Книга Балтиморів - Діккер Жоель (библиотека книг txt) 📗
Ми зібрали групу, прослухали й відібрали музик, Ерік винайняв студію.
Потім почався довгий процес звукозапису, що тривав декілька місяців. Александра з Еріком відібрали дванадцять пісень, що мали складати альбом, і почали працювати над аранжуванням. Потім почалася робота в студії.
У жовтні 2003-го, через півтора року після того, як ми перебралися до Нешвілла, перший Александрин диск був готовий.
Тепер потрібно було, щоб його почули. У тій ситуації був лише один спосіб це зробити: сідати в автомобіль і їздити країною, пропонуючи той диск радіокомпаніям.
І ми з Александрою це зробили. Ми перетинали країну вздовж і впоперек, від півночі на південь і зі сходу на захід, мандрували від міста до міста, роздавали диски радіостанціям і умовляли ведучих ставити ці пісні в ефір.
Щодня ми починали все наново. Нове місто, нові люди, яких треба було вмовити. Ми ночували в дешевих мотелях, де Александрі щастило умовити персонал, щоб скористатися кухнею і спекти пиріг або печиво для керівництва радіостанцій. Ще вона писала рукою довгі листи, щоб подякувати їм за увагу, яку вони їй уділили. Безперестану. Цілісінькими вечорами, а часом і ночами. Я засинав за високим барним столом у кухні або похилившись на край столу поруч із нею. Удень був за кермом, а вона спала на задньому сидінні. Потім ми приїздили до чергової радіостанції, й вона роздавала диски, листи і печиво, наповнюючи приміщення своєю свіжістю й ентузіазмом. Дорогою ми уважно слухали передачі. Коли мала звучати нова пісня, серця наші починали калатати, ми чекали, що це буде Александрин твір. Проте все було дарма.
Потім, у квітні, якось ми сіли в авто. Я ввімкнув радіо, і ми раптом почули її. Радіо передавало її пісню. Я ввімкнув гучність на максимум і почув, як вона заплакала. Щоками її котилися щасливі сльози, вона обняла мене і міцно поцілувала. Сказала, що все це сталося завдяки мені. Ми були разом майже шість років, і ми були щасливі. Я думав, що вже ніщо не зможе нас розлучити. Хіба що Ватага Ґольдманів.
*
Це Александра знову зібрала Ватагу Ґольдманів.
Вона регулярно спілкувалася з Вуді й Гіллелем.
Навесні 2004 року сказала мені:
— Треба, щоб ти поговорив із Гіллелем, він повинен знати про нас. Він твій друг та й мій теж. А друзі не обманюють одне одного.
Вона казала правду, то я так і зробив.
На початку травня подався до Балтимора. Я розповів йому все. Коли закінчив, він усміхнувся й обняв мене.
— Я такий радий за тебе, Маркі.
Мене здивувала його реакція.
— Справді? — запитав я. — То ти не гніваєшся на мене?
— Нітрохи.
— Але ж ми уклали в Гемптонсі угоду…
— Я завжди захоплювався тобою, — сказав він.
— Що ти кажеш?
— Це правда. Я завжди вважав тебе кращим, розумнішим, обдарованішим. Бачив, як дивляться на тебе дівчата, чув, як матінка завжди казала після твого перебування в нас: «Бери приклад з Маркі». Я завжди був від тебе в захваті. Та й батьки в тебе неабиякі. Поглянь, адже твоя мати облаштувала кабінет, щоб ти писав у ньому. А мій батько весь час гриз мені голову, щоб я став адвокатом, як ото він. То я й роблю це. Роблю, щоб сподобатися батькові. Як і завжди робив. А ти винятковий хлопець, Маркусе. І ось доказ: ти сам цього не усвідомлюєш.
Я всміхнувся. Його слова дуже схвилювали мене.
— Мені хочеться, щоб ми знову побачилися з Вуді, — сказав я. — Хочеться відродити Ватагу Ґольдманів.
— Мені теж.
Лише тоді, коли ми знову зібралися в «Дейрі-шейк» в Оук-Парку, я зрозумів, наскільки тісний був зв’язок поміж мною і моїми двоюрідними братами. Одного року досить було, щоб докори і біль лишилися позаду, поступившись місцем могутній, непорушній братерській любові, що поєднувала нас трьох. Ніщо не могло її знищити.
Ми сиділи за тим самим столиком, цмулили молочні коктейлі крізь соломинки, як ото робили змалку. Гіллель, Вуді з Коллін, Александра і я.
Я зрозумів, що Вуді таки щасливий у Медісоні з Коллін. Вона утішила його, лікувала його рани, вибудувала його наново. Урешті він зумів подолати смуток від смерті тітоньки Аніти.
Наче задля того, щоб кинути виклик лихій долі, після коктейлів ми подалися на цвинтар Форрест-Лейн. Александра з Коллін трималися позаду. А Вуді, Гіллель і я посідали перед могильним каменем.
Ми стали чоловіками.
Не такими я уявляв нас трьох десять років тому.
Не стали вони тими винятковими людьми, про яких я мріяв. Ні великими футболістами, ні славетними адвокатами. Не були вони такі надзвичайні, якими здавалися мені тоді. Та вони були мої брати, і я їх любив понад усе.
Та й дядечко Сол, що мешкав у великому домі на Вілловік-роуд, теж був уже не той, якого я знав. Став він самотній і сумний. Та я теж віднайшов його.
І тоді мені спало на думку, а чи в дитинстві не мріяв я замість них. Чи не уявляв часом їх такими, якими вони не були. Чи були вони насправді тими непересічними особистостями, якими я так захоплювався. І чи не було це тільки витвором моєї уяви? Чи не був насправді я сам собі Балтимором?
Ми разом пробули вечір і ніч у домі Балтиморів, достатньо великому, щоб прихистити нас усіх. Дядечко Сол був у захваті від того, що ми знову зібралися в нього.
Опівночі ми сиділи на терасі біля басейну. Стояла страшенна спека. Ми дивилися на зорі. Підійшов дядечко Сол і сів коло нас.
— Діти, — сказав він, — я оце думав, чи не могли б ми разом відсвяткувати День подяки.
Що то за щастя було — почути від нього ті слова! Я аж здригнувся, коли він сказав «діти». Заплющив очі й знову побачив нашу трійцю дванадцять років тому.
Всі схвально загомоніли. Від самої думки про святкування Дня подяки ми були в захваті. Аби тільки час хутчій спливав.
Але того року нам не судилося зустріти День подяки. За два місяці по тому, на початку липня 2004 року, з в’язниці вийшов чоловік Коллін.
Він відбув своє покарання.
41
Медісон, Коннектикут
Липень 2004 року
Чутки пішли тієї ж миті, коли він опинився в місті: Люк повернувся.
Він з’явився одного ранку і з переможним виглядом обійшов усі тераси медісонських барів.
— Я вже одбув у в’язниці, — казав він кожному, хто хотів його слухати. — Більше нікого не лупцюю.
І вибухав дурнуватим реготом.
Поселився він у свого брата, що відповідав за нього перед службою нагляду. Завдяки зв’язкам він знайшов роботу вантажником у крамниці, де продавали реманент. Решту часу вештався вулицями. Казав, що скучив за Медісоном.
Коллін перелякалася, дізнавшись, що він вийшов на волю. Тепер вона не могла ходити містом, тому що боялася його здибати. Вуді теж було страшно, але він того не показував і підбадьорював її.
— Послухай, Коллін, ти ж знала, що він так чи так вийде на волю. Він не має права підходити до тебе, бо знову потрапить до в’язниці. Не бійся його, він тільки цього й хоче.
Вони намагалися поводитися, наче нічого не сталося. Та Люкова присутність змушувала їх уникати людних місцин. Тепер вони їздили на закупи до сусіднього міста.
Але пекло тільки розпочиналося. Люк подав позов, щоб йому повернули дім.
Коллін розлучилася з ним, коли він був у візниці, тож він почав заперечувати поділ майна. Дім він придбав на свої заощадження й вирішив оскаржити рішення суду, який віддав житло його колишній дружині.
Люк найняв адвоката, і той зумів затягнути процедуру. Рішення скасували, дім повернули господареві — Люкові.
Вуді з Коллін мусили покинути оселю. Дядечко Сол порадив адвоката з Нью-Кейнана, який дав їм консультацію. Він сказав, що це тільки питання часу й що до кінця літа вони отримають дім назад.
Поки що вони винайняли невеличкий убогий будиночок на виїзді до Медісона. «Це ненадовго, — сказав Вуді Коллін. — Незабаром ми позбудемося його».
