Дядечко на ім’я Бог - Положій Євген (книги бесплатно полные версии txt) 📗
До порту на старенькій «тойоті» — джипі вантажного типу (насправді, машина мені сподобалася — у нас таких немає: мабуть, суто східний варіант) — мене довіз старший брат Ахмета — усього за два долари. Він це робив з такою радістю, що я зрозумів, що переплатив, але торгуватися було пізно.
У порт без квитків нікого не пускали. Віконце каси для іноземців розміщувалось окремо, але в черзі товклися лише араби, водії-далекобійники, — їхні фури стояли навпроти, — і як я не крутив головою, жодного європейця не побачив. До відходу порома залишалося ще безліч часу, і, придбавши квиток (справді 70 доларів, недешеве задоволення), я вирішив трохи прогулятися, пошукати, де тут туалет і більш-менш пристойне кафе. Кафе я шукав довго — нарешті, побачив навіс, під яким стояла барна стійка, на ній телевізор, який дивилося з двадцять відвідувачів. Показували якесь кіно — кохання, тралі-валі, щось на кшталт серіалу, — майже як у нас, тільки з місцевим колоритом. Набагато довше я роздивлявся меню, написане арабськими закарлючками. Я жестами показав офіціанту, що саме хочу. За деякими столиками люди їли, і я довго розглядав їхні тарілки, зупинивши, нарешті, свій скромний вибір на звичайному рисі й чаї. Решта страв мала вкрай підозрілий вигляд, у готелі, чесно кажучи, місцеві страви видавалися значно привабливішими. Тут же з мене спробували зідрати дві ціни, але я вже второпав, що у Єгипті погоджуватися на першу запропоновану ціну дуже неввічливо, тому закотив очі, сказав, що це д-дуже дорого, і потягнувся за наплічником. Офіціант, якщо цього хлопця в брудній сорочці можна було так назвати, тут же скинув прайс удвічі, я сказав «ОК» і присів повтикати в серіал, чекаючи, поки принесуть їжу. Але серіал уже закінчився, і по телевізору передавали новини, які люди дивилися з не меншою цікавістю, з чого я зробив висновок, що в будь-якій країні ці дві телевізійні розваги приречені на успіх через свою безкінечність і тупість, точніше, безкінечну тупість. Я хвилювався про єдине — встигнути до ночі в Йорданію до готелю з романтичною назвою «Валентина». Як людина, яка має справу з технікою, я звик чітко дотримуватись інструкцій, бо добре, на відміну від деяких розумників, знаю: пропустиш один крок, один абзац, одну дію — можеш утратити години.
Усьому свій час, це залізно. «Де посадка на борт?» — я показав офіціанту квиток із корабликом, і він махнув рукою кудись ліворуч. Я весь час непокоївся і сумнівався, чи правильно йду, але перепитувати зайвий раз не хотілося, і я йшов майже навмання. Врешті я побачив велику групу людей з валізами, поглядом вибрав серед них більш-менш інтелігентної зовнішності чоловіка з надією на його знання англійської (жінки автоматично відпадали: це — табу) і запитав, чи не на пором до Агаби йдуть люди. Він ствердно кивнув головою, дуже гордо сказав: «Yes», і показав, куди прямувати далі. Ми довго чекали посадки, кілька годин, але я так непокоївся, що час проминув дуже швидко.
Пором виявився досить великим. Я зайняв своє місце, зітхнув з полегшенням і роззирнувся. І тут мене накрило. Незважаючи на те, що мені вже тридцять років, майже ніде за кордоном я не був, якщо не рахувати Польщі й Словаччини, куди ми їздимо з друзями кататися на лижах. Але ж то Польща і Словаччина, де майже всі тебе розуміють, де всі люди схожі на тебе, я маю на увазі не тільки колір шкіри, очей та волосся, а й поведінку, культуру і таке інше, — а тут, на поромі, я вперше опинився в оточенні зовсім незнайомих людей — незнайомих, тому що несхожих. Серед них не було жодного європейця чи америкоса, не було навіть жодного джапаніса — я був тут такий сам, одиничний представник іншої нації, іншої раси, більше того, на цьому поромі в їхній уяві я був єдиним представником іншого Бога. Я це відчув чомусь дуже добре, можна сказати, підшкіряним жиром свого історичного православного походження, хоча насправді ніякого Бога я не презентував — я був сам по собі...
В ілюмінаторі плескалося Червоне море, таке ж одноманітне, як і всі інші моря. Люди, не приховуючи цікавості, розглядали мене: я відчував себе першим негром, що приїхав до якогось невеличкого районного центру в Україні.
Я відчув це так виразно і болісно, що мені стало жаль негрів. Одразу захотілося кудись заховатися, і врешті я взявся за блокнот і ручку, щоб записати ще кілька арабських слів. Блокнот і ручка виявилися класною схованкою — нарешті я зміг зосередитись і заспокоїтись. Єдине, що втішало, — Йорданія наближалася з кожною хвилиною. Цей чужий світ злякав — і, як не дивно, водночас зачарував мене.
Йорданія. Агаба і Петра.
Кам’яні могили. 5—7.03.
Пором зайшов в Агабу в сутінках. Він довго, здається, цілу вічність, розвертався перед тим, як причалити. Якийсь митник узяв мій паспорт і зник в одному з численних приміщень вокзалу. Пройшло хвилин десять, протягом яких, пропонуючи за різну ціну довезти до Петри, мене домагалися таксисти, здебільшого такі ж нахабні, як і наші. Та, як не дивно, саме це мене і заспокоїло. Арабські таксисти своєю поведінкою виявилися як дві краплі води схожі на наших кримських таксистів, тож не такі ми вже й різні, як здається на перший погляд! Чиновник усе не повертався, і я вже починав себе проклинати за таку недбалість: що за теля — віддати паспорт зовсім незнайомій людині, це ж знає будь-яка повія — з паспортом ти людина, без паспорта — ніхто! Але тут митник нарешті з’явився, вдоволений собою, сказав, що все владнав — ось паспорт, і підвів до таксиста, який спокійно стояв під стіною й лузав горішки. «Ця людина довезе тебе до Петри. Не хвилюйся, все гаразд, він мій родич!» — і розцілувався з таксистом на прощання. Його доброзичливість миттєво стала зрозумілою, однак я був йому вдячний. «Ходімо! — сказав таксист. — Треба їхати! Мені ще повертатися». — «Скільки коштуватиме?» — «Не хвилюйся!» — «Так скільки?» — перепитав я й зупинився. «35 доларів». — «30», — наполіг я. «Гаразд. Це всі твої речі?» 5 дол. заощаджено, непогано для початку.
На Сході не торгуватися неможливо. Якщо ти не торгуєшся, тебе не поважають. Європейцям, до яких я маю нахабність належати, важко звикнути до такої системи товарно-грошових відносин. Ми знаємо, що в кожного товару є своя ціна, вона написана на ціннику, а торгуватися — непристойно навіть на базарі. Але торг — політика не покупця, а продавця. Саме продавець на Сході веде таку політику, тому що для нього робота в магазині або на базарі — не просто робота, до якої він тяжко йде і з якої він ще важче повертається, для нього ця робота — життя, яке він проводить у своїй лавці, попиваючи каву чи чай, граючи із сусідами в нарди, дивлячись телевізор, обмінюючись новинами і спілкуючись із покупцями. Кожного, навіть такого залітного птаха, як я, вони намагаються зробити своїм комерційним другом. Вони торгують легко, і тому продають багато, їхня торгівля — великий оборот і широкий асортимент з невеликою ціною, наша торгівля — велика націнка і малий оборот. У кожній східній країні щодо цього є свої традиції, але спільним лишається одне — ти маєш поговорити про товар чи послугу перед тим, як придбати. І не треба боятися торгу: продавець ніколи не опустить ціну нижче собівартості, ваша мета — дотягнути його до цієї риски за допомогою нескладних переговорів, тонко відчуваючи, де межа. Це гра, яку вам пропонують, і неввічливо в неї не пограти. Але це я усвідомив уже потім, повештавшись базарами Дамаска, Халеба і Стамбула, а тоді я відповів цілком механічно, з елементарного бажання заощадити власні кошти.
120 кілометрів до Петри по дорозі покійного короля Хусейна, що йде нижче рівня моря, про що гордо повідомив таксист, ми проїхали досить швидко. Він навіть пригостив за власний кошт кавою — таке між мною і таксистами трапилося вперше. І хоча я кави не люблю, у цьому придорожньому кафе вона видалася дуже смачною. Була в нас ще одна коротка затримка — таксист зупинився на узбіччі, вийняв зеленого килимка і почав молитися. Мені стало ніяково — я стояв біля жовтої машини і не знав, куди себе подіти. Вигляд людини, яка молиться, стоячи на колінах за три метри, викликав досить суперечливі почуття. Я не знав, як реагувати, але таксист, закінчивши короткий намаз, наче нічого й не було згорнув килимок, і ми рушили далі. Швидко стемніло, та, незважаючи на важкий день, спати я не міг і всю дорогу думав про кам’яні могили, кам’яну мапу, кам’яне Небо і кам’яну воду. Я ретельно вивчив інформацію про Йорданію і мав деякі здогади, але таки сподівався, що в готелі на мене все ж хтось чекатиме, можливо, і сам батько. Я передчував зустріч з ним буквально за годину, і ця думка так захопила мене, що я не помітив, як ми в’їхали в Петру, навіть пропустив табличку з назвою населеного пункту, в які так уважно вдивлявся весь час крізь темряву і швидкість. «Ти знаєш, де готель “Валентина”?» Таксист кивнув головою: «Я все тут знаю».
