Книга Балтиморів - Діккер Жоель (библиотека книг txt) 📗
У тому кабінеті я написав роман про моїх двоюрідних братів, «Ґ як Ґольдштайн», книгу про їхню загублену долю, книгу, яка остаточно визріла в мене після Драми, наприкінці 2004 року. Я довго пояснював усім, що для написання першого роману мені потрібно було чотири роки. Та якщо уважніше придивитися, можна помітити, що з хронології випали два роки, і той проміжок дозволяв мені не розповідати, що я робив від літа 2002 року до Драми, що сталася 24 листопада 2004 року.
39
Осінь 2002 року
Після смерті тітоньки Аніти мене порятувала Александра.
Вона стала моєю рівновагою, моєю стійкістю, моєю опорою в житті. Натоді, коли я закінчував університет, вона й на цаль не просунулася вперед зі своїм продюсером. Запитала в мене, що треба робити, і я сказав, що, на мою думку, є лише два міста, де можна зробити музичну кар’єру, — Нью-Йорк і Нешвілл, штат Теннессі.
— Таж я нікого не знаю в Нешвіллі, — сказала вона.
— Я теж, — відказав я.
— То їдьмо туди.
І ми подалися вдвох до Нешвілла.
Вона прийшла вранці до моїх батьків у Монклер. Подзвонила в двері, матінка відчинила їй і зраділа.
— Александро!
— Добридень, пані Ґольдман.
— То що, вирушаєте у велику мандрівку?
— Авжеж, пані Ґольдман. Я така рада, що Маркі їде зі мною.
Гадаю, батьки були задоволені, що я виходжу в широкий світ. Балтимори віддавна посідали чималеньке місце в моєму житті; певне, настала пора їх покинути.
Матінка думала собі, що це юнацький дур. Потриває те наше життя два місяці, та й повернемося додому, втомившись від своїх експериментів. Вона й уявити собі не могла, що станеться в Теннессі.
Коли ми виїздили з Нью-Джерсі, Александра запитала мене:
— Бачу, Маркі, ти не дуже засмучений, що не працюватимеш за своїм новим столом?
— Ох, ще буде пора написати той роман. Та й не можу ж я всеньке життя залишатися Монклером.
Вона всміхнулася.
— А ким ти хочеш стати? Балтимором?
— Гадаю, просто Маркусом Ґольдманом.
Отак почалося в мене чарівне життя, що тривало два роки і вивело Александру на вершину успіху. А ще це стало початком незрівнянного життя вдвох: Александра щомісяця отримувала невеличкі грошенята з родинного трасту, що його заснував її батько, в мене були гроші, які лишив у заповіті дідусь. Ми винайняли невеличке помешкання, що стало першою нашою домівкою, Александра складала там пісні, а я писав за кухонним столом перші розділи роману.
Ми не сушили собі мізки одвічними питаннями: чи не зарано почали ми жити вдвох? Чи зможемо витерпіти всі труднощі, пов’язані з артистичною кар’єрою? Діло це було ризиковане, могло статися все. Та наша прихильність одне до одного перемогла. Було так, наче ніщо не могло зашкодити нам.
У тому помешканні було трохи затісно, та ми мріяли, що настане пора, коли ми оселимося у великій квартирі у Вест Віллиджі, з квітами на терасі. Вона буде славетною співачкою, а я популярним письменником.
Я умовив її порвати з нью-йоркським продюсером, із яким мала справу вже два роки: нехай вона робить те, що їй подобається. Решта неважливо.
Вона написала кілька нових пісень, і я сказав, що вони хороші. У неї був свій стиль. Я порадив їй зробити нове аранжування її давніших композицій. Одночасно вона випробовувала реакцію публіки, виступаючи на сцені в нешвілльських барах. Був там один заклад, «Найтінгейл», у якому, казали, частенько бували продюсери, що шукали нові таланти. Вона співала там щотижня, сподіваючись, що її помітять.
Дні тривали без краю. Увечері, погравши в кав’ярнях, ми стомлювалися і йшли до цілодобової забігайлівки, й знесилено падали на лаву. Ми були зморені, голодні, але щасливі. Замовляли величезні гамбургери і, погамувавши голод, просто сиділи собі там. Нам було добре. Александра казала мені:
— Розкажи мені, Маркі, розкажи, як воно буде в нас…
І я розповідав їй, як ми житимемо.
Розповідав, якого успіху доможеться вона в музиці, розповідав, як на її гастролі розкуповуватимуть усі квитки, як цілі стадіони будуть ущерть заповнені людом, тисячами слухачів, що захочуть її почути, тільки її. Змальовував її, і вона мов насправді бачила себе на сцені, чула захоплене ревисько слухачів. Потім я казав їй про нас. Про Нью-Йорк, у якому ми будемо жити, про Флориду, де в нас буде дім для відпочинку. Вона питала:
— А чому у Флориді?
І я казав:
— Бо там добре буде.
Зазвичай о тій порі в забігайлівці вже не було ні душі. Александра пригорталася до мене, брала гітару і починала співати. Я заплющував очі. Мені було добре.
Тієї осені ми знайшли студію, яка порівняно недорого записала її пробний альбом.
Тепер треба було, щоб про той альбом дізналися.
Ми обійшли всі компанії звукозапису в місті. Александра ніяково підходила до адміністраторки, тримаючи в руці конверт із диском, записаний її коштом. Та понуро дивилася на неї, й Александра врешті казала:
— Добридень, мене звати Александра, я шукаю компанію, яка…
— Пробний альбом є? — питала адміністраторка, не виймаючи з рота жуйку, яку ремиґала під час розмови.
— Е… авжеж. Ось.
Вона простягала той дорогий для неї конверт, і адміністраторка кидала його в пластикову скриньку, де було повнісінько таких самих дисків.
— Це все? — питала Александра.
— Усе, — непривітно кидала адміністраторка.
— То ви мені зателефонуєте?
— Як альбом сподобається, то зателефонуємо.
— А я можу бути певна, що його слухатимуть?
— Ох, люба моя, в житті ні в чому не можна бути певною.
Александра виходила звідти сумна і сідала в авто, де на неї чекав я.
— Кажуть, як сподобається, то зателефонують, — пояснювала вона.
Упродовж кількох місяців ніхто й разу не зателефонував.
Крім моїх батьків, жодна душа не знала, що я робив. За офіційною версією, я сидів у кабінеті в Монклері й писав роман.
Ніхто цього не перевіряв.
Була ще одна людина, яка знала правду, — Патрик Невіль, від Александри.
Я не зміг знову заприятелювати з ним. Він украв у мене мою тітоньку. Тільки це і затьмарювало наші стосунки з Александрою. Я не хотів його бачити: боявся, що згребу його за горлянку. Ліпше було триматися подалі. Часом Александра казала мені:
— Знаєш, щодо мого тата…
— Не варто про це. Нехай мине трохи часу.
Вона не наполягала.
По суті, єдиним, від кого я хотів приховати правду про наші стосунки з Александрою, був Гіллель. Я поринув у брехню, з якої не міг виборсатися.
Я нечасто телефонував йому; все було не так, як раніше. Зі смертю тітоньки Аніти наші стосунки наче зламалися. Та пов’язане це було не лише зі смертю його матері, було ще щось тут, чого я не міг відразу второпати.
Гіллель споважнів. Він навчався на правничому факультеті, та й тим задовольнявся. Утратив він свій чар. І своє альтер еґо. З Вуді він урвав усі зв'язки.
Вуді розпочав нове життя в Медісоні. Я телефонував йому вряди-годи: той не мав що мені сказати. Зрозумів я, наскільки все погано, коли він мовив якось у телефон: «Та нічого особливого. То бензозаправка, то робота в ресторані. Отака метушня, бач». Вони обидва перестали мріяти, просто відмовилися в такий спосіб від життя. Стали як усі.
Колись вони боронили слабших, організували бригаду садівників, мріяли про футбол і вічну дружбу. Оце і злютовувало Ватагу Ґольдманів: усі ми були запеклими мрійниками. І це робило нас неповторними. З-поміж нас трьох лише я зберіг мрію. Первинну мрію. Чому хотів я стати не просто письменником, а славетним письменником? Через Балтиморів. Вони були для мене зразком, вони стали моїми суперниками. Я сподівався перевершити їх.
Того ж таки 2002 року ми з батьками подалися до Оук-Парку, щоб відсвяткувати День подяки. Там були тільки Гіллель з дядечком Солом, які заледве доторкнулися до обіду, який приготувала Марія.
