Doc 1 - Чех Артем (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно txt) 📗
— Придурок! — крикнула Маша й повісила слухавку.
Чорт! Як же мене тоді розірвало! Як же паскудно мені стало. Чорт! Чорт!
Я ходив квартирою й лаявся, клянучи не тільки себе, але й цих невиліковно модних Рамзесів-Бобів. До них я ставився з дивним поєднанням поваги та злобного фанаберства.
І тут я зупинився посеред кімнати й гостро відчув, що ревную, потім відчуття ревнощів переросло у стан глибокого осмислення й холодного розуміння стану речей. Я сів на диван, заплющив очі й почав, намагаючись вгамувати свою гарячку, проговорювати: я крига, я айсберг, мій розум незворушний. Але замість великого шматка криги, замість голови я побачив невиразний чоловічий силует, що цілується з нею.
Стало боляче. Я почав плавитися, руки задрижали. В голові щось голосно й неприємно задзеленчало. Задзеленчав й телефон.
— Да.
— Привіт. Це Варя.
Серце зупинилося, і я кинув слухавку.
Навіщо?
За п’ять секунд знову пролунав дзвоник.
— Варя? — підняв я слухавку. — Щось зірвалося.
— Дюша, нафіга ти вийобуєшся?
— Тобто?
— Скажи, нафіга ти вийобуєшся?
— Все нормально, не хвилюйся.
— Що нормально? Ти просто малолітній егоїст.
Її голос звучав ніжно й погрозливо одночасно. Моє серце билося дванадцять мільйонів ударів у секунду.
— Тобі цікаво, чи будуть у нас пацани? — продовжувала Варя. — Так, будуть, але ніхто нікого трахати не збирається…
— Та мені якось пофіг…
— Послухай. Окрім трахатися, дорослі люди можуть робити тисячі інших справ, і те, що сьогодні тебе тут не має бути, — нормально. Це не проти тебе, розумієш? Це за тебе.
— Не розумію.
— Давай ти прийдеш завтра, і ми поговоримо.
— Завтра не прийду.
— Чому? — в її голосі я відчув нотки розчарування.
— Я ніколи не прийду.
— Навіщо ти це сказав? Хочеш показати мені, який ти принциповий, гордий? Засунь свою напускну гордість знаєш куди?
— Здогадуюсь.
Настала неприємна пауза. Я збавив оберти. Довелося щось сказати.
— Що тобі потрібно?
— Щоб ти прийшов завтра.
— У мене завтра гості.
— Після гостей.
— Дєнь рождєнья, к сожалєнью, только раз в гаду, — проспівав я, все ще намагаючись розрядити обстановку. Ще місяць тому я б просто послав куди подалі, приблизно туди, куди все ж таки засунув свою напускну гордість, й поготів, а тут… а тут мій хребет зсипався мені у штани, і я помітив, що почав прогинатися. Тільки під чим? Не під мінливим же світом, кінець кінцем!
— От і відсвяткуємо твій день народження. І не вигадуй нічого, — ще більш лагідно, але не без типової в таких ситуаціях жіночої гідності промовила Варя.
— Добре, — вкрай здався я й усміхнувся у слухавку.
— Ти посміхаєшся?
— Ні, - збрехав я.
— Тоді до зустрічі. Коли ти будеш?
— Сім-вісім.
— Добре. Цілую.
І вона дала відбій.
Я відкрив книгу, але, окрім Варі, нічого не бачив. Я відпустив свої емоції, розслабився й почав невпинно й глибоко закохуватися.
Почалося.
Вночі мені снилися леви. Неначе старому, якого напередодні добряче потягало морем. Леви було добрі до мене, але я їх чомусь убив.
Вранці, прокинувшись від усвідомлення того, що мені вже сімнадцять, я ще довго, можливо, півгодини чи більше, лежав із заплющеними очима й дослухався до голосів з вітальні. Розмовляли мої батьки. Я чув, як вони голосним шепотом сперечалися, хто саме даруватиме мені подарунок.
— Ти.
— Ні, ти.
— Чому завжди я?
Їхня суперечка тривала хвилин двадцять. Жоден з них не хотів дарувати мені подарунок. Взагалі, якщо треба було вирішувати якісь сімейні проблеми і коли я був одним з центральних персонажів цих проблем, мої батьки також сперечалися, хто саме розмовлятиме зі мною. Погоджуюся, що, пожинаючи плоди їхньої любові й опіки, вдягаючись і харчуючись за їхній рахунок, мав би з більшою повагою ставитися до них, однак якась величезна прірва була між нами, щось невагоме розмежовувало наші інтереси та види на життя. В цій квартирі взагалі кожен жив своїм окремим, нікому не підвласним життям. І я. В першу чергу я.
— Давайте я сам собі його подарую! — закричав я з кімнати.
— А? — одночасно перепитали зляканими голосами батьки.
— Кажу, сам собі подарую! Ви можете залишити подарунок на піаніно, але я знатиму, що то від вас.
— Може, ти відкриєш двері і ми тебе нормально привітаємо? — запитала мама трохи суворо.
— Ні, я ще подрихну. Можете йти на роботу.
Через якийсь час вони пішли, а я одразу вийшов з кімнати й зазирнув у червоний пакет з логотипом «Lego». «Сподіваюсь, що там не лего», — подумав я і знайшов ще один пакунок розмірами з нотатник.
Фанерний футляр, а в ньому таки нотатник. Шкіряний.
— Дякую, — невідомо кому, але певно це адресувалося батькам, промовив я.
— Будь ласка, — відбилося відлунням десь в небесній блакиті.
У нотатнику я знайшов п’ятдесят доларів і листівку. «Сподіваємося, ти знаєш, що робиш, і будеш щасливим. Пацани».
Коли я звертався до батьків, то завжди називав їх пацанами.
Чи буду я щасливим — питання не з найлегших. А чи знаю я, що роблю? Невже вони думають, що хлопець у шістнадцять, ну добре, вже у сімнадцять, може знати, що він робить?
На кухні стояв святковий торт без свічок. Свічки лежали окремо. Сімнадцять штук. Я відрізав шматок, запхнув собі у рота й вийшов на балкон. Ранкова прохолода віяла приємним травневим вітерцем. Третій день близнюків. Останній день школи. Я напнув штани (такі колись були у соліста «Стерео МСс»), взув кросівки й пішов до школи. Дев’яносто восьмий рік, три місяці до дефолту, прірва часу до смерті.
Останній дзвоник.
— Дюша, чому ти і в такий день прийшов, як шлепер якийсь, коли принесеш гроші на випускний?
— Ага, принесу.
Якісь однокласники, яких я навіть не пам’ятав, як звати, вчителька російської літератури.
— Андрей, вы должны идти на филологию. Вы должны стать филологом, Андрей. Подумайте над этим.
Обов’язково подумаю, Валентино Казимирівно, тільки іншим разом.
— Андрію, у нас екзамен буде з алгебри, а які в тебе оцінки? — хтось.
— Я знаю, які в мене оцінки. Паршиві в мене оцінки. Я алгебру все життя пасував.
— Погано, що пасував.
— Мені не потрібна алгебра.
— Анрійчику, в житті все може знадобитися.
— Якщо мені в житті знадобиться алгебра, то це буде не життя, а пекло.
— Ох, Дюша, Дюша.
Мені ліниво й неприємно. Листя зеленими колумбійськими смарагдами, неначе целофанове, тріпотіло під вітром. Несправжнє, майже бірюзове небо контрастувало з чорною землею та сірими панельними будинками. Дівчата у формених спідницях та зі стрічками «Випускник 1998». Нудно.
