Фортеця для серця - Печорна Олена (читаем книги онлайн без регистрации txt) 📗
І все. Погомоніли Перегомоніли. Новину сховали в надійні сейфи сільських хронік. Усе. До речі, останній обставині безмежно зраділа Віка. Саме подруга попервах, коли приїздила в гості, чи не кожному стрічному хотіла затулити рота. Аж тіпало її всю. Мабуть, своє пригадувала. Леся ж тільки всміхалася. Бабця з тіткою не втручалися, ні. Певно, знали, що головний боєць із плітками — час. І він ішов, заглиблений у літо. Щасливий та новий. Лесин час.
Жінка стояла перед дзеркалом і розглядала вже помітний животик, неначе найцінніший скарб, тулила руки, всміхалася, коли зсередини її штовхали.
— Цить! Ото вже гопака танцюєш!
Бабуся із сусідньої кімнати мрійливо мружилася й нишком шепотіла «дякую!» до образів. Дочекається таки. Уже скоро.
— Лесю, іди обідати!
— Уже біжу!
Неспішно розливали в миски борщ із молодих бурячків, забілювали його сметанкою й смачно їли. Затим обідній відпочинок, бо спека страшна, надворі навіть дихати важко. Не повітря — вулканічна лава. Щоб розважити себе, увімкнули телевізор. Леся перемикала канали й позіхала.
— У власника готельної мережі «Рай» півгодини тому випустили чотири кулі. Володимир Вовк мав серйозні важелі впливу. Слідчі висувають версію замовного вбивства.
Жінка бачила, як із сонячного неба зірвалася зірка й упала в траву. Леся вибігла в сад, немов пірнула. Серце вистрибувало й рвалося назовні. Де ж ти? Де? Тільки б не загубити!.. Тільки б устигнути!.. Віднайшла! Зірка лежала й спливала кров’ю, багрянячи світ. Лесі здалося, що все довкола наповнюється кров’ю, як велетенський келих, — аж по вінця. А випити немає сили. Жінка впала навколішки й охопила голову руками. Господи! За що? Тремтливими пальцями спробувала торкнутися. Гаряча. Яка ж вона гаряча! Свіжа кров. Але не відсмикнула рук, очей не відвела, вклала в долоні зірку, піднесла до обличчя й перелила в поцілунок усе, що мала, аби уламок неба серцем став, любим серденьком… Його… Леся закричала. Крик ішов зсередини, немов стихія, що змітає перепони на шляху і зрештою знаходить буремну та дику свободу. Живи! І серце… у долонях… сіпонулося. Раз. Другий. З-під оболонки сочилася кров, тоненькою цівочкою стікаючи з пальців, але воно… жило. Поки що жило.
— Лесю!.. Господи прости! Дусю, що робити? Що робити?!!
— Тихше! Цить!
— Лесю!.. Дівчинко моя, отямся, чуєш?
Повіки видавалися олив’яними, перед очима світло з темрявою танцювали танго. Усе змішалося докупи.
— Слава всім святим! Зоє, отямилася! Бачиш, розплющує очі.
Старенька цілувала руки, забирала волосся з чола, кропила шкіру водою й молилася без упину.
— Він…
— Ш-ш-ш… Не хвилюйся. Не можна хвилюватися. Лежи. Я зараз вікно прочиню. Отак. Зараз полегшає, свіже повітря зайде.
— Онучко, тобі краще?
Кивнула важкою головою. Чому вона така важка? Усе важке. Руки, ноги, тіло… Її мов брилою причавили. Вовчик… Вовк…
— Мені треба їхати.
Жінки перехрестилися й заблимали очима, немов два сичі на призьбі.
Бабуся озвалася першою:
— Куди?
— До нього.
Господиня заломила руки й заголосила:
— Нащо?! Дівчинко, ти йому не потрібна! Де він був? Де? І тобі ж не можна! Дусю, скажи ти їй! Ще з дитиною, крий Боже, що трапиться! Ну, куди?
Леся не чула. Всі-всі звуки зникли, слова відбивалися від неї, як від стіни. Жодне не могло потрапити до свідомості. Стріляли. Чотири кулі. Вбивство. Жінка фізично відчувала на своїх долонях кров, її запах, навіть присмак. Не треба! Тільки не це! Живи! Живи! Живи! Заходилася вбиратись, укинула до сумки гроші, навіть не рахуючи, зав’язала волосся. Бабця метнулася до порога й лягла на ньому колодою — не зрушиш, хіба що переступиш.
— Бабусю, встань!
— Не пущу!
— Усе одно піду! У вікно вилізу, у димар, аби до нього швидше! Бабуню, рідненька моя, я ж не виживу, якщо!..
Тітка Дуся обійняла за плечі.
— Цить! Не можна так! Він житиме! Ти чуєш? — А в самої сльози з очей кап-кап-кап додолу. — Зоє, вставай! Не добивай онуки! Бачиш же сама. Кохає.
Стара качалася по підлозі, рвала на собі волосся й щосили голосила:
— За що? Воно ж таке наївне! Чисте! Господи, за що? Мене б краще забрав! Куди її? Нехай живе харцизяка! Тільки б жив!!! І теє… гроші… треба ще. Я там на смерть збирала, під припічком, у пакуночку. Дусечко, дістань! Він же в столиці, певно. Там же дорого.
Притулилася до онуки, затисла в обіймах, в очі зазирає.
— Щоб не спала коло нього в палаті! Чуєш? Обіцяй! Ти маєш дбати про дитину! Грошей на готель вистачить. І обери найближчий, щоб не валандалася по всьому Києву!
— Лесю, я Віці зателефоную. Вона примчить. Квартиру знайде, ще й бульйону якого зварить. Добре? Аби не сама. А ми з Богданчиком уже тут… чекатимемо…
Леся цілувала обох, немов прощалася навік, а потім тільки й пам’ятає, що бігла. Навіть в автобусі й маршрутному таксі їй усе здавалося, що вона біжить. Щодуху. До повної знемоги в ногах. Біжить… до нього. Мчить. Аби встигнути! Картинки за вікном стрибають, як епізоди мультику. Блим-блим. А вона в уяві малює Вовка. Очі. Точно, очі. Сірі, до болю рідні такі, як свої. Хоч своїх так не намалює, як його. З найменшими волокнами тепла. Живи! Янголе мій… демоне… Живи!
Столиця просто приголомшила. Господи, куди? Де ж ти? У цих бетонних нетрях? Де? Це ж треба поспішати так і не подумати куди. І як дізнатися? Приречено набрала номер, слухала гудки, як потойбічну музику, і розуміла, що власник не відповість, не зможе. Пальці тремтіли. Якась сердешна бабця змусила присісти й настирливо напувала свіжим компотом із ягід.
— Зле, еге? Що ж ти сама? Ще й при надії. Хоч знаєш, куди їхати?
— Ні.
— А що тобі в столиці треба?
— Життя.
— Жити?
— Ні. Мені потрібне його життя.
— Еге, та тобі зовсім погано! Дай-но зателефоную твоїм! Ось же й телефон у руках! Ну! Я ж, стара дурепа, не добираю, що і як. О! Який же номер є на табло? Добре! Онук казав зелену кнопку тиснути. Отак! Є! Гудки йдуть. Зачекай.
Чекання. Чекання жовте, синє, чорне… Гірке, солодке, прісне…
— Алло, добридень, жіночко!
Лесі здалося, що земля задвигтіла під ногами.
— Перепрошую, тут вашій родичці чи знайомій зле. Сидить, бідолашна, на вокзалі, як у воді намочена. Не знає, куди їхати. Куди? У лікарню? Ой! То я їй таксі викличу. Тут таксі — як огірків у діжці! Авжеж! Чекайте! Адреса? Добре. А палата? Що? Реанімація. Ой-ой-ой!.. А їй у такому стані можна? Що? У якому? У поважному. Оце так штука! Кажете, невісточка, а що вагітна, не знаєте. Отака ловися! Та ви не плачте! Цитьте! Ш-ш-ш. Я її посаджу в таксі. Чекайте! За годину, думаю, доїдуть точно. Усе. Моліться святому Пантелеймонові за здоров’я сина! Еге! Я невістці молитву дам. Є в мене. Ну, бувайте!
Бабця поклала телефон у Лесину сумку й скрушно захитала головою.
— Ет, бідолашна!.. Дитинко, усе буде добре! Чуєш? Усе буде гаразд! А що з ним?
— Стріляли.
— Ох-ох-ох! Розвелося шушвалі! Але ти рук не опускай! Чуєш? Вір! По вірі й буде! Ось молитовку читай! На! Випий ще компотику та ходімо! Еге, он до тих таксі!
Незнайомка довго воркотала водієві, куди довезти, та так, щоб не гнав і не плентався, а віз обережно.
— І музику вимкни! У неї біда. Чоловіка мало не застрелили.
— Не таксист часом? Нашому братові дістається.
— Мо’, і таксист. Тільки лікарня крута.
— Не хвилюйтеся, тітко. Усе буде о’кей!
— Еге. Я номер твій, голубе, записала. Затям!
— Ображаєте. Кажу ж, як рідну, довезу.
І довіз. Леся сиділа на задньому сидінні й рахувала церкви. Скільки ж тут храмів? Певно, до неба звідси найближче. Просто йди, немов по сходах, і молися, відкривай серце зранене, випускай звідти жовч, наповнюйся надією. Живи!
— Ось і доїхали, красуне. Тобі в ті ворота.
Леся вилізла й пішла, не помічаючи нічого, крім воріт попереду. За ними снували люди в білому. Мо’, справді до неба втрапила? Хтось спитав про щось. Вона стояла мовчки й стискала молитву в долоні, як єдиний якір. Інакше понесе — не знайдуть.
