Птахи з невидимого острова (збірка) - Шевчук Валерий Александрович (библиотека книг .txt) 📗

Зрештою в кімнаті з’являється такий дух, що мені аж млосно стає, і я не завжди це витримую; тим більше, що вечори непокоять і мене — я ж бо також відчуваю той-таки неспокій, щось кличе мене й зве покинути цей затишний прихисток і загубитися у нетрях довколишнього світу; але не завжди я можу перемогти солодку дрімотну силу, яка поглинає мою енергію, отож і стаю мимовільним свідком цих її вечірніх прибирань. На щастя, таке відбувається не щодня, а вряди-годи, більше люблю, коли в нашому домі мирно й тихо, коли господиня залишається зі мною, бере з полиці книжку або сідає перевіряти шкільні зошити. Тоді я не знаходжу сили покинути цю жінку і цей замріяний затишок задля вечірніх походеньок. Я люблю всістись їй на коліна і легенько тертися писком об її лікоть, а коли мене розмлоїть до решти, то й заснути на тих колінах, які солодко пахнуть молоком, — це нагадує мені дитинство й весняні мандри, хоч секрету такого зв’язку я не розумію.

Коли ж вона рушає з дому (перед цим обов’язково заскакує до неї інша істота з квітковими запахами і так само напомаджена й напарфумлена), я виходжу у світ і сам, адже коли вся ота метушня («d») розкладається знову на складові а+b+с, то відсутність господині знов для мене «х», але без пожаданого результату («z»). Більше того, з тих походеньок господиня часто повертається роздратована, і коли я пробую підлізти до неї під таку хвилю і якнайлагідніше муркочу, виявляючи своє якнайприхильніше ставлення, відповідної ласки майже ніколи не знаходжу. «Геть звідси!» — не вельми чемно каже тоді господиня, а часом без пошанівку вижбурює мене надвір. Спершу це страшенно вражало мою гордість, і я раніше після того (на знак помсти) робив шкоду, але згодом перестав, бо гірше було від того мені: господиня, зневажаючи мою вільнолюбну і шляхетну натуру, товкла мене носом у ту огидь, а тоді по-варварському лупила віником і залишала ночувати надворі, нітрохи не дбаючи про моє здоров’я й добрий настрій. Після таких уроків я зрозумів, що мені варто поводитись не так простозначно, коли не хочу позбутися шматка хліба. Тому я й вирішив, що prudentis est nonnun-quam silere [17], тож давай-но я буду в цьому світі розумний.

Зараз, коли я вирішив закріпити в пам’яті історію, яка оповісться далі, повертає до весни, хоч сніг не раз стукотить у вікно і надворі ще досить холодно: саме та пора, коли зима набридла і теплу ще не час; я не можу навіть вилізти на гілку дуба, що росте у дворі моєї господині (одне з моїх улюблених занять), і піддатися спекуляції у філософському розумінні цього слова. При цьому я маю змогу озирнути вулицю, на якій мені судилося волею долі жити, — всі оті досить численні сусідства, — щоб не втрачати племінного зв’язку з іншими представниками мого роду. Кажу це без ніяких підтекстів, тобто не примружую загадково ока, — мене цікавлять не тільки особи жіночої статі (для цього в нашому світі є свій час і лад); часом кортить мені й мені подібним переконатися, що живеш у цьому світі не сам, а отам, там чи там існують індивіди такого ж анатомічного складу, хоч далеко не однакового культурного рівня. Саме через те при зустрічах з такими індивідами не завжди поводишся ґречно, а інколи мусиш вдатися до самооборони, скарифікувавши своєму одноплемінцю кігтями фізіономію, а коли той супротивник виявиться проворніший, скарифікована буває моя власна фізіономія, після чого я дозволяю господині робити мені всілякі примочки, які хоч і мають огидний дух, але рани все-таки загоюють. Я розумію, що такі міжплемінні стосунки відгонять аніматизмом, але мене втішає те, що людські особистості чинять у подібних випадках подеколи так само, що доводилося не раз мені спостерігати з дубової гілки; при тому б’ються здебільшого істоти чоловічої статі, а коли вже зчепляться жінки, то буває така сміхота, як і тоді, коли загризаються кішки.

Про щось подібне думав я і минулого літа, затишно вмостившись на дубовій гілці. Сонце сліпуче грало на хвильках синьої, як сукня моєї господині, річки; зрештою, в той час господиня моя вдягала ту сукню тільки тоді, коли йшла у місто; біля дому вона ходила тільки в бікіні, як це роблять усі молоді, котрі живуть біля річки; інколи до неї забігала в такому ж костюмі, тільки з халатом, перекинутим через руку, подруга, вона залишала того халата у нас на стільці, і вони ходили купатися — заняття, потрібне людям через те, що мають вони гладку шкіру; я ж бо здригаюся од самої думки про занурення у воду.

Це почуття живе в мені ще з того пам’ятного дня, коли господиня принесла мене у свій дім; вона почала длубатись у моїй шкурці, потім налила у миску теплої води, і я з переляку навіть подумав, що вона збирається мене втопити замість дати бажаний прихисток. Я почав кричати і скарифікував їй руку, але був притиснутий так, що з мене мало кишки не повилазили; натомість почав покриватися піною, аж здалося мені, що це пухириться на мені шкіра. Я упокорився і почав чекати смерті, водночас шукаючи нагоди вирватись і втекти. Але по мені безжалісно ходила якась біла шмата, запахло мило — це миттю асоціювалося із тією сумкою, в якій мене було принесено до бур’янів; я чомусь подумав, що ця істота в штанях і з квітковим запахом для того мене й підібрала, щоб познущатися, а тоді викинути геть. Тіло в мене затремтіло, очі почало пощипувати, і я розпачливо занявчав, але все закінчилося якнайкраще: мене насухо витерли, загорнули в теплий махровий рушник, і я несподівано відчув солодку втому, отже, й заснув, а що спав міцно й солодко, то щасливо перебув неприємний процес просихання, після чого виповз із рушника таким чистюлею, що аж сам на себе здивувався. Тепер, коли я спроможний обміркувати той чи інший предмет, я розумію, що не про примхи господині тут ішлося, — в такий спосіб вона хотіла зробити мені приємність, забувши елементарну істину: що приємне людині, не завжди приємне буває котові…

Але вернімося до тієї дубової гілки. Я спокійно лежав і по-філософському роздивлявся світ, аж раптом побачив свою господиню, яка йшла через греблю, покручуючи надітим на палець ключем із ланцюжком — побіч неї ступала її вислозада й карачкувата (не можу знайти делікатніших означень) подруга, а з другого боку йшов чолов’яга, так густо зарослий, наче він готувався до анімалістичного перетворення, щоправда, я не збагнув, у який вид тварин. Він оскалював блискучі зубиська, якими можна було б перекусити й цю гілку, на якій я сидів, а моя господиня дзвонила розвеселим сміхом. Я б, може, не звернув уваги на такий звичайний факт, як випадкова із кимось там зустріч, але прошу не забувати, що це спомини, тому не зайве зазначити, що ця зустріч матиме немалу вагу для розвитку подальших подій. Я начебто відчув це, бо дивився на трійцю з посиленим інтересом, і то було незалежно від моєї волі.

Вони неквапно перейшли галявину і спинилися біля нашої хвіртки.

— А мій котик на посту, — сказала весело господиня й махнула ключем у мій бік; я ж ледь-ледь скосив на цей комплімент ліве око.

— О, то ви котолюбець! — вигукнув той, котрий готувався до анімалістичного перетворення. — До речі, знаєте, є племена, які їх їдять.

Я аж похлинувся від обурення: цього ще бракувало! Їсти можемо ми, але щоб їли нас? Здається, це й справді не людина, а істота перехідної формації, недаремно він так густо заріс.

— Я теж про це читала, — озвалася господиня, все ще легковажно помахуючи ключем. — Але нашим котам, на щастя, це не загрожує…

Вона грайливо засміялася, а я подумки побажав їй довгих літ життя. Водночас почудувався й на той сміх; здається, відколи в неї живу, вона ще ні разу так не сміялася.

— Є такий, дівчата, анекдот, — схилився зовсім близько до моєї господині чолов’яга, який саме переходив наше подвір’я. — Прийшов один у ресторан і просить смаженого кролика. «Зараз буде!» — озвався офіціант. За якийсь час приносить. Той попробував. «Щось, — каже, — несвіжий!» — «Як несвіжий! — обурився офіціант. — Щойно тут мишей ловив!»

Моя господиня і її подруга реготали, а я запустив кігті у гілку. Гумору анекдоту я не зрозумів, натомість до мене дійшло, що йдеться знову-таки про їдження котів. Я зробив вузькі очі й твердо вирішив триматись од цього типа якомога далі. Зрештою, мені навіть здалося, що Переходовець (називатимемо його для зручності так) подивився на мене поглядом, яким дивляться на готову, щойно вийняту з печі печеню. Я звівся, вигнув спину, а тоді, повільно хиляючи тілом, поплентався по гілці у глибину дерева, дотримуючись того безсумнівного закону, що береженого бог береже і nil admirari [18].