Стигма - Гужва Валерій Федорович (книга регистрации .txt) 📗
Молодий художник, якому сподобалася Ванда, почав частіше, ніж того потребувала професія, навідуватись до магазину і не дуже говірким був, але так дивився на красуню, що навіть гіпсова копія Венери Мілоської звернула б увагу на ті погляди. І Ванда відчула якусь небезпеку для свого безжурного існування, їй здалося, що цей ірландець гіпнотизує її, а насправді все було значно простіше: їй подобався цей красень, вона ловила себе на тому, що чекає на його візит.
Далі все було, наче в дешевому жіночому романі у м'якій палітурці, виданому на кепському папері: ірландець сказав, що не мислить життя без неї, вони зустрілися потайки, Ванда втратила здоровий глузд і віддалася коханому. Довго шила в мішку не приховаєш, плітки дійшли до чоловіка, запальний поляк не стерпів приниження, відлупцював молоду дружину — та так, що Ванда тиждень відлежувалася вдома. Коли синці й подряпини щезли, вона, слова не сказавши, втекла від Ковальських і поселилася з ірландцем, Ковальський-старший відмовив сина від намагань повернути дружину: «По-перше, сам винен, таку красуню перед очі богеми може виставити тільки повний йолоп, а ти це зробив. По-друге, коли киця налаштована красти, то крастиме, хоч ти її убий. Як почала гидити на килим, то робитиме це, поки з хати не виженеш». Хоча в католицьких родинах окови шлюбу значно міцніші і ритуал розлучення — подія вкрай небажана, кінець кінцем з усім цим було покінчено.
З ірландцем Ванда прожила цілих п'ять років і була щаслива, незважаючи на те, що її коханий Патрік двічі на рік, з точністю атомного годинника, тижнів на півтора відгороджувався од світу фундаментальним запоєм. Коли це сталося вперше, Ванда розгубилася. Не знаючи, що робити, обривала телефони друзів О'Лірі, аби ті якось вплинули на колегу, але всі відбувалися втішаннями, — мовляв, нічого надзвичайного чи загрозливого не сталося, не мине й кількох днів, як Патрік знову буде у формі, це з художниками буває, творчі люди інколи не вписуються в обивательські норми. Ванда знала, що алкоголь робить з мужчинами, — її батько інколи таке виробляв, що ставало страшно всій сім'ї. Дивно, але Патрік, налитий віскі по зав'язку, не був агресивний, — навпаки, казав ніжні слова, обнімав Ванду, майже не спав перші кілька днів і — працював у шаленому ритмі. З перших днів їхнього спільного життя Ванда стала Патрікові натурницею, сеанси тривали довго, але не втомлювали її, бо О'Лірі раптом кидав вугіль, олівець, пензель, дужими руками знімав свою модель з подіуму і ніс на широку канапу.
Патрікові ню з'явилися на виставці і мали успіх. Він так захопився своєю моделлю, що й свої похмурі міські пейзажі став оживляти стафажем, і щораз то була мініатюрна Вандина фігурка. Коли минали дні запою і запійної роботи, виявлялось, що О'Лірі більше одержав, аніж утратив: згодом його алкогольні ескізи ставали закінченими роботами, а деякі він не чіпав, боявся порушити непоясниму гармонію чи дисонанс, продиктовані наркотичним прозрінням.
Гримуча суміш — ірландець і полячка в одному домі, в одному ліжку, — на подив мистецького товариства, не вибухала, а живила взаємини чоловіка й жінки. Статки О'Лірі зростали, він придбав будинок на околиці Чикаго, облаштував у ньому майстерню, в гаражі стояло два авта, черга була за дитиною, але не виходило. Ванда не вагітніла, і те непокоїло її, а Патріку було байдуже: мовляв, ще молоді, не спіши, поживімо для себе. Як переважна більшість ірландців, особливо емігрантів, Патрік симпатизував ІРА, але ті симпатії далі застольних промов не йшли, аж поки заробітки О'Лірі зросли настільки, що міг допомагати братам по крові і боротьбі грішми. Ванда не перечила — сама, якби могла, помагала б землякам із «Солідарності». Але коли Патрік зібрався на далеку батьківщину, аби на власні очі побачити, що там і як, злякалася й молила Патріка не їхати, ніби передчувала лихо. О'Лірі полетів до Ірландії, незважаючи на спротив Ванди, і невдовзі страхи Вандині матеріалізувалися: Патрік загинув од випадкової кулі десь на околиці Дубліна. Поховали його на батьківщині, Ванда літала на похорон разом з друзями покійного, повернулася у Чикаго спустошена, з випаленим серцем. О'Лірі купив будинок на ім'я Ванди, всі свої нереалізовані роботи залишив їй, тож матеріально вона не бідувала, зате душа стала жебрачкою. Усе їй почужіло в Чикаго, бо все навколо жило й діяло, наче й не було тут такого собі Патріка О'Лірі з його талантом, пориваннями, чоловічою силою і любов'ю до неї, розгубленої нині, а ще вчора щасливої жінки. Ванді треба було виїхати з міста, і вона це зробила: продала будинок, купила квартирку в Нью-Йорку, перевезла туди картини й себе, неприкаяну, двадцятип'ятирічну, аби загубитися у неправдоподібно величезному місті, а можливо, і знайти себе з часом на новому місці, у новому житті. Вряди-годи Ванду навідували друзі О'Лірі з Чикаго — дехто по-дружньому, з бажанням допомогти, якщо треба, дехто — з прихованим прицілом на щось більше, аніж звичайне людське спілкування. Оскільки художні осередки Чикаго й Нью-Йорка попри географічну відстань й специфічне творче протистояння були все ж сполученими посудинами, Ванду познайомили з місцевими митцями, її романтична й трагічна доля викликала у них інтерес.
Невідомо у який спосіб її нью-йоркську адресу розвідав колишній чоловік і завітав до Бронксу з пропозицією забути все колишнє і повернутися до нього. Ковальський-старший на ту пору переселився у кращий світ, а син, хоч як накручували його в сім'ї, не міг забути своєї колишньої дружини. Він знав про смерть Патріка О'Лірі і сподівався на те, що самотня жінка сприйме його пропозицію, як потопельник кинутий йому з катера корковий рятівний круг. Одначе Ванда слухала Ковальського із ввічливістю байдужої людини, сама дивуючись своїй здатності чемно поводитися у цій майже ірраціональній ситуації. Ковальський поїхав ні з чим, відчуваючи, що спілкувався із зовсім не знайомою йому особою, — тим гострішим здавався біль тепер уже остаточної утрати.
Коли Ванді нестерпні стали самотність і нечасті розваги — театр, виставки або кіно, вона пристала на пропозицію шанованого шістдесятилітнього місцевого парнасця і двічі на тиждень позувала йому. Ці години у студії ніби вертали її у проминулий час, і за мольбертом замість лисого статечного перестарка їй ввижався Патрік з гривою темного каштанового волосся, що завжди ніби світилося в нього.
Згодом Ванду запросили на сталу роботу натурниці в художню школу, і вона ставала, чи лягала, чи сиділа на подіумі перед очима студентів з професійною байдужістю до своєї наготи. Могла, звичайно, обійтися без цього заробітку, хоча й непоганого, але практичний розум полячки підказував: збережу Патрікові полотна на потім — і як пам'ять, і як страховку на майбутнє.
Їй пропонували заміжжя, вряди-годи допускала вона до свого тіла чоловіків — природа брала своє, але те потрясіння любові, що його вона спізнала з ірландцем, здавалося, вже не повернеться ніколи. Отак минали роки — між подіумом і квартиркою у Бронксі; вона звичним, уже не гарячим поглядом вітала розвішані по стінах картини Патріка О'Лірі і не кликала до себе спогадів, від яких закипала кров. Кілька разів їздила до Чикаго — на похорон матері, потім батька, ще на роковини рідних покійних, а з братами загалом майже не спілкувалася — так, інколи хтось із них потелефонує, розпитає ні про що — та й по всьому. Дивна сім'я, що й казати: кожен за себе, ніби Америка прищепила вірус відчуженості чи егоїзму. Та ні, Америка, мабуть, тут ні до чого — такі вродилися.
«Сама не знаю, чого розбалакалася, замучила вас, певно, вибачте». — «Що ви, я слухав, як роман, не ображайтесь, ваше життя справді схоже на роман. Не вельми радісний, щоправда…». — «А ви звідки знаєте польську? Ви ж не поляк, правда?» — «Правда. Я з України». — «О, то ви львівянин, певне». — «Ні, киянин. Учив колись самотужки, з цікавості. Пресу польську читав, з неї хоч що-небудь можна було цікаве виловити: «Пшекруй», «Твурчощ». — «У вас була сім'я?» — «Так. Там, в Україні, в Союзі. Ми розлучились». — «Ви давно на еміграції?» — «Не дуже». — «А як вам вдалося — звідти?» — «О, Вандо, то історія майже детективна. Колись оповім».
