Книга Балтиморів - Діккер Жоель (библиотека книг txt) 📗
— Давно я чекав тебе.
Він запросив мене до свого помешкання й приготував каву. Ми посідали у кухні. Дивно було в ній перебувати: вперше після смерті тітоньки Аніти опинився я в цій квартирі.
— Хочу перепросити вас, Патрику.
— За що?
— За ту сварку, яку я влаштував після похорону моєї тітоньки.
— Ох, я вже забув про це. Хочу, щоб передовсім ти знав, Маркусе, що в мене нічого не було з твоєю тітонькою.
— То що сталося того вечора, коли вона була у вас? І чому вона прийшла сюди?
— Вона покинула твого дядька.
— Це я знаю.
— Але не знаєш чому. Того вечора вона прийшла просити моєї допомоги. Вона хотіла, щоб я допоміг Вуді й Солові.
— Вуді й Солові?
— За кілька місяців до того Вуді виключили з футбольної команди Медісона.
— Авжеж, пригадую це.
— Офіційна версія полягала в тому, що він більше не гратиме через розрив сухожилля. Твої дядько і тітка відразу ж приїхали до Медісона. Вуді не хотів нічого їм казати, та я розповів, що сталося. Сказав, що Вуді дав позитивну реакцію на талацен. І тітонька твоя прилетіла до мене в Нью-Йорк, бо вона зробила для себе два відкриття, які її страшенно збурили.
Отак Патрик через десять років нарешті розповів мені про те, що сталося того Дня святого Валентина.
Тітонька Аніта пішла раніше з лікарні, щоб приготувати святкову вечерю для свого чоловіка. Пополудні вона подалася до супермаркету в Оук-Парку. Потім заглянула до аптеки.
Управитель, якого вона давно знала, обслужив її, а потім попросив, щоб вона принесла рецепт, що його він уже давно чекає.
— Який рецепт? — спитала вона.
— На талацен, — відказав аптекар. — Восени ваш син купив кілька баночок. Казав, ви занесете рецепт.
— Мій син? Гіллель?
— Авжеж, Гіллель. Оскільки я добре вас знаю, то погодився. Щоб зробити йому послугу. Загалом, я такого ніколи не роблю. Мені потрібен цей рецепт, пані Ґольдман.
Вона відчула, як ноги її підкошуються. Пообіцяла занести рецепт до кінця дня й подалася додому. Її нудило, це був якийсь жах. Невже Гіллель купував талацен на прохання Вуді? Чи підмішував йому сам?
Задзеленчав телефон. Вона взяла слухавку. Телефонували з банку. З приводу кредиту за дім в Оук-Парку. Вона сказала, що це якась помилка: вони давно сплатили іпотеку. Та співрозмовник наполягав.
— Пані Ґольдман, ви взяли новий кредит у серпні. Ваш чоловік надав папери, підписані вашою рукою. Дім заставлено за шість мільйонів доларів.
Дядечко Сол фінансував стадіон, узявши кредит у шість мільйонів доларів. Він приніс у жертву дім, щоб поправити своє уражене еґо.
Жінка відчула, як її охоплює паніка. Почала нишпорити в кабінеті свого чоловіка, порпатися в його паперах. У спортивній торбі, з якою він ходив на теніс, знайшла бухгалтерські документи, яких ніколи не бачила.
Тітонька Аніта відразу ж зателефонувала дядечкові Солові. Телефонна розмова обернулася страшенною сваркою. Вона сказала, що це неподобство, що вона іде від нього. Сіла в авто, забрала ті папери з собою і поїхала світ за очі. Врешті вона зателефонувала Патрикові Невілю і попросила допомогти. Вона була дуже пригнічена, і він запросив її до Нью-Йорка.
Того вечора Патрик збирався зустрітися з молодою жінкою, своєю співробітницею, вона йому дуже подобалася. Він скасував те побачення. Побачивши на столі шампанське, тітонька Аніта пошкодувала, що потурбувала Патрика в День святого Валентина. Та він наполягав, щоб вона лишилася. «Нікуди ви не підете, — сказав він. — Я ще ніколи не бачив, щоб ви були така схвильована. Розкажете мені, що сталося».
І вона про все розповіла — і про талацен, і про іпотеку. Якщо Гіллель справді підмішував ті ліки Вуді, то вона хотіла, щоб Патрик поклопотався про нього в університеті й захистив його добре ім’я. Сподівалася, що ще можна порятувати його кар’єру. Хотіла також, щоб Патрик знайшов спосіб покласти край угоді, яку Сол уклав з університетом, повернути бодай якусь частку їхніх грошей і врятувати дім.
Потім вона показала йому папери, які прихопила з собою. Патрик уважно переглянув їх: це дуже скидалося на сфальшовані звіти.
Він сказав, що Сол вилучав гроші адвокатської контори і переказував на один зі своїх рахунків. І маскував це, фальшуючи рахунки, які начебто виставляв клієнтам.
— Але навіщо він робив це?
— Щоб сплачувати кредит, адже, мабуть, йому нелегко було це робити.
Патрик запропонував Аніті повечеряти. Сказав, що вона повинна побути в нього, скільки їй захочеться. Потім зненацька задзеленчав телефон: то був консьєрж. Прийшов Вуді, він хотів піднятися в квартиру. Патрик попросив Аніту заховатися в одній з кімнат. І Вуді ввійшов до помешкання.
Решту ми знали.
Коли Патрик закінчив, я сидів якусь часину геть приголомшений, не міг і слова мовити. І то було ще не все. Патрик сказав потім, що він розмовляв із Гіллелем про талацен. Він поїхав у Медісон і змусив його все розповісти.
Гіллель пояснив, що 14 лютого вони з Вуді страшенно посварилися. Вуді виявив рештки талацену в шафі. Гіллель не потурбувався про те, щоб викинути їх.
— Ти давав талацен Вуді без його відома? — в розпачі допитувався Патрик.
— Я хотів, щоб його вигнали з команди. Прочитав про заборонені препарати, з’ясувалося, що найлегше роздобути талацен. Додавав таблетки в протеїн і харчові добавки, які він вживав.
— Але навіщо ти таке робив?
— Я заздрив йому.
— Ти заздрив Вуді?
— Він був улюбленцем у моїх батьків. Це так! Вони приділяли йому всю увагу. Я збагнув це, коли нас розлучили і відправили мене до спеціальної школи. Мої батьки витурили мене з Балтимора. А Вуді лишили коло себе. Тато вчив його водити авто, заохочував грати у футбол, возив на матчі «Редскінз». А я де був тоді? За годину їзди від дому, в тій гівняній школі пропадав! Він забрав у мене моїх батьків, а потім ще й ім’я забрав. В університеті він вирішив зватися Ґольдманом. Домігся схвалення моїх батьків, щоб написати це ім’я на своїй футболці. І став Великим Ґольдманом, футбольним чемпіоном. Він був нам усім зобов’язаний, ми взяли його з вулиці. Відтоді, коли запитували, хто він, Вуді казав: я друг Гіллеля Ґольдмана. Від мене він провадив відлік. Аж в університеті, почувши моє прізвище, мене почали питати: «Ґольдман? Як ото Вуді, гравець футбольної команди?» Я не хотів бачити, як він грає, не хотів більше чути, як він видає себе за Ґольдмана. Діяти я вирішив наприкінці літа, після смерті дідуся. Порпаючись у дідусевих речах, я знайшов його заповіт. Батько сказав, що, згідно з тим заповітом, Вуді, Маркус і я отримуємо порівну спадок із шістдесяти тисяч доларів. Та це була неправда. У дідусевому заповіті Вуді не було. А мій батенько, щоб не кривдити свого любого Вуді, вирішив самохіть включити його до заповіту. Вуді посів забагато місця, з цим треба було щось удіяти.
То був страшенний удар для мене.
Виявляється, кар’єру Вуді зруйнував Гіллель. Через сварку з ним Вуді подався до Патрика 14 лютого увечері, віч-на-віч зіткнувся там із тітонькою Анітою, а потім вона загинула. А дядечко Сол так довго сидів після Драми в «Марріоті» не тому, що не хотів повертатися додому в Оук-Парк, а тому, що маєток уже йому не належав. Натоді він був безробітний уже кілька місяців, грошей мав обмаль, тож не міг більше оплачувати іпотеку. Тим-то банк і забрав його дім.
Тоді я запитав Патрика:
— Чому ви нічого не казали?
— Щоб не засмучувати ще дужче твого дядечка. Вуді з Гіллелем знали вже правду про талацен. Невже треба було ще й дядечка сюди залучати? Невже треба було розповідати Гіллелеві, що його батько вкрав гроші й заставив дім, щоб фінансувати стадіон у Медісоні? У твого дядька лишилася тільки його гідність. Я хотів захистити її. Я завжди любив вашу родину, Маркусе. Завжди хотів вам тільки добра.
51
Коконат Ґров, Флорида
Вересень 2001 року (так в оригіналі. Правильна дата — 2011 року. — Прим. верстальника).
