Покров - Дашвар Люко (читаем полную версию книг бесплатно .txt) 📗

подумала розгублено. У ванній хрюкнула й забулькала вода

в трубах. А то вірний знак: завтра гарячої води можна не чека-

ти. А може, і холодної.

— Дідько! От чому так?! Завтра — найважливіший день

мого життя! Якщо ще дощ впаде…

Знаки не справджувалися. На ранок гаряча вода лилася, сон-

це світило, а радість так бурхливо зашкалювала, що Мар’яна

повірила: випросила в предків щасливої долі. Напилася кави

з великої, на півлітра, чашки, з годину хлюпалася під ду-

шем, потім взялася сама собі зачіску майструвати, бо однаково

364

перукарі ніколи не могли дати ради неслухняному хвилястому

Мар’яниному волоссю. Ідея була простою — укласти гарними

хвилями і з одного боку підібрати, відкриваючи витончену шию

й рівні плечі. Та волосся не бажало й Мар’яні підкорятися,

тому на боротьбу з власними кучерями довелося витратити

набагато більше часу, ніж планувала.

На годинник зиркнула: дідько! За годину Пітер має приїхати,

а Мар’яні ще макіяж робити, одягатися, та й зопріла з тією

зачіскою, хоч знову під душ. А що робити? Знову побігла до

ванної, та тепер часу не гаяла — швидко вимилася, намагаю-

чись не зіпсувати зачіски, одягла витончену білизну, яку при-

дбала потайки від Пітера, прозорі колготки, щоби новими

черевичками ніжки не натерти, стала перед дзеркалом — гар-

но! Узялася підводити очі, брови.

— Усе правильно… Спочатку зроблю макіяж, а потім сукню

одягну, — заспокоювала себе, а здоровий глузд сміявся: як

можна натягти сукню й не зіпсувати зачіски?!

— А я спробую! — закінчила макіяж, ускочила в коштовні

білі туфлі, побігла до вікна, щоби пересвідчитися: двір на міс-

ці, нікуди не дівся, не провалився в тартарари, безпритульні

люди попід під’їздом не тиняються і не влаштують їм із Пітером

імпровізований «викуп нареченої».

Визирнула. Під під’їздом виднілась автівка — не банальний,

довгий, як сосиска, лімузин із букетами на капоті, а «мерсе-

дес»-кабріолет: білий, розкішний, із темним шкіряним сало-

ном, відкинутим верхом. Біля автівки стояв Пітер — костюм,

як влитий, метелик під коміром-стійкою, в руці маленький

букетик. Білий…

Мар’яна на годинник: ще є час! Пітер майже на годину ра-

ніше приїхав. Чого би це? Мобільний — дзень.

— Пітере… Я тебе бачу! — стояла біля вікна в самій білиз-

ні, колготках і туфлях. — Ти… такий…

— Подумав… Давай довше містом покружляємо…. Не проти?

— Ні! Зараз! П’ять хвилин! — вирубила зв’язок. За діло!

365

Поправила зачіску, вже до сукні, та згадала про подарунок

баби Нати — сердечко пузате, золоте.

— Неодмінно вдягну, — до рюкзака, бо як поклала у внут-

рішню маленьку кишеньку, коли з Дорошівки їхала, так і забу-

ла про нього. Перерила весь рюкзак — нема. Засмутилася,

вперто обмацувала рюкзак знову і знову, лаяла себе: «Хіба не

дурепа?! Єдина старовинна річ у роду лишилася, та Мар’яна і її

примудрилася загубити». Віджбурнула рюкзак, під ноги гляну-

ла: пузате золоте сердечко валялося на підлозі, як непотріб.

Усміхнулася.

— Тепер усе гаразд! — обережно застібнула ланцюжок на

шиї, глянула на себе в дзеркало…

Приклала долоню до сердечка, завмерла.

— То неможливо… — прошепотіла раптом із відчаєм.

Похапцем накинула халат поверх нової білизни, так і побіг-

ла надвір у халаті, колготках і стильних білих туфлях.

Пітер усе зрозумів. Усміхнувся сумно: сюр… Мар’яна хотіла

так багато сказати: що Пітер — класний, що він заслуговує на

щастя й щирі почуття, що забуде Мар’яну скоро, бо — було

би за ким горювати, сам же бачить — прибацана!

— Усе це… неможливо! — вигукнула по-дитячому гірко.

Пішла з двору в бік правого берега — в халаті, колготках

і стильних білих туфлях.

Аніта розчахнула двері, здивувалася.

— Як ти взнала?

Мар’яна витріщилася од раптового страху, оминула сусідку,

штовхнула блакитні двері зі значком «фольксвагена» — по-

серед кімнатки Ярко старанно складав речі до великого чор-

ного рюкзака. Побачив Мар’яну — нафарбовану, із завитими

кудрями, в халаті й білих туфлях. Завмер.

— Я… не затримаю! — процокотіла зубами Мар’яна. Нер-

вово посунула до вікна, визирнула — за вікном майоріло япон-

ське знамено із самотнім сонцем на мертвому білому тлі.

366

Озирнулася до Ярка.

— У мене немає ікони, і я не піду до церкви… Бог усюди,

почує! — слова виривалися замість ридання, яке застрягло

всередині, — колотило, рвало. — Присягаюся у вірності цьо-

му мужчині. Хочу, Господи, тільки з ним бути в горі й радості, в багатстві й злиднях, в здоров’ї й хворобі. Назавжди.

Стільки сил вклала в прості слова — ні краплі не лишило-

ся. Упала на матрац, накритий звичайним махровим прости-

радлом.

— Усе… — прошепотіла, притисла до грудей пузате золоте

сердечко. — Встигла…

Ярко відклав рюкзак, присів поряд. Повів долонею по хви-

лястому Мар’яниному волоссю, намагаючись стримати збу-

дження.

— За дві години маю бути на Софійській площі, — сказав

низьким хриплуватим голосом. — Хочу, щоби ти… не хви-

лювалася.

— А я… хочу народити тобі дитину! — розридалася, цілу-

вала припухлі дитячі Яркові вуста. — І щоби ти повернув-

ся! І щоби все було так, як ти казав! Сім’я, дім біля ріки…

Ти знаєш, де наш дім? Я знайшла його… Він у Дорошівці! Там

жив Ярема…

— Тихо, тихо… — Ярко тремтячими руками розстібав ґудзи-

ки на халаті, цілував тонку Мар’янину шию. — Я повернуся…

…Напередодні католицького Різдва 2014 року в райвідділі

міліції стався прикрий інцидент: нервова кароока дівчина

увірвалася до кабінету заступника начальника, вилила на

себе бензину зі звичайної півлітрової пляшки з-під газировки, клацнула запальничкою перед носом ошелешеного мєнта,

пообіцяла хижо:

— Краще би тобі мене вислухати!

Мєнт налився гнівом — викинув би дурепу і забув. А часи ж

не ті… Кивнув похапцем: нема питань, ми ж ті… слуги народу.

Сідайте, кажіть…

367

Мар’яна не всілася — не в гостях. Упритул підійшла до

начальницького стола, дістала з-під куртки стос паперів.

— Тут — свідчення про непричетність Поліни Найди до

вбивства Ігоря Корнілова. Слідчий відмовляється залучати їх

до матеріалів справи. Хочеш паралельного громадського роз-

слідування?! Залюбки! Але для тебе краще, щоби результати

збіглись із офіційним!

— Ти мені… не тикай! — мєнт ледь стримувався, та відчут-

тя самозбереження настирливо нагадувало: часи ж не ті…

— Якщо завтра ж Полину справу не передадуть нормаль-

ному адекватному слідчому… Якщо адвокат не побачить у спра-

ві всіх матеріалів, які ми замість твого слідчого зібрали у спра-

ві… — Мар’яні запаморочилося від різкого бензинового запаху, хитнулася. — Я повернуся… Не пустять сюди, знайду тебе

в Лісниках! Ти ж там живеш?! Не дістану тебе в Лісниках,

постукаю у двері твоєї квартири на Оболонській набережній.

Не знайду там, поїду на Десну…

— Що?!

— А ти думав, про маєток на Десні ніхто не знає? — про-

шепотіла Мар’яна, втратила свідомість, повалилася на підло-

гу. Рештки бензину з пляшки — по кабінету.

Були би старі часи… Кинув би мєнт Мар’яну за ґрати, поси-

діла би кілька діб без води та їжі, руки би цілувала, сучка…

Схаменувся.

— «Швидку»! Перевдягніть! І… не відпускайте! — наказав

черговому. — Дівчина — свідок у важливій справі! — скри-

вився, пішов до дверей, поки Мар’яні надавали першу допо-

могу. — І приберіть тут усе, провітріть!

Засів у приймальні, роздратовано спостерігав у розчах нуті

двері, як співробітники відділу стягують із дівчини куртку,