Острів Смерті - Фукунага Такехіко (электронные книги без регистрации .txt) 📗

Коли Канае висушив другу склянку, двері розчахнулись і досередини ввалилося кілька нових гостей. Вони зайняли окремий бокс. Тим часом троє чоловіків перед стійкою розрахувались і покинули бар. Захмелілий молодик трохи комизився — видно, хотів залишитися, але інші двоє потягли його силоміць до виходу.

— Момо-тян, він до вас не байдужий,— сказав один з них Мотоко, що проводжала їх, але вона пропустила ці слова повз вуха.

Тільки тоді, коли хазяйка понесла в бокс замовлені напої та закуску, Мотоко підступила до Канае.

— Ще одне віскі.

Вона ледь-ледь кивнула, а тоді тихо спитала:

— Сома-сан, може, вже досить?

— Чого досить? Я ж не з тих, що заводяться після двох-трьох склянок, як отой молодик.

— Та я не це маю на увазі, а витрати. Здається, зарплатня у вас аж двадцять п'ятого. Невже відрядних вистачає?

Канае здивувався: Мотоко говорила приязно, майже співчутливо.

— Я й не думав, що Момоко-сан може перейматися такими речами.

— Правда, „Момоко” звучить негарно?

— Я щойно дізнався, як вас тут називають, і мені здалося, ніби ви зовсім інша людина. А чого це ви такі нелюб'язні з відвідувачами?

— Сюди заходить загалом пристойна публіка, але трапляються й несимпатичні типи.

Канае надпив нову порцію віскі з содовою й відчув, що воно майже вдвічі міцніше за перше, але промовчав. Натомість відповів на попереднє запитання:

— Відрядних вистачає. Випийте й ви, Момоко-сан.

— Спасибі.

Мотоко приготувала й собі віскі з содовою і, злегка насупившись, випила ковток.

Збадьорівши, Канае спитав:

— А чому раніше ви відмовилися пити?

— Не люблю, коли мене вгощають осоружні гості. І взагалі я стараюсь уникати хмільного. Боюсь, щоб Ая-тян не сварила.

— Виходить, вона про все знає?

Мотоко скривила уста в усмішці.

— Та начебто. Якось я повернулася додому п'яна й Ая-тян аж розплакалася. Приховувати я більше не могла і розкрилася перед нею.

— Ну от і добре. Мабуть, одразу стало легше на душі.

— Вона ще більше розхлипалася. Така тонкосльоза, що, їй-бо, не знаю, як мені бути. І чого їй не подобається, що я підробляю в барі?

— Справді, чого? Може, її турбує ваше здоров'я?

— Вона боїться, що я морально опущуся.

— Морально опуститеся? Сказано занадто сильно.

Канае всміхнувся, згадавши обличчя Аяко. На ньому було написано, на яких твердих, суворих, засадах вона виховувалася. І водночас воно видавало щире почуття дружби до Мотоко.

— Я не зовсім добре розумію, що значить для мене моральне падіння,— задумано проказала Мотоко.— А тому між нами часто виникали суперечки. Щоб упасти, треба займати певний рівень — фізичний чи духовний. Я ж про себе цього не можу сказати — мені нема звідки котитися вниз. Фізично я, по суті, мертва. Спочиваю під землею Хіросіми. А залишився від мене лише привид. Упасти нижче я не можу, бо не знаю, що таке надія й радість. Словом, я на самому дні, і ніщо вже мене більше не обходить. Але Ая-тян не хоче цього розуміти.

Канае кивнув, а тоді запропонував:

— Вип'ємо ще по одній?

Не відповідаючи, Мотоко взялася розводити содовою нові порції віскі. За плечима Канае чувся галас чоловіків, крізь нього пробивався кокетливий голос хазяйки. Мотоко саме виконувала їхні замовлення. Її рухи не можна було назвати незграбними,— видно, за короткий час вона досягла певної майстерності. І все-таки Канае жалів її.

Місяць тому під великим секретом Мотоко розповіла Канае про те, що Аяко втекла з рідного дому з коханцем. Цей факт розбудив його уяву й наштовхнув його на важливу сюжетну лінію. Водночас він з неабияким подивом відкрив для себе відому істину, що людська зовнішність оманлива. Досі Канае вважав Аяко чистою, непорочною дівчиною, а Мотоко — трохи зіпсованою, що знала не одного чоловіка. Ще й тепер він не міг позбутися остаточно такого упередження. Особливо щодо Мотоко. Коли побачив її тут під іншим іменем, в оточенні чоловіків, з легко підфарбованими губами (на квартирі в Нісімото від цього й сліду не залишалося), в його пам'яті постала картина Мунка «Вампір». Цей художник подобався йому набагато більше, ніж Беклін. Похмура, сувора атмосфера його картин нагадувала йому про власні честолюбні мистецькі задуми. До речі, занепадницькими чарами, властивими героїням картин Мунка, володіла й Мотоко. Здавалося, що, потрапивши хоч раз під владу жіночих образів з „Мадонни” чи „Хворої дівчини”, чоловіки ладні йти за ними до самого пекла. Довге чорне волосся, напіврозплющені очі з довгими віями, іронічний вираз губ…

Проте, спостерігаючи, як Мотоко повернулася до стійки й мляво грається склянкою, Канае вже не думав ні про неї, ні про Мунка. Звісно, в його свідомості вкоренилася думка про схожість між Мотоко й жіночими образами Мунка, але щойно він почув про моральне падіння, то згадав про самотню Аяко в кімнаті на другому поверсі будинку Нісімото. Напевне, цю Аяко, з якою пов'язане його уявлення про невинну дівчину, невідступно переслідує усвідомлення власного гріхопадіння. З уст Мотоко він чув, що ця чиста дівчина спочатку втекла від батьків, а потім від коханця, але ж від неї самої не дістав цьому підтвердження, отож і сумнівався — вірити чи ні? Якщо все це чиста правда, то Аяко, певне, вважає себе пропащою жінкою і, зрозуміло, прагне змити з себе пляму минулого, щоб заново воскреснути душею. Тому-то їй нестерпно дивитися, як через службу в барі Мотоко поступово опускається, хоча вона, напевно, знає, що таким чином старша подруга заробляє на прожиток для неї. „Ти не пропаща,— звертався Канае в думках до Аяко.— Не треба хнюпити носа лише тому, що на самому початку життя щастя обернулося до тебе спиною”.

— Мабуть, для Аяко-сан це принципове питання,— промимрив він.— Вона дуже вимоглива до себе. Певно, не розуміє, що й падіння може обернутися злетом.

— Авжеж. Тільки от я вже не падаю й не злітаю. А так, катувати себе, як Ая-тян, теж не варто,— відповіла Мотоко майже зневажливо і глянула на Канае очима, повними звичного іронічного блиску.— Ви, Сома-сан, здається, нечасто спотикалися. Мабуть, завжди виходили з усього молодцем, правда?

— Коли б то! Збоку не видно, що діється в чужій душі,— не забарився відповісти Канае, але відчув, що питання Мотоко вразило його в дошкульне місце. Йому бракувало життєвого досвіду, але всі вважали його обдарованою людиною і в студентські роки на Хоккайдо, і на роботі в Токіо. „Мені досить уяви і чуйного серця, щоб збагнути, що значить пуститися берега. Напевно, страшніше занепасти душею, ніж зазнати тілесного каліцтва”,— думав він, бо його підсвідомо вабила таємниця гріхопадіння й небуття.

— Ну що ж, не наполягатиму на своєму,— спокійно відповіла Мотоко.— Просто ви і я — люди різної породи. Те ж саме можна сказати про мене та Ая-тян. Від природи ваші душі не схильні до розладу. Як би вам це краще пояснити?.. Запобігає цьому щось схоже на пружинний механізм. Можете назвати це також терезами. Коли одна шалька піднімається, то друга опускається. Моя ж пружина давно зламалася.

Канае хотів заперечити, але саме в цю мить з'явилося двоє нових відвідувачів, які посідали недалеко від нього біля стійки. Хазяйка перейшла з боксу за прилавок і взялася розсипати перед ними компліменти, після чого заговорила з Мотоко.

— Момоко-сан, ви його знаєте?

— Ага, трохи.

— Дивно. Я вперше бачу, щоб ви так з кимсь говорили.

Усміхаючись, хазяйка бару підморгнула Канае: в її очах було легке здивування й ледь-ледь помітна іронія. Канае відчув деяку незручність і водночас гордість. Мотоко мовчки стругала лід у відерці, на її устах не було й тіні усміху.

Канае замовив ще одну склянку віскі і, поки хазяйка була в боксі, а Мотоко займалася його сусідами, залишився сам. Відчуваючи, як поволі хмеліє голова, він подумав: „Цікаво, якою надією живе Аяко? Може, сподівається забути минулу прикрість — своє гріхопадіння? Зрештою хіба вона справді так низько впала? Їй не слід було б переживати, що її нестямне кохання скінчилось розчаруванням і що заради свого почуття вона втекла від батьків. Найважливіше зараз, щоб вона перестала вважати себе пропащою, а жила теперішнім, бо минуле належить минулому. Словом, їй треба забути всі ці дурниці й почати життя наново. Якби тільки в неї знайшлася ота пружина… А може, я прислужився б їй у ролі тої пружини? ..”