Покров - Дашвар Люко (читаем полную версию книг бесплатно .txt) 📗

облиту бензином, прибиральниця збирає розлиту рідину, лі-

карі «швидкої» повертають відвідувачку до тями.

— Дівчина вагітна! — лікар підійшов до заступника началь-

ника, повідомив сухо. — Ми її забираємо!

Були би старі часи… Хєра лисого би тут лікарі командували!

368

Кивнув.

— Робіть свою справу, — відповів значуще.

Коли дурепу увезли, стояв біля відкритого вікна, тремтів від

морозного повітря. Пам’ятає він Ігоря Корнілова. Тридцятого

листопада 2013-го в ніч до відділку притягли вже напівмертво-

го. Шалик ще такий примітний із шиї звисав. Не розрахували

сили «беркутівці»… Хіба вперше? Якого біса свої хвости мєн-

там у райвідділ звозити, наче тут пральня?! Свого непотребу

вистачає, так ще і за ними прибирай! Наказав хлопцям:

— Викиньте його десь за містом. Очуняє, дорогу додому

знайде.

Та Ігор Корнілов помер у міліцейській автівці, і підлеглі

зробили навіть більше, ніж зазвичай. Не покинули мертве тіло

на поїд безпритульним собакам у лісі під Броварами, вирили

яму в мерзлому ґрунті, присипали землею. І при чому після

того мєнти? Хай майданівці «Беркут» гризуть!

Змерз. Зачинив вікно. Гукнув слідчого.

— Давай уже… подивись на справу про вбивство Корнілова

під іншим кутом зору, — наказував похмуро. — Вистачило би

сил у тендітної дівчини затягнути в ліс тіло? Не думаю. Змогла

би вирити в промерзлій землі яму? Ні!

— Тобто… залучити до матеріалів справи свідчення тих де-

білів з Майдану?

— Не треба політизувати звичайне побутове вбивство,

дебіл ти сам! — роз’ярився начальник. — Хто заявив про

Поліну Найду?!

— Місцевий житель із Калинівки.

— Що він у лісі робив?!

— Звідки я знаю?

— А ти узнай! Може, той Корнілов до жінки його бігав чи

курку з двору поцупив… Мотивів до біса! — глянув на слідчо-

го, засичав: — Я тебе повинен вчити працювати? Ти півроку

дупу мнеш із цією справою й досі не побачив справжнього

вбивцю?!

— Затримати того йолопа з Калинівки?!

369

— Працюй уже, а не питання мені став! Свідчення майда-

нівців долучи до справи, щоби не верещали, а дядька по-тихо-

му закрий і оброби, щоби сам зізнався. Вільний! — мєнти ще

відчували себе вільними…

За тиждень суд випустив Полю під символічну заставу до за-

вершення слідства, яке раптом побачило нового підозрювано-

го у вбивстві студента-архітектора Ігора Корнілова, але в інте-

ресах розслідування інформацією не ділилося.

Мар’яна зустрічала подругу біля суду. Бліда, зневірена По-

ля побачила Мар’яну, сльози на очах.

— Як ти змогла, Мусько? Пітер допоміг?

— Поїхали додому, — чисто, як Ярко, м’яко попроси-

ла Мар’яна.

Дісталися п’ятого поверху хрущовки, де Мар’яна приготу-

вала для подруги обід, Поля побачила округлий Мар’янин

живіт, розплакалася.

— Це неможливо! Ти вагітна, Мусєчко! Слава Богу… Спо-

діваюся… не від Пітера?

Пітер спішно покинув Україну наступного дня після безна-

дійної спроби заручитися підтримкою Господа у стосунках із

Мар’яною. За кілька днів адвокати, яким він справно платив,

повідомили, що більше не можуть приділяти увагу Полиній

справі, порадили звернутися до фахівців, які на громадських

засадах вели майданівські справи, і хоч Мар’яна не дуже віри-

ла в людську безкорисливість, з відчаю постукала і в ці двері.

На диво, тут не питали про гроші, натомість адвокати-майда-

нівці почали збирати власні докази Полиної невинуватості,

вимагали від Мар’яни згадати всіх і кожного, хто міг би допо-

могти. «Хотинський…» — подумала вона тоді і, хоч пам’ята-

ла — стара Кривошиїха радила забути Хотинського, аби й він

про Мар’яну забув, — пішла до пафосного лофту.

Вони перетнулися на парковці біля будинку. Хотинський

і немолода витончена жінка саме вийшли з «ауді», прямували

370

до під’їзду, коли перед ними стала худенька дівчинка з глибо-

кими карими очима. Хотинський усміхнувся іронічно.

— Мар’яно… Зізнайся! Те, заради чого ти відмовилася від

спадку, вартувало того?..

Мар’яна обхопила руками округлий живіт, усміхнулася

знічено.

— У нашому роду жінки народжують тільки від коханих…

— Вітаю, — тепло усміхнулася немолода красуня.

— Мені поміч твоя потрібна, — сказала Мар’яна Хотин-

ському. — Щоби подругу з в’язниці витягти. Треба завтра

піти до міліції, написати свідчення… Що в ніч проти тридцято-

го листопада 2013 року, коли ти… — зиркнула на жінку, про-

довжила беззастережно: — …коли ти привіз мене додому,

а я стояла біля під’їзду… Там подруга моя була. Просто повір

мені, що була. Ти маєш засвідчити, що бачив її.

— У нас на завтра квитки на літак. Летимо до Італії в над-

звичайно важливій справі, — пояснила Мар’яні жінка.

— Перебронюємо, — спокійно й упевнено відповів Хо-

тинський.

— Звісно, любий, — усміхнулася жінка. «Вона щасли-

ва, — подумала Мар’яна. — Щаслива і… молода. Як дивно…»

— А мамі я передзвоню… Поясню, що затримаємося на

день, — додав Хотинський, глянув на Мар’яну іронічно, наче

на все своє колишнє майбутнє. — Щасти, Мар’яно.

— Зачекай! — вигукнула раптом. — А ти… Як живеш? Як

агенція?

Хотинський знизав плечима.

— З агенції давно звільнився, керую цегельним виробни-

цтвом, бо для дружини це надто виснажливо. А в мене виста-

чить сил порядки навести, — усміхнувся. — Надумаєш буду-

ватися — дзвони. Поможемо.

— І тобі щасти… — прошепотіла Мар’яна Хотинському

вслід. Йшов до будинку, щось іронічно розповідав немолодій

і геть нестарій витонченій щасливій жінці.

371

…Поля вислухала оповідь Мар’яни, втерла сльози, поглади-

ла Мар’янин живіт.

— Строк який?

— Шістнадцять тижнів приблизно. На початку літа наро-

джувати.

— А хоч коли! — усміхнулася Поля. — Аби здорове дитя.

Як нирки?

— Не знаю… Не нагадують про себе, і я намагаюся не ду-

мати про них.

— Краще думай. І акушерів обов’язково попередь…

— Я їм дірку в мізках вже прогризла. До пологів п’ять мі-

сяців, а я щоразу приходжу в жіночу консультацію і товчу:

«У мене хворі нирки, ви ж врахуйте».

— А зі спадком що? — спитала Поля. — Ти вже багата?

— Ні… — усміхнулася. — Там умова була… Якщо ми з Яр-

ком будемо разом, то грошей не отримаємо…

Поля махнула рукою:

— Не з нашим щастям заради грошей без кохання жити.

А Ярко де? Коли ти мене з батьком своєї дитини познайомиш?..

— Ярко на сході, — прошепотіла Мар’яна. — В «Азові»…

Наприкінці січня 2015 року справу проти Полі закрили у зв’яз-

ку з відсутністю складу злочину: подруги тільки й знали, що

заарештовано нового підозрюваного, намагалися дізнатися

його ім’я, та міліціянти… охороняли свої зади — ані слова!

Поля не стала чекати суду над вбивцею Ігоря Корнілова, зі-

бралася на схід.

— В «Азові» медсестрою буду, поряд із Ярком. Привезу

його тобі живим і здоровим, — обіцяла.

— Твої слова звучать сумнівно… Мені страшно, Полько! Не

треба нікого привозити! Привозять трьохсотих. І двохсотих. Ярко

сам повернеться. І Аврора. З Ярком друг поряд. Вовчик Аврора.

— До літа всі повернемося! — сказала Поля. — Має ж

тебе хтось зустрічати з пологового.

372

У середині лютого Мар’яна провела Полю на фронт — біль-

ше в Києві не тримало ніщо. Уже зібралася їхати в Дорошівку, коли зателефонував Стороженко з ін’юрколегії — про зустріч

просив, і хоч Мар’яна переконувала: вони з Ярком рішення не

змінять, наполягав: знайдіть хвилину!

— Ого! Ви при надії, пані Озерова! — зрадів, побачивши

округлий Мар’янин живіт. Заметушився: прошу, присядьте,