Дядечко на ім’я Бог - Положій Євген (книги бесплатно полные версии txt) 📗
«Є лише одне ліжко — у чотиримісному номері. Там живуть дві японки і один японець, — сказав доброзичливий чоловік на ресепшені. — У вартість входять вечеря, Інтернет; завтра о сьомій ранку ми вас відвеземо до Петри, а о п’ятій вечора заберемо до готелю на автобусі. Ні, про вас ніхто не запитував, пробачте...» Звичайний невеличкий придорожній гест-хаус, у якому повно молодих подорожувальників. Вони робили свої справи: хто сидів в Інтернеті, хто пив чай або каву, хто гортав довідники. Веселі, розкуті та впевнені, вони вільно спілкувалися англійською, а я майже нічого не міг зрозуміти, скуто дивився спідлоба, навіть коли почув знайомі слова: розмовляли три біляві дівчини, типові польки, але я не наважився навіть познайомитись. Маленький Вавилон, у якому я почувався, наче вовк у курнику, — незграбним утомленим дикуном.
Я піднявся до кімнати. Японці, уважно і зосереджено, як і належить японцям, сидячи на ліжках підібравши під себе ноги, читали товстелезні довідники. Я привітався, зняв футболку, джинси і ліг спати. Як довго вони ще мордували свої книжки, я не знаю, та зрештою з’ясувалося, що японці — зовсім непогані люди. Не всі, звісно, поки що ті троє.
Оглядати славетне давнє місто невідомо куди зниклих набатійців ми вирушили на мікроавтобусі разом. Я вийшов на вулицю з готелю першим і за доброю українською звичкою зайняв місце на передньому сидінні. У салон набилося повно людей, проте автобус їхати не бажав. Із-під капота йшов густий пар, і молодий водій, мовчки вчепившись у кермо, перелякано на нього дивився. «Радіатор!» — сказав я йому. «Що?!» — зойкнув він. «Я кажу, дірка в радіаторі, йолопе!» — «Ні, не може бути!» — «Не проблема, зараз заведеться!» — сказав я, і автобус, паруючи, справді рушив. Японки шанобливо подивилися на мене крізь дзеркало заднього виду. Це був мій перший — очі в очі — візуальний контакт у подорожі. Зазвичай в очі ніхто не дивиться, навіть при близькому знайомстві.
Коли питають, що найбільше мене вразило в Петрі, то я відповідаю — квитки. Точніше, ціна на квитки — двадцять доларів за вхід. Та за таку ціну вони танцювати там повинні, подумав я, але танцювати ніхто й не намагався, навпаки, усередині бедуїни робили все можливе і неможливе, щоб зідрати ще кілька динарів або доларів. Але без особливого успіху, я твердо дотримувався формули батька: «Проїхати й побачити якомога більше, витратити якомога менше».
Ті двадцять баксів варті Петри. Телепередача, яку я колись бачив, — одне, а витоптати ці каміння й пісок ногами — зовсім інше. Я навіть не описуватиму це грандіозне місто, вирізане і збудоване у скелях, — зупинюся лише на двох епізодах, пов’язаних із жінками. Епізод перший — мала кореянка Люсі. Звали її, звісно, інакше, але я називав її саме так, бо вимовити правильно корейське ім’я я не зміг би ні за яких обставин. Вона відповідала взаємністю, називаючи мене Осі — боюся, з моїм ім’ям у неї були схожі проблеми. Ми перетиналися в Петрі кілька разів: біля Казначейства, в амфітеатрі, біля фресок на підлозі римського храму, в кафе біля Монастиря. Там, зрештою, ми і заговорили одне до одного, посьорбуючи чай. До деталей життя Південної Кореї в мене питань не виникало, окрім одного — чи їсть вона собак? — але я питати не поспішав, зате в неї з приводу України питань накопичилось безліч. По-перше, вона не знала, хоча і навчалася на п’ятому курсі факультету якоїсь там біології якогось там університету Сеула, де Україна розташована. «Шевченко, Кличко?!» — вигукував я, але вона ні футболом, ні боксом не цікавилась. Я настільки був вражений фактом, що хтось може не знати України, що втратив дар мови на кілька хвилин. Люсі, помітивши, що я знітився, напружилась і таки видала шедевр: «У вас там якась фабрика вибухнула. Давно...» — «Так! — радісно вигукнув я.— Чорнобиль!» — навіть таке її знання про Україну потішило. «Так, так, макаронна фабрика, Чорнобиль! — Люсі від думки, що потішила мене, навіть заплескала в долоні. — Я знаю, я знаю!» Я промовчав. Пояснювати що-небудь далі було безнадійно. Забіжу наперед і скажу, що якнайменше половина майбутніх знайомих, не тільки місцевих мешканців, а й мандрівників, не знали про таку країну, як Україна, не знали, де вона розташована, або в кращому разі мали про неї досить приблизне уявлення. Європейці знали трохи більше, але мало хто відрізняв Україну від Росії чи Радянського Союзу. Це дуже дратувало, і врешті відповідь на питання, яким задовбували всі і скрізь,— «Звідки ти?» — я перестав вважати інформаційно-черговою, перекваліфікувавши в просвітницьку. Я ніс людям інших народів і рас знання про свою Батьківщину — не остання місія у світі, — чи не кожного разу малюючи на піску чи папірцях схематичну карту Східної Європи і твердячи слідом за президентом: Україна — не Росія!
Наступний наш діалог відбувся на римській вулиці. Ми сиділи на стародавніх плитах і їли сухий смачний арабський хобі (тобто плескачі, хліб), заїдаючи апельсинами, і запивали мінералкою. Молодий бедуїн, яких тут безліч — вони тут і живуть, і торгують, виконуючи, мабуть, роль північних індіанців у етнорезервації, — настирливо пропонував російською: «Ослік! Ослік!». Бедуїн сидів на верблюді і жадав бакшишу, тобто грошей. Їзда верхи на бедуїнському віслюкові, який, як і годиться усім віслюкам, спокійно стояв поруч і замріяно дивився в землю, мене аж ніяк не приваблювала. Нас уже почали оточувати інші бедуїни, пропонуючи псевдоантичний товар, тож треба було терміново брати ініціативу в свої руки — вони цього не люблять. Тобто якщо вам нав’язливо пропонують щось придбати, найкращий спосіб — не менш нав’язливо пропонувати свій товар. А якщо вас задовбують питаннями, то починайте запитувати самі, при цьому намагайтесь не робити пауз і не зважати на відповіді.
— А у вас скільки дітей? — запитав я у похилого віку бедуїна, який неквапливо йшов по сіро-жовтому піску, тримаючи в руках буси з кістки верблюда та кольорові камінці, які продавав туристам аж за три динари.
— У мене двадцять дітей! — відповів бедуїн.
Я був шокований.
— Ви — щаслива людина! — голосно вигукнув я.
— Я — втомлена людина, — усміхнувшись, сказав бедуїн і пішов далі торгувати нехитрим крамом. За ним потягнулися інші, даючи нам змогу доїсти останній апельсин у спокої. Люсі, закутана від піску і сонця у хустку, з-під якої косо поблискували очі, пішла ліворуч, а я подерся на гору Жертвоприношень. Треба сказати, що я вже не чув під собою ніг. Фізичне навантаження для мене, жителя столиці, було завелике. Востаннє я стільки ходив пішки, мабуть, у дитинстві, якщо ходив узагалі коли-небудь. Але я мав надзвичайне піднесення, тому, незважаючи на втому і крутий підйом, таки видерся на ту гору. Прекрасний краєвид — світло-блакитне небо і великий кам’яний вівтар жертвоприношень із солідним кровостоком (наче тут різали не людей, а слонів) — забрав мої очі. На якусь мить мені навіть здалося, що, крім цих двох речей, у світі більше нічого не існує. Небо висіло настільки близько, що здавалося, я зачіпаю його головою. Я ліг на теплий камінь і заплющив очі. «З кам’яними могилами все ясно — ось вони, у всіх скелях. То, може, цей вівтар — кам’яне Небо? Тобто батько мав на увазі, що близькість цієї скелі до неба і робить його кам’яним?»
Дивно: за кілька хвилин сили відновилися.
Ятка із сувенірами стояла й тут, у ній торгували дві молоденькі бедуїнки — судячи з усього, сестри. Одна з них, досить симпатична, грайливо запропонувала на вибір черепашок або слонів, оригінально зроблених зі світло-сірого каменю. Таких я бачив і внизу, але в неї були дешевші, і я за 2 ді, тобто 2 динари (3 дол. США) купив гуртом і черепашку, і слона. «Звідки ти?» — запитала вона. Я сорок восьмий, мабуть, раз на день відповів: «З України». — «Це Євросоюз?» Щоб зайвий раз не пояснювати, завжди простіше сказати «так». Вона запропонувала чаю, який вони кип’ятили тут же на якійсь чудернацькій плитці, і я, зважаючи на майбутній крутий спуск, погодився і присів поруч. «Ти одружений? Як тебе звати?» — «Осі». Завжди простіше сказати, що одружений. Я так і сказав, але це її не зупинило.
