Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Проза » Современная проза » Острів Смерті - Фукунага Такехіко (электронные книги без регистрации .txt) 📗

Острів Смерті - Фукунага Такехіко (электронные книги без регистрации .txt) 📗

Тут можно читать бесплатно Острів Смерті - Фукунага Такехіко (электронные книги без регистрации .txt) 📗. Жанр: Современная проза. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

— Бенто і чаю!

Висунута з вікна рука потрапила під дощ і відразу заклякла. Канае розплатився за покупку й зачинив вікно, цього разу теж не без зусиль, а коли оглянувся, то побачив біля протилежного сидіння дівчину, яка знімала промокле пальто і, видно, не знала, що з ним робити. Їхні погляди зустрілися.

— При такому, як тут, опаленні воно скоро висохне,— сказав Канае й повісив на вішалку коло вікна її пальто, а потім підняв із сидіння її валізу й поклав на багажну сітку. Дівчина подякувала йому поклоном і сіла навпроти. З її парасольки, поставленої поруч, скапувала вода. Канае теж опустився на сидіння.

— Ну й дощ!

— Ага, страшний.

Пасажирів у вагоні побільшало, але вільних місць було ще багато. Відчинялись і зачинялись вікна та двері, тому звідусіль тягло холодом. Навколо панувало пожвавлення, то тут, то там чулися людські голоси.

Раптом надворі задзвонили, і глуха луна прокотилася вагоном. Проводжаючі заквапилися до виходу. Двері за ними зачинялись, і хтось із пасажирів, не в змозі розстатися з рідними чи знайомими, опускав шибку — тоді потилицю Канае обдавало холодом і гучнів дзвінок. Нарешті потяг рушив. За вікном швидко зник освітлений перон, проплили повз в темряві кілька тьмяних вогнів. Дівчина навпроти вийняла з дамської сумки пудреницю з дзеркальцем і витерла хусточкою мокре волосся. Шипіло парове опалення, у вагоні потеплішало. Поїзд прискорив біг, за вікном потяглася суцільна темрява.

Канае переставив банку з чаєм на столик перед вікном, а коробку з рисом, що лежала на сидінні поряд з портфелем, не чіпав. Потім підвівся, і саме тоді відчув у душі неспокій. „Я боюся. Боюся, як мала дитина”,— міркував він. Страх був нестерпний.

Канае попростував до дверей, а звідти до сусіднього вагону. Між старими пасажирами і новими — тими, що сіли в Нагої — не було ніякої різниці. Кожен розмістився, як йому подобалося — хто нахилився над бенто, хто розгорнув перед собою газету, хто, схрестивши руки на грудях, починав куняти, а хто завів розмову з сусідом. Ніхто нічого не боявся, не те що він. Намагаючись зберегти рівновагу, Канае проходив вагон за вагоном. Нарешті за вагоном-рестораном він дібрався до купе провідника. Коли відчинив двері й побачив його перед столиком, завагався: заходити чи повертати назад? Та було вже пізно — провідник підвів голову й подивився йому в очі.

— Я — Канае Сома,— нагадав він, а тоді додав: — Треба, думаю, зайти і запитати, чи, бува, не прийшла в Нагої відповідь на телеграму, послану з Одавари.

Провідник приязно всміхнувся й кивнув головою.

— Прийшла. Значить, це ви — Сома-сан? Я саме збирався до вас.

З купи телеграм на столику провідник узяв верхню і простягнув її Канае. Той розгорнув папірець і, весь напружившись, уп'явся очима в текст. Надрукована катаканою [35], вона скидалася на якусь шифровку, трагічний зміст якої, наче молотком, гупав йому в мозок. Канае прочитав:

„З лікарні Фуцукаматі на околиці Хіросіми о 12.00 прийшла ще одна телеграма. Одна з дівчат (котра — невідомо) сьогодні вранці померла, друга — в непритомному стані. Спішіть. Чекаю. Покладаюся на вас. Нісімото”.

ВОСЕНИ, СТО ДНІВ ТОМУ

З портфелем у руці, трохи засмучений, Канае проходив людною, яскраво освітленою вулицею й раз по раз поглядав то на вітрини, то на афіші кінотеатрів. З видавництва він вийшов пізно (його затримала термінова робота) і після вечері в їдальні не знав, куди податися. Звичайно Канае спішив додому, щоб, не гаючи часу, сісти до писання розпочатого роману або принаймні щось почитати. А от сьогодні такі речі його не вабили. По-осінньому свіжий вечірній вітерець під беззоряним небом був приємний, кращої пори для прогулянки й не придумаєш. Та навряд чи можна було б назвати його настрій зовсім безтурботним. Словом, Канае ще нічого не вирішив і в неспокої вештався по місту.

Охота повертатися додому й виконувати своє щоденне завдання геть-начисто зникла, бо роман останнім часом не писався,— здавалось, виник застій. Канае згадав, що йому вже давно кортіло сходити в кіно (на останній сеанс він ще встигав), але, судячи з афіш, вибирати не було з чого. Та й, зрештою, це бажання було неглибоке і швидко розвіялося. Канае міг би зайти в знайому кав'ярню й послухати музику, але й до цього відпала чомусь охота. Його зовсім не тішила перспектива слухати музику Бетховена в переповненому й накуреному приміщенні. Коротше кажучи, у той вечір Канае не припускав і думки, щоб залишитися на самоті. Він звик жити одинаком, вечеряти в міських їдальнях, та іноді йому хотілося звірити душу іншій людині. А особливо тоді, коли нею виявлялася жінка. Іноді перед його очима виринало материне обличчя, і щоразу йому вчувалося її настирливе вгадування про те, що вона не проти його одруження. Кінець кінцем його свідомістю заволоділи дві думки: відвідати Аяко Аймі в домі Нісімото чи заглянути до Мотоко Моегі в бар „Леда”? Мабуть, від самого, початку, як тільки повечеряв і прогулювався гомінкою вулицею, він мав на увазі лише це, просто по порядку відкидав інші можливості. Та от зупинитися на чомусь одному було нелегко. Від дому Нісімото його відділяла велика відстань, а тому він побоювався, що прийде туди дуже пізно; крім того, такі відвідини самої Аяко серед тижня, а не в суботу, як звичайно, могли б дістати небажане тлумачення. З другого боку, не так давно Мотоко підкреслила, що не хотіла б бачити його в барі „Леда”.

Та, видно, зроблений заздалегідь, підсвідомий вибір однієї можливості людина завжди вміє обґрунтувати тими чи іншими причинами. Бо, здавалось, самі ноги принесли Канае до цього непримітного навіть зблизька бару з невеличкою вивіскою „Леда”. „Начебто тут”,— промимрив він і пройшов мимо, а потім повернувся назад — ніби знічев'я. Певно, Мотоко сердитиметься. А може, й ні. Обійдеться, якщо всміхнутися й попросити вибачення. Зрештою, можна зайти як звичайний відвідувач.

Канае штовхнув важкі парадні двері й зайшов усередину. Ліворуч за прилавком проти полиць, заставлених пляшками алкогольних напоїв, у глибині продовгастого приміщення він побачив двох жінок. Одна з них (це йому відразу впало в очі) була Мотоко Моегі. Біля стійки сиділо кілька чоловіків, один з них подивився на Канае байдужим сонним поглядом. Позаду них стояло два вільних столи із стільцями. Канае підійшов до прилавка і вмостився на високому табуреті.

— Ласкаво просимо. Чого бажаєте?

До нього ніби підпливла і вклонилася жінка — видно, хазяйка бару.

— Віскі з содовою.

Мотоко за стійкою перед трьома чоловіками лише тепер звернула увагу на Канае, але на її обличчі не було помітно особливого здивування. Навпаки, можна було б подумати, ніби вона його не бачить. Канае вважав за недоречне всміхатися, а тому взявся оглядати етикетки на пляшках, поки хазяйка наливала віскі й розбавляла його содовою. Чогось високоякісного на полицях не було.

— Дякую,— сказав він і одним духом випив півсклянки.

— Раніше ви в нас не бували? — спитала хазяйка.

— Ні, не доводилося. А у вас тут приємно.

— Спасибі на доброму слові. Раді вас бачити частіше.

Хазяйка поставила перед ним тарілочку з закускою. Сусіди відновили перервану розмову. І тільки п'яний чоловік, що обернувся був на прихід Канае, низько схилив голову над руками, складеними на прилавку. Канае випив до дна склянку віскі й замовив другу. Те саме зробили й сусіди.

— Хазяєчко, випийте й ви, — запропонував п'яний.

— Нехай буде по-вашому.

— А Момо-тян?

— Спасибі, я не п'ю,— сухо відповіла Мотоко, зайнята струганням льоду в невеличкому відерці.

— І слухати не хочу. Пийте та й усе. Невже ніколи не пили?

— Колись давно. А зараз не хочу.

— Прошу вас, не силуйте Момоко-сан,— прийшла на допомогу хазяйка, ставлячи на прилавок склянки з віскі.

„Отже, її тут знають під іменем Момоко”,— подумав Канае. Однак цій Момоко-сан, як і Мотоко Моегі, бракувало привітності — її суворий, майже сердитий вираз обличчя нітрохи не полагіднішав, а тому її перебування в цьому барі взагалі було недоречне. Тримаючи в руці склянку з віскі, Канае насмішкувато стежив за Мотоко. „Певно, вона гнівається на мене за те, що я з'явився тут і тим самим порушив обіцянку”,— міркував він. Вона стояла розгублено перед трьома відвідувачами, але до Канае не поспішала.

вернуться

35

К а т а к а н а — один з різновидів японського письма

Перейти на страницу:

Фукунага Такехіко читать все книги автора по порядку

Фукунага Такехіко - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Острів Смерті отзывы

Отзывы читателей о книге Острів Смерті, автор: Фукунага Такехіко. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*