Птахи з невидимого острова (збірка) - Шевчук Валерий Александрович (библиотека книг .txt) 📗

В дідо-бабиному дворі, з другого боку цього ж будинку, сокотіли кури і бряжчав ланцюгом собака. Сам дід, озутий в обрізки з гумових чобіт й одягнений у засмальцьоване пальто, розрізав пилкою з лучком трухляву колоду. Труха вилітала з-під пилки жовтими віялами, а дурні кури пробували ту тирсу дзьобати.

Я вибрався на свою гілляку, була вона ще мокра й холодна; тож не ліг на неї, а тільки постояв, щоб роздивитися навдокіл. Дмухнув вітер, і я аж похитнувся: відчув раптом, що починаю наповнюватися тріпотливим блакитним сяйвом — був це перший спалах, що віщував народження у наших котячих душах вогню: тоді піддаємося ми шаленій пристрасті і віднаходимо снагу щиро й палко кохати. З віддаленого сусідства навіть долинула любовна перекличка якоїсь надто вже ранньої пари, і хоч я не був іще до решти розбуджений, хвилювання крові відчув. «Хто-зна, — подумав, набираючи повні груди соковитого голубого повітря, — може, мої теперішні спогади любовних пригод господині і є трансдуктивний поклик весни, адже самовтіха, коли смакуєш щасливу реституцію (йдеться про те, що пережив я після того, як та історія закінчилася), теж може стати ознакою пробудження. Та хоч би що там було, ясно одне: весна приходить на землю, весна! Приходить, і підносить нас, і наповнює, даючи нам ковтнути чогось особливого і палкого».

Берегом річки блукав із чималою люлькою між вуст середніх літ опасистий чоловік; він ішов, наче п’яний, а може, так сильно замислився. Вряди-годи з його кадила вихоплювався синій клубочок диму, що розгортався над головою досить привабливими візерунками. Я давно стежу за цим чоловіком; як тільки його побачив уперше, відразу мені здалося, що він має стосунок до писання й видавання книжок: по-перше, бувши при здоров’ї і в тілі, не мав сталого заняття, тобто його можна було побачити на річці у будь-яку пору, а по-друге, коли подивитися на нього, не можна не вразитися, яка важка в нього голова; ходить він потупившись, а що часто потрапляє до калюж — навряд чи дивиться собі під ноги. Я вже знаю, де цей чоловік живе; відкрию секрет — саме на нього я покладаю надії випробувати свої телепатичні здатності. Для спроби я вирішив записати цю історію, а коли вдасться, засісти за велику працю під назвою «Історія котів». Зараз займатися цим не маю часу та й хочу, щоб матеріал у мені, як то кажуть, «виграв». Окрім того, наближається пора, коли кожному з нашої породи, хто не втратив іще житейської снаги, буде не до абстрактних розмірковувань.

Отож, щоб не дуже дратувати себе цим небом, синицею на чорній гілці і криком отієї надто ранньої пари, я вирішую повернутися додому й подивитися, що там залишила попоїсти господиня: це теж одна із насущних житейських потреб.

Дід виганяє мітлою зі свого двору калюжу, що натекла за ніч: брудні патьоки розбігаються по цеглі, якою викладено дворик, і змивають із неї бруд. Цегла жовто ясніє, але за хвилину знову покривається чорним потоком, що його жене дідова мітла. Я дивлюся на те дійство, відчуваючи в ньому також провісника весни, а коли брудний струмок підпливає аж до моїх ніг, спішу стрибнути у кватирку. Але чи ослаб я за ці дні, чи надто розніжився од весняних відчувань, стрибок мені не вдається, і я аж сердитися на себе починаю: треба буде більше ходити по ночах, бо обважнію зовсім. Я струшую забруднені лапки і стрибаю вдруге, вже енергійніше: цього разу все вийшло як належить.

За мить уже хлебчу з мисочки молочну кашу, цих мисок ставиться мені дві: на сніданок в одному місці, а на обід у другому. Молочна каша — добра й поживна їжа, хоч напровесні для зміцнення організму я спожив би ковбаси чи, в гіршому випадку, вареного м’яса, але не дуже жилавого. Добре було б ту ковбасу підсмажити у вершковому маслі — так вона все-таки відгонить поліетиленовою плівкою, в яку люди те добро чомусь загортають. Присмачивши такими думками молочну кашу, з’їв її всю, а що кіт я все-таки охайний, то вилизав мисочку аж до блиску…

Ота ковбаса, якою мене спокусила господиня у той день, коли до неї вперше завітав Переходовець, завадила мені простежити всі деталі їхньої зустрічі, але, з’ївши її, я дійшов дефініції, що мені треба якнайхутчіше повернутись у хату, незважаючи на те, що там я можу й прочухана дістати. На мені лежала лицарська повинність у крайньому разі захистити свою господиню од посягань того варвара, хоч я й уявлення не мав, як би те міг зробити, адже prima facie [19] я збагнув, що той заліз у нашу господу не для того, щоб каву пити і підставляти свої руки для скарифікації, — заходило, очевидно, на речі серйозніші, а це могло б, боронь Боже, змінити і моє власне життя.

Тихенько зайшов до сіней і прочинив лапою хатні двері — цього разу вони були прихилені. Переходовець уже не сидів у моєму фотелі, покришку приймача було піднято, і там крутилася платівка, видаючи повільні і, здається, приємні звуки. Переходовець тримав в обіймах мою господиню, а вона пручалася, принаймні вперлася в його груди руками й відпихалася.

— Ну, не жартуй! — сказала вона досить-таки ніжно. — Пусти!

— Так уже й пустити! — нахабно всміхався Переходовець. — Хочеш, скажу тобі щось приємне. Ти мені страх як подобаєшся. Побачив тебе — тяму втратив.

— Воно й видно! — сказала господиня і досить вправно вивернулася з лахматих рук.

Я скочив на канапу, сів і став осудливо дивитися.

— Прудка ти, кізочко! — вигукнув Переходовець. Мені здалося, що руки його витяглися, наче гумові, і миттю зловили мою господиню.

— Але ж і мила ти, але ж і мила! — завуркотів він.

Господиню було притиснуто до стінки, відтак опинилася вона лицем до мене. Я сидів і світив на них широко розплющеними очима, хоч кортіло мені стрибнути на карк Переходовцеві і добряче скарифікувати йому шию. Тільки цікавість, що ж воно буде далі, стримувала цей мій святий порив.

— Ну, перестань! — уже серйозніше сказала господиня. — Кіт онде дивиться!

Переходовець миттю одпустив господиню і різко повернувся до мене.

— Мені вже трохи набридла ця тварючка, — сказав він не без роздратування.

Я не образився. Сидів, як девот [20], благий і смиренний, і на всяк випадок наструнчив м’язи, щоб вчасно кинутися геть.

— Він не дурніший од тебе, — сказала зі свого кутка господиня. — А взагалі ти що, не любиш котів?

— Любити котів? — спитав він і показав свою скарифіковану лапу.

Господиня пирснула і стала від того зовсім гарненька. Це, здається, помітив і Переходовець, бо забув про мене і знову простяг до неї лахматі лапи. Вона ловкенько від нього вивернулася.

— Перестань! — сказала напівжартома, напівсерйозно. — Глянь, як він дивиться.

— Ну, то я з твого дозволу його виставлю…

І не встиг я опам’ятатися, як до мене простяглася величезна, поросла темним волоссям розчепірена рука, схопила мене за загривок, і я злетів у повітря. «Еге-ге! — промайнула в мене думка. — Тут уже не до жартів. У бій, лицарю!»

Я рвонувся щосили, змахнув лапою і з великою втіхою та вправністю скарифікував моєму ворогу щоку. Більшого я вчинити не встиг, був-бо викинутий з маху в кватирку і мав уже клопіт зручно приземлитися. Це мені вдалося непогано, і я для перестороги чкурнув іще й у кущі бузку, де, опинившись у повній безпеці, зміг утишити обурення, яким палало все моє нутро, і це не було мені важко, адже в цій баталії я виявився хлопцем хоч куди!

Крізь кватирку викочувався дзвінкий, веселий сміх моєї господині і якесь глухе, сердите бубоніння; очевидно, мій ворог перебував під глибоким враженням од скарифікації, а відтак і од відчуття власної поразки.

«Ну, що ж, — подумав я, підгортаючи під себе лапи. — Тепер тобі не до любовної гри, то, може, й заберешся під три чорти!»

Очі мої звузились у щілинку, а груди виповнив героїчний дух.

Наступного дня Переходовець до нас не прийшов, натомість завітала подруга моєї господині, яку я називатиму далі просто Подруга. Особа ця, як я вже зазначав, щодо жіночих принад далеко не дорівнювала моїй господині: була вона невелика, карачкувата й вислозада (гадаю, ці означники не образять естетичного смаку моїх читачів — делікатніше описати її зовнішність не дозволяє досить упереджене до неї ставлення). Чим займалася Подруга, я не знаю, бо на виробничі теми вони з моєю господинею чомусь не балакали, хоч гріх сказати, що вони негативно ставилися до певного роду продукції промисловості свого краю: їх цікавили, і то немало, успіхи легкої індустрії — в розмовах ішлося здебільшого про кофточки, сукні, панчохи, сорочки, хустки, пальта, шуби, туфлі й чоботи — речі чудні і для нашого брата зовсім не потрібні; ні, чоботи, здається, таки носив один представник нашого племені; щоправда, дехто з учених котів бере той факт під сумнів, називаючи цю історію людськими побрехеньками.