відчинила моя матінка. Коли вона побачила мене, її обличчя аж засяяло.

— Ох, Маркі! Я вже думала, коли ж ти приїдеш нарешті!

І затулила рота долонями, наче не вірила, що бачить мене.

— Добридень, пані Ґольдман. Вітаю з Днем подяки! — сказала їй Александра.

— З Днем подяки, дітки! Добре, що ми знову разом.

Матінка обняла нас і пригорнула до себе. Я відчув на собі сльози, що котилися з її очей. Ми зайшли в дім.

Патрик Невіль був уже там. Я з радістю привітався з ним і поклав на стіл у вітальні перев’язаний стос паперу, який приніс із собою.

— Що це? — запитала матінка.

— «Книга Балтиморів».

Через рік після смерті дядечка Сола я таки виконав обіцянку, яку дав йому. Розповів про Балтиморів і в такий спосіб знову зібрав їх докупи.