Покров - Дашвар Люко (читаем полную версию книг бесплатно .txt) 📗
не насмілювалися признатися, аж поки Лідія Іванівна
не знайшла посеред паперів сина свідоцтво про одру-
ження. Не кричала, ногами не тупотіла. Глянула на Пет-
ра суворо:
— І нащо мені такий син? Коліна трусяться, очі в під-
логу дивляться, а язик брехливий!
— Вибач, мамо! — схвильовано відповів Петро. —
Присягаюся! Більше жодного разу в житті не збрешу! —
на матір глянув. — Можна я вас із Вірою познайомлю?
— Перевозь її до нас завтра ж! — сердито відповіла
сива мати. — А сьогодні кімнатами поміняємося. Я вам
свою, більшу, віддам, а сама у твою, Петре.
У 1960 році Вірочка Озерова народила хлопчика, якого
назвали Валентином. Лідія Іванівна побавилася з онучком
лише 5 років, померла в 71 рік, так і не відкривши Петро-
ві таємницю його крові. «А нащо? — переконувала сама
себе. — Їм же всім завжди жиди у всьому винуваті».
Петро і Віра майже все життя прожили в її трикім-
натній квартирі в центрі столиці. По закінченні універ-
ситету попрацювали в школі, взялися до наукової роботи,
захистили кандидатські: Віра аналізувала філософські
світогляди в творчості Сковороди, Петро — вплив лю-
бовної лірики Франка на поетів-ліриків радянської доби.
— Кому це зараз цікаво, Озеров?.. — тільки і знизала
плечиками методистка на кафедрі української літера-
315
тури. — На Франкові кар’єри не зробите, а з Маяков-
ським, приміром, чи вивченням стилістики праць Леніна
могли би давно в Москві жити.
— Сам не знаю, — усміхнувся Петро. — Притягує…
До розвалу Радянського Союзу завзяті поціновувачі
поезії викладали українську літературу в київських ви-
шах, зібрали велику бібліотеку, а статків не нажили.
Невеликі кошти в Ощадбанку пішли прахом, тож після
виходу на пенсію бідували разом з усіма, а як синові вкрай
припекло, продали квартиру в центрі, віддали Валенти-
нові майже всі гроші, а на решту купили хату в Дорошів-
ці, де й померли…
— Шкода, що дідусь ніколи не дізнається: він повернувся
туди, звідки його корені, — сумно усміхнулася Мар’яна. —
Що він Дорош… І Озер…
— Коліно шосте, — Пітер вказав на генеалогічне дере-
во. — Твої мама і тато, Мар’яно.
— Не треба… Знаю. Сьоме… то я?
Пітер кивнув, Стороженко усміхнувся.
— Час для шампанського, бо розплутали неймовірно ціка-
ву справу!
Мар’яна задумалася.
— Значить… Ярко Дорош… мій родич?
— Ми перевіряли цю лінію, — відповів Стороженко, —
і навіть шукали його про всяк випадок, бо ще невідомо, які
вимоги нам висуне заповіт. Але…
— Що? — напружилася Мар’яна.
— Кажуть, він загинув на Майдані….
Пітер закусив губу, увіп’явся поглядом у папери на столі.
— Думаю… Доцільніше сконцентруватися на подальших
кроках, які слід зробити Мар’яні.
— Хіба тепер мені просто не віддадуть спадок? — зди-
вувалася.
Розділ 10
Заповіт
Перпетуя підстрахувалася. Згідно з пунктом першим її роз-
поряджень щодо скрині із золотом, спадкоємець спершу
в присутності «добропорядних свідків, стряпчих прямого
нащадка Яреми Дороша в сьомому коліні та довіреної
особи “Банку Монреаля”» мав прочитати її листа, ознайоми-
ти з його змістом усіх присутніх задля того, аби ті допомогли
спадкоємцеві здійснити подальші необхідні кроки для отриман-
ня спадку й відсотків, щодо яких були окремі настанови.
— Ми вже сповістили банк, — пояснив Пітер. — За кіль-
ка днів його представник із відповідними підтверджувальними
паперами буде в Києві, твій «стряпчий», Мар’яно, — ін’юр-
колегія, моя адвокатська контора юридично підтримує «Банк
Монреаля». Тож зможемо рухатися далі. — Пітер замовк,
потьмянів. — Поговоримо?.. Якщо ти не проти?..
…У напівпорожній кав’ярні пахне ваніллю і кмином. Поля
приклала долоні до чашки з гарячою кавою, і хоч на вулиці
пече, гріється, ніби навіки на Майдані замерзла. Мар’яна ко-
лотить цукор, косує на подругу з тривогою. Пітер знічено тре
лоба, наче від того на язик вискочить правильне слово й він
таки зможе пояснити… Хай і при Полі.
317
— Тут охорони немає, — раптом каже Мар’яна. — Хотин-
ський може увірватися.
— Ти багата? — ніби не чуючи Мар’яниних тривог, питає
Поля. — Грошей скільки?
— Не знаю… — Мар’яна дивиться на Пітера.
— Остаточна цифра — це конфіденційна інформація бан-
ку, — відповідає Пітер.
— Тисячі?
— Думаю, мільйони.
Поля усміхається, відсьорбує з чашки.
— Хлопцям на Донбас буде! — повідомляє Мар’яні. —
Ти ж даси?
— Звісно… — Мар’яна все дивиться на вхідні двері кав’яр-
ні, та біля них лише приблудний кіт чухає спину.
— Поки Мар’яна отримає спадок, війна на Донбасі завер-
шиться, — оптимістично завіряє Пітер.
Поля хоче вірити.
— То круто. Значить, за місяць-два…
— Коли ви дізналися… про мене? — Мар’яна дивиться
Пітерові в очі. — Хочу правди… І Поля — не зайва!
— Мар’яна мені навіть дитину свою виносити довірить, —
підтверджує Поля.
Пітер усміхається знічено і розгублено.
— Ще взимку… То був такий прорив.
— Хотинський як дізнався?
— Я сам йому розповів, що знайшов сліди Валеріана у Вар-
шаві. Зрадів дуже…
— А Озери?
— Мусь, ти єврейка? — не втримується Поля.
— Певно, жидобандерівка. Так нас тепер називають, —
Мар’яна дивиться на Пітера.
— Коли справа дійшла до Озерів, ін’юрколегія підключи-
лася, — пояснює той. — Харківські архівісти допомогли. Я не
знав… Майдан… Розумієш? А Хотинський пішов паралельно
з ін’юрколегією. Вони дізналися: хтось займається несанкціо-
318
нованими пошуками, та було пізно. Він уже вирахував… — Пі-
тер замовкає, зиркає на Мар’яну пригнічено. — Не вір йому.
— Я й тобі мало вірю, — напружено відповідає Мар’я-
на. — Як ви знайшли мене в Дорошівці? Ти! Хотинський… Ми
нікому не плакалися, не хвалилися.
— Поля… — відповідає Пітер.
Мар’яна не вірить. Дивиться на Полю приголомшено.
— Ти?
— Мусь, ти здуріла? Та ніколи!
— Вибач, але ти тоді була… трохи нетвереза, — пояснює
Пітер Полі. — Розповіла, що Мар’яна хворіє, що кличе тебе
до Дорошівки. Певно, Хотинський так само через тебе дізнав-
ся. Не знаю. Ми… не спілкуємося.
Мар’яна усміхається сумно.
— А… Ярко? Ярка… за що?
Пітер розгублено кліпає повіками, витирає піт з лоба.
— Хотинський… знайшов його на Майдані. Пропонував
гроші…
— За що?
— Щоби Ярослав більше ніколи не виникав у твоєму жит-
ті. Перестрахуватися хотів, бо раніше навідувався до комунал-
ки на Рибальському… Там йому розповіли, що ти… І Ярко… Що
ви — пара нібито. А Ярко… Він — дивний! Сказав: Мар’яна —
моя жінка. Хоч убийте. Хотинський… — Пітер дивиться на
Мар’яну ошелешено. — Ти знала?
Мар’яна кидає на Полю швидкий погляд, та Поля — тве-
реза. Мовчить. Мар’яні до сказу сильно хочеться лупасити
Пітера по голові й утовкмачувати: «А ти думав, товаришува-
тимеш із покидьком і чистим залишишся? А?!» «А сама?..» —
констатує гірко.
Напружену тишу розриває дзвінок мобільного. Мар’яна чує
мамин голос.
— Мар’яно! — відчайдушно ридає Ада. — Якщо ти сього-
дні ж не повернешся до Дорошівки, він уб’є тата!
319
