Ти чуєш, Марго - Гримич Марина (читаем полную версию книг бесплатно .TXT) 📗
- Слухай. Марго! Задовбала ти мене своїми Печерами!
Я задовбала? Та це ви нас усіх задовбали ними! Хай там у вас ностальгія за дитинством, а при чому тут ми?
- Ніякої ностальгії в мене немає! Це ви мене потягли в підвал!
Тут уже обурилися всі. І відразу ж пересваришся. Один Андибер сидів мовчки і посміхався.
- Подивіться на нього, - заверещала Свггка. показуючи довгим нігтем на нього. - Це він... Їй-бо, він - нечистий...
- Так, на Воланда змахує... - погодилася Лесика.
Андибер продовжував лукаво всміхатися.
- А до речі, куди ти зник, Андибере? - поцікавився шеф.
- А я нікуди не зникав. І нікуди не ходив! -спокійно промовив той.
-: От падло, - сказала Свєтка. - Брехло, та й годі.
Він не образився, а продовжував посміхатися, склавши на грудях руки.
- Сидоренко, - пішла на компроміс Марю. А ти де подівся після викарбовування гріхів?
- Заблудився я, - непевно сказав він.
- А як виблудив? - допитувалася далі Марю.
- Якось Бог дав, - промовив він зовсім не характерним жаргоном, проте цілком логічним для матінки Ісидори.
Усіх пройняла блискавкою одна думка, і вони вперіщили свої очиська на Сидоренка, намагаючись роздивитися в нього під сорочкою природні округлості. Той зрозумів, про що всі подумали, махав руками:
- Не жінка я, не жінка, дивіться ось... - розстебнув він сорочку. Всі наче повірили, однак він знову пробурмотів типову фразу матінки Ісидори:
- Хай Бог милує...
Кожного охопило неймовірне хвилювання. Марю настільки перейнялася спогадами, що, звертаючись до шефа, обмовилася:
- Ахме... тобто шефе... — і зніяковіла від своїх слів.
Але шеф підіграв Марго:
- Я знаю, як догодити вельможній пані! -- з турецьким акцентом проспівав він і вказав очима ІІ;І Анди бера.
Публіка заревіла від задоволення. Андибер сміявся, однак у гру не вступав. Тільки Ясська почувала себе розгубленою.
- Слухай, Лесько. а ти взагалі вийшла з печери. Щось тебе на свіжому повітрі не було...
- Я. мабуть, опинилася в іншому часі. Пам'ятаю. що я ходила з якимись старими геодезичними інструментами і щось вимірювала в тих печерах. А ці мене зверталися «пане Дебоскет».
- Як-як? - розреготалися всі.
- Дебоскет.
Хто це такий?..
Це військовий інженер-підполковник. генерал-аншеф, який виконував протизсувні роботи на дніпровських схилах і в печерах Лаври Київської в середині XVIII ст., - пояснила Леська. - Я вже весь Словник Ефрона і Брокґауза виштудіювала.
- Так, - сказав шеф. - То що ж це таке відбувається? Друга реальність? Паралельний простір?Паралельність часу?
- Це наші минулі життя. -- розмірковувала вголос Леська. - Як дивно, що ви всі опинилися разом, а я окремо.
- Ні. - сказала Марго, - судячи з того, де ми були, то це скидається не на історичні часи, а на ірреальність.
Це масова галюцинація. констатувала
С вогка, якій ніяк не хотілося, щоб це було хай навіть позачасовою, але реальністю.
- А ти помовч, - дещо загрубо сказав Сидоренко і злякався своїх слів.
- Садюга! - прошепотіла та.
- Слухай, Свєтко, ти мені тоді сказала, що буду жити у блуді з невірним і характерником, що таке характерник?
- От, село! - засміявся шеф. - Це ж так називали козаків за те, що вони начебто не силою воювали. а чарами.
Правда. Андибере? - пішла Марго в атаку на Андибера.
- Правда, - просто і легко сказав він.
- Слухай. Андибере, а хто ти такий взагалі? сказав шеф.
- Характерник,- просто і легко відповів він. І всі просто і легко повірили йому.
- Ну що, народе, підемо на екскурсію в печеру ще раз? - запропонував шеф.
- Я - пас, - заопиралася Свєтка.- Мені досі від ланцюгів руки болять.
І я не піду, - озвалася Леська. - Вам усім гам весело разом! А мені що, нема чого робити, тільки укріплювати печери.
- Щось мене теж не тягне... - промимрив Сидоренко.
Та ти що. Сидоренку, в тебе вдома жона-мегера, пекло, а ти не хочеш пожити в іншому часі? - оптимістично промовив шеф. - А я іду! Марго уперід!
- Стоп-стоп."- завагалася та. - Треба когось із гобою взяти. Самим якось моторошно.
- Покличмо двірника Васю. - весело запропонував шеф і викликав того по селектору.
Двірник Вася, за сумісництвом водій, за сумісництвом столяр і за сумісництвом слюсар-сантехник, був дуже питущий і водночас дуже акуратний чоловік. Він стояв на дверях, мнучи кашкета у великих порепаних руках, і по-собачому віддано дивився на шефа.
- Васю, -- серйозним тоном сказав шеф. - Там у підвалі є металеві двері. Так нам треба туди зазирнути.
- Без проблем, шефе. - сказав він. - Але там нічого нема.
- Як не, нічого нема? - всі здивувалися.
- Ну, колись там був якийсь прохід чи бомбосховище, але його після війни замурували.
Ти впевнений?
Так, шефе. Не вірите - ходімо разом. Ніхто не вірив. Точніше, ніхто не хотів вірити в колективну галюцинацію. Всім хотілося ірреальності, потойбічності, тайни. Однак побачивши за; знайомими металевими дверима замуровану стіну, вони зазнали найгіркіших хвилин свого життя.
Ніхто б ніколи не здогадався, що може зробити одна замурована стіна з колективом однієї установи. Керівний склад пережив колективний стрес, з якого перейшов у колективну депресію, яку кожен переживав по-своєму. Свєточка обрізала нігті і "зірвалася з цепу1*. Шеф утратив сексуальний потяг і почуття гумору. Леська замкнулася 1, здасться] стала щовечора приймати стограм. Сидоренко сів на якусь дику дієту, щоб очистити своє тіло від шлаків, і зненацька став ревним християнином. Марго поміняла енергетичну полюсність: якщо раніше в неї все горіло в руках і мізках, то тепер вона стала лінива і фригідна.
Один Андибер. здавалося, не змінився. Він /кпи своїм дивним життям: гасав на величезній швидкості на своїй "антилопі гну", слухав у навушники Вівальді і Моцарта, роздивлявся старого граба і вікна свого офісу, ніколи не розмовляв по телефону з членами своєї сім'ї. А як він харчувався! В обідню перерву він клав на велику тарілку три креветки і три листочки салату, скроплював усе це кількома крапельками лимонного соку. Причому, видушуючи лимона, він рахував крапельки: раз. два, три. чотири. Ні краплі більше, ні краплі менше. Або їв гарячий рис дерев'яними паличками. Або повільно підрізав тонсесеньку, аж прозору смужечку сиру, довго роздивлявся її на світло, а потім клав у рога. Меню було щораз іншим. Марго здавалося, що воно не мало ніякого значення. Мав значення лише сам процес приготування і вживання їжі. це театральне дійство, яке по ідеї повинно було б вивести Марго із себе і позбавити її апетиту.
Проте вона на все це не реагувала. Вона взагалі ні на що не реагувала, оскільки перебувала в депресії. В неї відібрали щось сокровенне, її потаємне "я", її паралельне життя.
Наближався термін виконання другого етану головного проекту. Проект полягав у тому, що один пришслепкуватий американець, який, щоправда, мав мішок зайвих грошей, хотів з'ясувати чи то для себе особисто, ачи для американської нації, ач й для України, одне питання: чи українці не люблять конкретно нинішню владу чи владу взагалі. Цей американець довго шукав вар"ятів, які б згодилися розробити анкету для соціологічного опитування, здійснити його й обробити результати на професійному рівні. Вар'ятів було багато, але професіоналів серед них не було. І лише на одній науковій конференції він відкрив для себе абсолютно вар'ятську соціологічну фірму, яку очолював шеф. Це сталося так. Доповідь, яку зачитав шеф, провалилася серед маститих соціологів. Звичайно, всі знали, що доповідь провалилася через те, що результати соціологічних опитувань його фірми значно відрізнялися від результатів решти незалежних і заангажованих соціологічних центрів. Американець, вислухавши синхронний переклад доповіді, підійшов до шефа і спитав: "Скажіть, будь ласка, яке головне питання для України?" На що шеф, не замислюючись, зло відповів: "Головне питання для України "Чому розплетена коса, а на очах бринить сльоза", причому останню фразу він промовив з американським акцептом. Американець, прослухавши дослівний переклад, довго стояв з відвислою щелепою. А розгублений перекладач довго намагався розтлумачити йому культурний контекст і потаємний підтекст сказаного. Шеф, із гордо піднятою головою, пішов геть. А американець інтуїтивно відчув, що це саме той жук, який йому потрібен.
