Покров - Дашвар Люко (читаем полную версию книг бесплатно .txt) 📗
— Я вже в маршрутці! — хриплим від жаху, чужим голосом
відповідає Мар’яна.
Пітер так нічого й не зрозумів, коли після телефонного
дзвінка Мар’яна раптом зірвалася, стрімголов побігла до две-
рей. Поля — услід.
— Я покохав мрію… — прошепотів. — Вона ніколи не
пробачить…
Скільки маршрутка трусилася трасою, стільки Мар’яна кліпа-
ла повіками — вчепилася в сидіння, змушувала себе дихати,
недвижно дивилася вперед і все: кліп-кліп-кліп…
— Нащо ти зі мною поїхала? — спитала Полю, коли за сто
кілометрів від Києва вийшли біля обмальованої зупинки, ще
два кілометри ґрунтівкою пиляти.
— Сама запрошувала.
— Не час.
— Мусь, що сталося?!
— Не знаю… — попереду дахи, Мар’яна засапується від
швидкої ходи. — Але ти за мною не йди… За огорожею поче-
кай… Гукну.
Поля сумирно завмирає під вишнею неподалік міцної, об-
кладеної цеглою хати Озерових. Мар’яна штовхає хвіртку.
Ноги не несуть…
— Мамо! — двір німий. У тіні під бузком «ауді» Хотинсько-
го. Покидьок… Та начхати!
— Мамо! — розчахує вхідні двері.
— Мамо… — вривається до вітальні, клякне.
Посеред кімнати на інвалідному візку — тато. Дихає важ-
ко, навколо шиї мотузка. Над ним стоїть Хотинський, тримає
в одній руці кінець мотузки, у другій — ніж… Мар’яна знає
той ніж: невеликий, гострющий — баба Ната ним курку од-
ним ударом навпіл… Похмура, як чорна хмара, баба Ната
сидить на дивані разом із тремтячою Аїдою, не зводить лютих
очей із Хотинського.
320
— Мар’яночко! Привіт! — мстиво цідить Хотинський. —
Думала, я бігатиму за тобою?! А, ні! Ти до мене прибігла!
— Тата відпусти… — Мар’яну теліпає. — Ходімо надвір,
поговоримо…
— Ні, ні, золотце! У сім’ї немає секретів одне від одного.
З цієї кімнати ніхто не вийде, поки ми з тобою не досягнемо
консенсусу.
— Ну… Кажи… Я на все згодна!
— Одразу би так, а то — маячня! — змусила мене пхатися
до цієї Сракожопівки!
— Можеш повертатися! Повторюю: я згодна!
— Ні, золотце, мені твоїх слів мало. Спочатку підпишеш
нашу з тобою шлюбну угоду!
— Доню, біжи… — тихо хрипить тато.
Хотинський смикає за мотузку — Валя хапає ротом повітря,
притискає руки до грудей, втрачає свідомість. Ада кричить,
бабця хижо вишкірюється, Мар’яна кидається до тата, але
Хотинський різко виставляє вперед ніж.
— Стояти!
Трохи послаблює мотузку, та Валина голова так і висить
безвільно.
— Якщо тато помре, я тебе зарию, сволото! — кричить
Мар’яна.
— Серце! Пігулки треба! — плаче Аїда.
— Несіть пігулки! — киває Хотинський.
Аїда вибігає до спальні, Мар’яна за нею: де ті пігулки?!
Скорше, мамо!
Баба Ната опускає голову, затуляє лице руками.
— Нічого тобі не допоможе… Ніякі гроші, ніяка охорона…
Ніде не сховаєшся, падло. Я тебе і в норі кротячій знайду.
Хотинський регоче нервово, істерично, — заглохни, стара
дурепо! — тому не чує, як за його спиною з’являється бліда
Поля. У руці молоток.
— Гей! — гукає.
321
Хотинський озирається, баба Ната підводить голову. Хотин-
ський не встигає відсахнутися настільки, щоби уникнути удару.
Лиш смикається, тому замість грудей молоток б’є в живіт.
Хотинський валиться порожнім мішком, скручується.
— Правильно? — Поля тремтить, дивиться на бабу Нату.
— Ні! — баба Ната підхоплюється, вириває молоток із
Полиних рук, старанно витирає ручку краєм кофтини, б’є Хо-
тинського в пах. Озирається до Полі. — Отак правильно! Мо-
лоток мій! Цю падлу я скалічила!
— Що ви таке кажете? — Поля — медсестра. Уже біля
напівпритомного Валі. Знімає мотузку з шиї, розстібає комір, щоби дихалося, мацає пульс.
Баба Ната переступає через Хотинського.
— Не треба тобі до в’язниці, дитино. Ще й через це лайно!
А мене там усі знають… Ніхто не образить, — бабця раптом
азартно усміхається Полі. — Ти хто?!
— Мусьчина подруга.
— Як у дім втрапила?
— Спочатку у вікно зазирнула… Потім дім обійшла… Скло
зняла з вікна у малій кімнаті. Воно там на самих тонких гвізд-
ках. Залізла… Ну, і… — Поля ляскає Валентина по щоках. —
Дядь Валю! Дядь Валю! Агов! Дивіться на мене!
Валя отямлюється, коли Аїда з Мар’яною повертаються
з пігулками і водою.
— Валю… — плаче Аїда на плечі в чоловіка.
— Полько… Ти врятувала всю мою сім’ю, — безсило видихає
Мар’яна. Сидять на ґанку, курять, як ті дурні, руки трусяться.
— А скількох не змогла, — гірко відповідає Поля.
Мар’яна обіймає подругу, гладить по волоссю.
— А того… збитого льотчика — куди? — питає Поля. — Бо
твоя бабця його зв’язала і скотчем рота заліпила. Не буде ж він
посеред вашої гарної хати лежати. Може, посадимо в «ауді»
й скинемо з кручі? Красиво… Як у кіно.
— Тут немає круч… Тільки ліси.
322
Поля усміхається.
— Тут кльово… Мені подобається.
— Отримаю гроші, куплю тобі хату поряд із нашою. Тут
повно покинутих.
— А давай погань у покинутій хаті зачинимо.
Від хвіртки — шурхіт.
— До мене його тягніть, — біля хвіртки Кривошиїха стоїть.
Темна, стара, а зуби білі, міцні — всі до одного в роті.
— Кривошиїхо! — Поля подається до баби. — Ви ж обі-
цяли… Як сніг зійде… А вже літо… І ви кудись пропали! Я вас
по всьому Майдану шукала! Чекала… Де мені Ігоря шукати?
Кривошиїха брови насупила, на Полю сердито зиркнула.
— Горілки не пий уже!
— Не питиму! Ігор де?!
— Між Калинівкою і Броварами… Як на Київ дивитися, то
праворуч — шлагбаум і стежка в ліс… Ти знайдеш.
Полі запаморочилося — хитнулася, та не впала. Заплакала.
— А я так сподівалася… Раптом живий…
— Усі помремо, — спокійно відказала Кривошиїха. —
Тільки одні славними, а інші… — на Мар’яну зиркнула. — То-
го… що у вашій хаті лежить. До мене тягніть, як біди не хочете.
— Бабо Кривошиїхо! — відчайдушно вигукнула Мар’яна
у відповідь. — Невже ви ніколи не помиляєтеся?!
— Ніколи…
До ранку в дорошівській хаті Озерових вікна світилися. Схви-
льований тато, приголомшена Ада, насуплена баба Ната і зди-
вована Поля зачаровано слухали Мар’яну, яка розповідала про
кров роду Дорошів.
— Одного ніяк втямити не можу, — подала голос баба
Ната, коли під ранок зарьована від власних оповідок, вільних
відступів, коментарів і гіпотез Мар’яна згорнула величезний
аркуш із генеалогічним деревом, копію якого спеціально для
Мар’яни виготовив Пітер.
— Чого ще?! Усе зрозуміло, мамо! — роздратувалася Аїда.
323
— Ні! Незрозуміло, — пручалася бабця. — От скажіть,
якого біса та Перпетуя заповіла купу грошей не своїм нащад-
кам, не синові, не онукові й далі, аж до сьомого коліна, якщо
вже їй таке в голову вбилося… Чому нащадкам чоловікового
племінника все віддала? Може, вона прибацаною була?
— А й справді! — здивувалася Поля.
— Ну, хтозна! Може, багатою була, а той Ярема злидарю-
вав, — припустила Аїда.
— Ярема багатим був. Багатшим за старого дядька, — від-
повіла Мар’яна.
— Один біс! — постановила мати. — Головне, Мар’яна
тепер не бідуватиме.
— А я би не брала тих грошей! — сказала баба Ната.
— Отакої, мамо! Приїхали! З якої це радості? Онуці щастя
не бажаєш? — обурилася Аїда.
— Щастя бажаю, а грошей, що з неба падають, — ні! —
відрізала бабця, накинулася на доньку. — Чи забула, що тво-
го Валю через ті гроші нині ледь не вбили? І це ще ми тих
грошей в очі не бачили. А що далі буде? Не з нами! З Мар’я-
ною! Подумала?
— Та-а-ак… Дивна історія, — сумно усміхнувся Валя.
Аїда обійняла чоловіка:
— Казкова, неймовірна, чудова історія! Ти — козак, граф,