Книга Балтиморів - Діккер Жоель (библиотека книг txt) 📗
Географічне охоплення його мінялося залежно від протестних рухів. Заворушення в Кентському університеті, студентські акції проти Ніксона. Він ретельно готувався до мандрівок і організовував зустрічі в містах, де відбувалися демонстрації, з адміністраціями лікарень, оптовиками і перевізниками. Опинившись на місці, він непомітно зникав у натовпі. Застібав сорочку, скидав із костюма антивоєнні значки, зав'язував краватку і йшов на ділові зустрічі. Представлявся директором із розвитку фірми «Ґольдман і компанія», невеличкого підприємства з виробництва медичного обладнання в Нью-Джерсі. Намагався збагнути, які потреби в різних регіонах, чого очікують і чим невдоволені медичні працівники й адміністратори лікарень, у яку шпарину може промкнутися «Ґольдман і компанія». Може, потрібне швидше постачання? Може, ліпша якість обладнання? Сервісне обслуговування? Може, треба улаштовувати склади в кожному місті? Чи в кожному штаті?
Дізнавався про приміщення, заробітну платню, соціальні гарантії службовцям. Повернувшись до своєї кімнатки в університетському містечку Меріленду, він складав списані сторінки у велику теку і робив позначки на карті, що висіла на стіні. У нього було тільки одне в голові: пункт за пунктом підготувати проект із розвитку батькової фірми, яким той міг би тільки пишатися. І тоді настане хвилина його слави — він перевершить брата, який був шанованим інженером. Стане тим, хто забезпечить процвітання Ґольдманів.
Часом у тих мандрівках його супроводжувала Аніта. Надто, коли в демонстраціях брав участь її батько. Вона трималася коло нього впродовж усього походу і запевняла, що Сол десь у задніх лавах або ж разом із організаторами на чолі демонстрації. Зустрічалися вони увечері в автобусі, й професор Гендрикс питав його:
— Де це ви були, Соле, що я не бачив вас сьогодні?
— Ох, пане професоре, такий натовп, такий натовп…
1972 року їхня активність сягнула вершини. Вони брали участь у всіх акціях: годився й Вотерґейт, й права жінок, і «Проект Ганівелл», що вимагав заборони протипіхотних мін. У чому завгодно, аби лише дядечко Сол мав алібі для своїх досліджень. Якось вихідними вони брали участь у демонстрації в Атланті, потім були учасниками зборів на захист прав чорного населення, а наступного тижня ішли маршем до Вашингтона. Сол успішно зав'язував контакти з першорядними університетськими лікарнями.
Його батьки знали, що їхній син весь час вештається білим світом, та вірили офіційній версії, — що він запеклий борець за громадянські права. Хіба ж могли вони бодай на мить уявити собі, що насправді все було не так?
Навесні 1973 року дядечко Сол уже ладен був показати батькові ту надзвичайну роботу, яку він виконав для їхньої фірми, — угоди, які залишалося тільки підписати, список перевірених потенційних співробітників, перелік складів, які треба було відкрити. А потім — ота зайва демонстрація в Атланті, одним із організаторів якої був професор Гендрикс. Того разу Сол з Анітою йшли в перших лавах із ним. Воно було і нічого, якби та світлина не потрапила у «Тайм». Через ту світлину і спалахнула страшенна сварка Макса Ґольдмана з сином. Після того вони не розмовляли дванадцять років. Звісно, з батьком треба було порозумітися, та дядечко Сол не міг перебороти своєї пихи.
Я урвав дядечка Сола, коли він розповідав усе це по телефону.
— То ти ніколи й не був тим активістом?
— Ніколи, Маркусе. Я тільки намагався сприяти розвиткові фірми «Ґольдман і компанія», щоб справити враження на тата. Я хотів лиш одного: щоб він пишався мною. Я почувався таким знедоленим, він так знехтував мною. Йому кортіло орудувати всім на свій лад. І бачиш, до чого все це призвело.
Після сварки дядечко Сол вирішив скерувати своє життя в іншу колію. Тітонька Аніта вивчала медицину, а він почав студіювати право.
Потім вони побралися. Макс Ґольдман не приїхав на церемонію одруження. Сол склав іспити на адвоката в штаті Меріленд. Коли Аніта стала лікарем-терапевтом у шпиталі Джона Гопкінса, вони перебралися до Балтимора. Сол спеціалізувався на комерційному праві й незабаром став успішним адвокатом. Одночасно він вкладав гроші в різні підприємства, й це давало дуже добрий зиск.
Разом вони були щасливі. Щотижня ходили в кіно, в неділю ледачкували. Коли в Аніти був вихідний, вона заходила до його контори і забирала на обід. Якщо ж бачила крізь шибку, що він надто заклопотаний якоюсь справою чи паперами, то йшла до італійського ресторану «Стелла», що був неподалік. Замовляла італійську локшину і тирамісу й приносила ті страви Соловій секретарці, сказавши: «Янгол пролетів».
Згодом «Стелла» стала їхнім улюбленим рестораном у Балтиморі. Вони заприязнилися з господарем, якого звали Ніколя, і дядечко Сол вряди-годи давав йому правничі поради. Ми з Вуді й Гіллелем теж стали клієнтами ресторану, бо дядечко Сол із тітонькою Анітою частенько водили нас туди.
І тільки одне затьмарювало їхнє щасливе життя в Балтиморі — вони не могли надбати дитину. Хтозна й чому: всі лікарі, до яких вони зверталися, казали, що обоє здоровісінькі. Після семи років подружнього життя Аніта нарешті завагітніла, й отак у їхнє життя прийшов Гіллель. Хтозна, що то було, примха природи чи натяк долі, яка влаштувала все так, що ми з Гіллелем народилися з інтервалом у кілька місяців.
Під час телефонної розмови я запитав дядечка:
— Який зв’язок поміж тим, що ти оце розповів мені, й Медісоном?
— Діти, Маркусе, діти.
*
Лютий-березень 2002 року
За три місяці після смерті тітоньки Аніти ми з Гіллелем закінчили університет. Вуді остаточно покинув навчання. Охоплений почуттям провини, він знайшов притулок у Коллін, в Медісоні. Вона терпляче опікувалася ним. Удень він допомагав їй на бензозаправці, а ввечері мив посуд у китайському ресторані, щоб заробити трохи грошенят. Тільки в тих двох місцях він і бував, хіба що в супермаркет іще їздив. Не хотів зустрітися з Гіллелем. Вони більше не розмовляли.
Отримавши диплом, я вирішив присвятити весь свій час написанню роману. Для мене розпочинався прекрасний і водночас трагічний період, що тривав аж до 2006 року, коли вийшов мій перший роман «Ґ як Ґольдштайн», і хлопчина з Монклера, що збував вакації в Гемптонсі, став новою зіркою американської літератури.
Якщо ви колись заглянете до моїх батьків у Монклер, то матінка обов’язково покаже вам мою «кімнату». Вона роками зберігає її недоторканною. Я вже не раз просив знайти для неї ліпший ужиток, та вона і слухати нічого не хоче. Ту кімнату вона називає Музей Маркі.
Якщо ви побуваєте у неї в гостях, вона змусить вас туди зазирнути. Відчинить двері й скаже вам: «Погляньте, оце тут Маркус писав».
Мені й на думку не спало б знову поселитися у батьків, щоб писати роман, якби матінка не зробила мені сюрприз, навівши лад у кімнаті для гостей.
— Заплющ очі й іди за мною, Маркі, — сказала вона, коли я скінчив університет і приїхав додому.
Я послухався, й вона привела мене до дверей тієї кімнати. Батько мій був так само схвильований, як і вона.
— Не розплющуй очей, — звеліла матінка, помітивши, як мої вії затремтіли.
Я всміхнувся. Нарешті вона сказала:
— А тепер можеш дивитися!
Мені й річ одібрало. Кімната для гостей, яку я потайці прозивав смітницею, бо за багато років у ній нагромадилися купи речей, з якими хтозна й що можна було вдіяти, чи далі зберігати, чи повикидати, — ця кімната геть змінилася. Батьки все повиносили і все переобладнали: тут були нові штори, новий килим, величезна книжкова шафа коло стіни. Напроти вікна стояв письмовий стіл, за яким працював дідусь, коли керував компанією, той стіл довго вкривався курявою на складі.
— Ласкаво просимо в кабінет, — обнявши мене, сказала матінка. — Тут тобі добре писатиметься.
