Книга Балтиморів - Діккер Жоель (библиотека книг txt) 📗
Вуді затримали і привезли до відділення поліції штату. Він мав право на один телефонний дзвінок, тож зателефонував дядечкові Солові.
Дядечко Сол одразу ж зателефонував адвокатові з Нью-Кейнана, а потім вирушив у дорогу разом із Гіллелем. Вони приїхали о першій годині ночі й побалакали з Вуді. У нього було декілька неглибоких ран, і йому надали допомогу медики швидкої допомоги просто в поліційному відділку. Коллін відвезли до лікарні. У ній насилу душа трималася, така вона була побита. Вуді був приголомшений, він детально розповів про все, що сталося в Люковому домі.
— Вибору в мене не було, — сказав він. — Він нас обох убив би.
— Не переймайся, — запевнив його дядечко Сол. — Ти був у стані необхідної оборони. Незабаром ти звідси вийдеш.
На ніч дядечко Сол із Гіллелем зупинилися в готелі Нью-Кейнана. Вранці Вуді мав постати перед суддею. З огляду на обставини, його випустили на волю під заклад у сто тисяч доларів, які заплатив дядечко Сол, а сам процес мав розпочатися п’ятнадцятого жовтня.
Гіллель зателефонував мені, тож я відразу подався до Коннектикуту. Вуді заборонили покидати штат. Після того, що сталося, він не міг залишатися в Медісоні.
Ми винайняли йому невеличке помешкання в найближчому містечку, куди незабаром, вийшовши з лікарні, приїхала й Коллін.
*
Два з половиною місяці, що лишилися до початку судового процесу над Вуді, минули швидко.
Ми з Гіллелем по черзі приїздили до нього, щоб він мав товариство. Не можна було кидати його самого. На щастя, була Коллін, яка дуже добре до нього ставилася. Вона була ніжна і лагідна. Вгадувала всі його бажання. Піклувалася про нього. Була його рятівним кругом.
Та реальний вплив мала на нього тільки Александра. Я упевнився в цім, коли вона теж приїхала до Коннектикуту.
З нами Вуді найчастіше був неговіркий. Він тільки відповідав на запитання, які йому ставили, намагався вдавати незворушного. Коли йому хотілося побути на самоті, він ішов на пробіжку. Та коли з ним була Александра, він говорив. Він ставав інший.
Я зрозумів, що він кохав її. Як і я ото, все життя, відколи ми зустріли її 1993 року. Гаряче кохав. Вона справляла на нього такий вплив, як і на мене. Вони так само нескінченно розмовляли. Не раз сиділи на маленькій дерев’яній терасі перед будинком і цілі години балакали.
Я огинав дім і сідав у траві, в кутку, де вони не могли мене побачити.
Я слухав їх. Він усім ділився з нею. Відкривався їй так, як ніколи не відкривався нам.
— Зараз мені не так, як після смерті тітоньки Аніти, — казав він. — Убивши Люка, я нічого не відчуваю. Ні смутку нема, ні докорів сумління.
— То була необхідна самооборона, Вуді, — сказала Александра.
Здається, він не був певен цього.
— Як по правді, я завжди був несамовитий. Ще змалку встрявав у бійки. Та й із Балтиморами зустрівся через бійку. І через це я й покину їх.
— Чому це покинеш? Нащо ти так кажеш?
— Гадаю, мене посадять до в’язниці. Мабуть, це кінець.
— Не кажи такого, Вуді.
Вона взяла його лице в долоні, глянула йому у вічі й сказала:
— Вудро Фінне, я забороняю тобі казати таке.
Підглядаючи, як близенько вони спілкуються, я переповнювався ревнощами. Вона розмовляла з ним точнісінько так, як і зі мною. З такою самою ніжністю. Мене вона теж називала на ім’я й прізвище, коли намагалася лагідно насварити.
Казала: «Маркусе Ґольдман, облиш дурня клеїти». У такий спосіб вона вдавала, ніби гнівається.
Часом вона і справді гнівалася. Гнів її був пречудовий. Шалений, зате незрівнянний. Вона страшенно розлютилася на мене, помітивши, що я шпигую за нею з Вуді, та ще й ревную до нього.
Щоб не зчиняти бучі вдома, вона сказала Вуді й Коллін:
— Ми з Маркусом поїдемо в супермаркет.
Ми посідали в авто, вона трохи проїхала, поки нас не стало видно, зупинилася й зарепетувала:
— Маркусе, ти геть здурів? Ти ревнуєш мене до Вуді?
А мені ще й посперечатися з нею закортіло. Я сказав, що вона надто вже уважно ставиться до нього, що називає його на ім’я й на прізвище.
— Маркусе, Вуді вбив людину. Ти розумієш, що це означає? Його судитимуть за це. Тож йому потрібні друзі. А ти не друг своїм братам, якщо маєш до них цілу купу претензій!
Вона казала правду.
Тільки Вуді вважав, що його посадять до в’язниці. Дядечко Сол кілька разів їздив до Коннектикуту, щоб підготувати його захист, і певен був у протилежному.
Та здобувши доступ до слідчої справи, він збагнув, що ситуація гірша, ніж він собі думав.
Прокурор не пішов за версією про необхідну самооборону. Навпаки, він вважав, що Вуді незаконно промкнувся до Люкового помешкання, та ще й зі зброєю. Дійшли висновку, що то Люк був у стані необхідної самооборони, що він намагався приборкати Вуді. Отож прокуратура висунула обвинувачення у вбивстві. Що ж до Коллін, то її мали обвинуватити в співучасті у вбивстві. Незабаром і проти неї мали відкрити справу.
У спокійному досі будиночку в Коннектикуті здійнялась паніка. Коллін казала, що не уявляє собі, як це її посадять до в’язниці.
— Не переймайся, — казав їй Вуді. — Тобі нема чого боятися. Я подбаю про тебе, як ото ти дбала про мене після смерті тітоньки Аніти.
Ми не розуміли, що він мав на увазі, аж до дня, коли відкрився судовий процес. Не порадившись із дядечком Солом і адвокатом, Вуді заявив, що сам підбурив Коллін проникнути в дім. Казав, що вона хотіла відрадити його від цього, та він усе ж таки заліз до хати, а вона подалася за ним, щоб забрати його звідти. Потім приїхав Люк і застав їх там.
Під час перерви адвокат спробував умовити його.
— Ти з глузду зсунувся, Вуді! Нащо ти так оце обвинувачуєш себе! Нащо я тебе захищаю, якщо ти таке про себе кажеш?
— Я не хочу, щоб Коллін потрапила до в’язниці!
— Довірся мені, і ніхто туди не потрапить.
Опитавши мешканців Медісона, адвокат потроху зібрав свідчення про те страшне життя, яке влаштував Люк для Коллін. Та прокурор і тут не погодився: не Коллін убила Люка, і їхнє подружнє життя не має ніякого стосунку до того, чи діяв Вуді в стані необхідної самооборони. Обвинувачення вважало, що він вистрілив не задля того, щоб покласти край нападові, як мало бути під час необхідної самооборони. Він прокрався до Люкового дому зі зброєю. Він від початку хотів убити його.
Суд обертався поразкою. За два дні судових засідань уже не було сумніву, що Вуді запроторять до в’язниці. Щоб уникнути тяжкого покарання, дядечко Сол вирішив піти на угоду з обвинуваченням: Вуді визнає себе винним у вбивстві, а за те отримає короткий термін ув’язнення. Під час тієї наради виявилося, що прокурор стоїть на своєму й умовити його не пощастить.
— Менше п’яти років ув’язнення він у мене не отримає, — сказав він. — Вудро чекав Люка і вбив його.
— Ви ж знаєте, що це неправда, — сказав адвокат Вуді.
— П’ять років, — повторив прокурор. — І ви знаєте, що я роблю скидку. Він може завиграшки отримати десять або й п’ятнадцять.
Дядечко Сол, Вуді й адвокат довго радилися. Вуді був у паніці, це видно було з його очей: він не хотів іти до в’язниці.
— Соле, — сказав він моєму дядечкові, — ти ж розумієш: якщо я скажу «так», вони надінуть на мене кайданки і запроторять до хурдиги на п’ять років!
— Але якщо ти не скажеш цього, то збудеш у в’язниці більшу частину життя. А як ти відбудеш цей термін, тобі буде лиш тридцять років. У тебе буде час знову стати на ноги.
Вуді був пригнічений: він від самого початку підозрював, що на нього чекає, а тепер це стало дійсністю.
— Соле, попроси, щоб мене не кидали відразу до в’язниці, — сказав він. — Нехай дадуть мені кілька днів побути на волі. Я хочу прийти до в’язниці як вільна людина. Не хочу, щоб мене закували, мов пса, в найближчі п’ятнадцять хвилин і кинули до в’язничного фургона.
