Стигма - Гужва Валерій Федорович (книга регистрации .txt) 📗
«На минулому тижні я продав дві ваші роботи. Гроші переказано на нью-йоркський рахунок. Може, я поспішив? Ви ж, по-моєму, ідете далі? Якщо потрібні гроші — будь ласка». — «Ні, ні, дякую, проблеми немає». — «Здається, ви — до України? На батьківщину покликало серце?» — «Можна й так сказати». — «Вас запрошено, чи то власна ініціатива?» — «В Україну мене і досі не запрошують». — «Чому? У вас солідне ім'я і в Штатах, і у нас. Знаєте, кому я продав два полотна? Французу Шарлю Готьє, у нього галерея не гірша за мою. Це — визнання, маестро». -»Ви ж знаєте давню мудрість: нема пророка на батьківщині. Тільки не подумайте, що я про себе надто високої думки. Інколи прикро, звичайно, тепер колеги могли б і запросити». — «О, так, дев'яності роки — не сімдесяті і не вісімдесяті. Це ж скільки ви на еміграції?» — «Майже двадцять літ. І, завважте, зберіг громадянство. Поміняв в українському консульстві есересерівський паспорт на синій з тризубом. Отак з грін-кард і подорожую». — «Я поважаю ваші патріотичні почуття, але ж це завдає вам зайвих клопотів. Американський громадянин — це бренд, а громадянин України у Штатах — щось екзотичне».
Михайло всміхнувся — Ціммерман мав рацію. Вони довго розмовляли про майбутню виставку. Курт хотів улаштувати її в Берліні, столиці колишній і теперішній. «Знаєте, навіть Гамбург для такої події — провінція. Берлін нині збирає і інтелектуалів, і ділових людей, і мистецькі кола, ну, й політиків, звичайно. Виставка у Берліні — це щось, повірте. Ви думали про афішу? У мене є кілька пропозицій, варіантів. І хотілося б ще раз переглянути з вами буклет. Може, щось свіже запропонуєте? Бо на часі вже подавати його до друку, з вашого дозволу. Ви й досі наполягаєте, щоб, окрім німецького й англійського, був іще й український текст? Це що — принципово?» — «Мені б дуже хотілося». — «У такому разі доведеться вам самому читати коректуру, бо я навряд чи швидко знайду нині фахівця». -»Чому? А Мюнхен? Університет? Я, звичайно, не відмовляюся, зроблю все, почитаю, але… Можу затриматися на батьківщині».
Сигарета в руці Михайла догоріла до фільтра, він цього не помітив, підніс до губів і обпікся. «Чорт! Вибачте». Ціммерман придивився до гостя. «Здається, щось вас непокоїть. Якщо я можу…».-» На жаль, пане Курте, тут нічим не зарадиш. Батько мій помер. Дізнався із запізненням, поховали без мене, лечу на його могилу». — «Співчуваю вам, щиро співчуваю. Мій батько, даруйте, що я про це кажу зараз, давно вже… Він був солдатом на вашій землі. Історія, що тут удієш. Він повернувся, але жив після війни недовго — поранення, нестатки. Він ніколи не кричав: «Хайль Гітлер!», повірте».
Для врівноваженого і респектабельного галерейщика, ще й німця, ті слова були не тільки несподіваними, але й непояснимими для Михайла.
«Чого це ви, Курте? Ми живемо в іншому світі, дяка Богу. Я був малим, дуже малим, біля нас у війну стояли ваші співвітчизники. Трохи брутальні, правда, — то тепер я так собі думаю — але щоб образити когось ні сіло ні впало, — ні, не було. Та припинімо цю балачку. Не ми з вами затіяли ту бійню».
Ціммерман умовляв Михайла переночувати в нього, але Джміль не погодився: літак з Франкфурта доволі ранній, є ризик запізнитися, тож краще дістатися до аеропорту заздалегідь.
Ціммерман одвіз Михайла до автобуса, і за якусь годину Джміль знову дивився крізь вікно на далекі вогні осель і темні масиви дерев уздовж автобану.
Михайло не думав, що смерть батька подіє на нього аж надто емоційно. Двічі на рік — на Різдво і на день народження — він надсилав Єфрему Івановичу листівки зі Штатів, щоразу із стандартним текстом, мовляв, бажаю найліпшого, не забуваю, і ти (ні — ви) не забувайте, що далеко за океаном думають про вас (про тебе). Надсилав гроші — нечасто, але щедро.
В Америці Михайло одружився, коли став на ноги, забувши про роки поневірянь. Може б, цього й не сталося, вдовольнявся б зустрічами з жінками того химерного мистецького емігрантського кола, в якому ніхто не надавав значення, хто з ким спить, аби не випадкова зустріч на одній з вечірок.
Ванді було далеко за тридцять, заробляла, позуючи молодим художникам, котрі ще не визначились, бути їм модерними чи вносити в класичні канони щось несподіване. їх познайомили просто так, аби знали обоє, як кого звуть. Ванда бачила роботи Михайла на виставці і похвалила їх. Роботи ці були потім куплені за пристойні гроші, з'явилося кілька рядків у «Таймсі», де згадувалось прізвище Джмеля.
Ванда була вродлива. Зріла її врода, а особливо ненав'язливі безпосередність, геть не притаманна жінкам її віку, затриманії увагу Михайла довше, ніж те буває на подібного штибу вечірках у мегалолісі.
Михайло незчувся, як почав розпитувати Ванду про її життя, — навряд чи така розмова пасувала до організованого бедламу у напівпідвалі. Михайло запропонував новій знайомій інше місце, аби погомоніти та відпочити.
У пристойному італійському кафе вони просиділи до півночі. Ванда була емігрантка у другому поколінні. Батьки виїхали за океан ще до війни, осіли, як майже всі поляки, в Чикаго; там у них і народилася третя дитина, пізня, несподівана.
Брати вже працювали, а вона тільки навчалася ходити й говорити, була мазункою, іграшкою і для батьків, і для братів. Брати, одружившись, відійшли від родинного гнізда, почужіли, батьки якось швидко зістарілись; і Ванда, тільки-но закінчивши школу, вийшла заміж за земляка, поляка, сина власника успішної фірми, компаньйона свого батька по бізнесу. Чиказькі Ковальські мали мережу крамничок, які торгували всім, без чого немислима робота художника чи то живописця, чи графіка, чи офортиста. У магазинчиках було все — від тендітного пензлика для акварелі до сучасної конструкції мольберта, від олійних фарб престижних виробників до демократичного акрилу, від металічних і рогових мастихінів до аркушів ватману. І замовити через Ковальських можна було що завгодно, а хоч би й той товар вироблявся десь далеко за океанами — чи в Європі, чи в Японії, — фірма існувала давно, ділові зв'язки налагоджувалися десятиліттями і були міцні. Молодий Ковальський часто був у роз'їздах, Ванда нудилася вдома. Привчена до прибирання й клопотів на кухні, вона ніяк не могла звикнути до святкового неробства: у Ковальських усім керувала домоправителька; ще була й покоївка, то навіть застелити ліжко молодій дружині сина хазяїна не можна було. Ковальський здивувався, коли Ванда поскаржилася, що не може сидіти без діла, і кінець кінцем дозволив їй попрацювати в магазині — так, аби не нудьгувала, коли комерція закине його чи то у Флориду, чи у Францію, а то й на батьківщину предківську. Мабуть, не варто було цього робити чоловікові: магазин — місце знайомств. І одне таке з них стало серйозним випробуванням міцності шлюбу. Ванда не могла не подобатися покупцям, і не було в тому нічого дивного: так улаштовано Творцем, що чоловіки, а хоч би й підстаркуваті, не можуть не звертати увагу на прекрасне створіння протилежної статі — інакше б світ запався і деградував. І Ванді подобалися компліменти, але її юна жіноча голівка безпомилково підказувала, коли всміхнутись, а коли наморщити носика, з ким перемовитися слівцем-другим, а від кого відвернутися до полиць з товаром, і так, аби той настирливий компліментник сприйняв це як кончу потребу продавщиці, а не жіночу відразу до його персони. То була така собі гра, і Ванді весело було гратися, знаючи, що нічого лихого вона не робить, — навпаки, створює магазину додаткову рекламу. Так вона, сміючись, і казала чоловікові: «Вважай, я частина твоєї комерції. Ти ж знаєш, як виторг зріс, відколи ти мені дозволив працювати? А що я надто кручуся перед покупцями — то брехні заздрих».
Так воно б текло і бігло далі — її життя-розвага у пристойному домі, з пристойним чоловіком, аби не задивився на неї молодий красень, звичайно, художник, і живописець не з посередніх, тим більше, не невдах, які розпускають пір'я, напускають туману, а затим усім камуфляжем — студійка-смітник на верхотурі несвіжого будинку з поламаним ліфтом, ранкове похмілля тут-таки, в майстерні, що править заодно й за житло, і принизливе намагання хоч що-небудь із своїх важко зрозумілих робіт продати перекупникам; а ті, хоч якими б паскудами були, мали якесь сьоме почуття і відбирали з десятків і сотень робіт справді талановиті, а до посередніх ставилися байдуже.
