Фортеця для серця - Печорна Олена (читаем книги онлайн без регистрации txt) 📗
Уже пізніше, коли Льошка підріс, брат брав його із собою, вони дряпалися крізь чагарник, перестрибували ущелини, дерлися по камінню, а головне — робили те разом, пліч-о-пліч, щоб потім стояти на самісінькій вершині й кричати до неба, до хмар, до птахів і вітру. Олексій упивався відчуттям, що він на вершині. Переможець, бо вгорі, вище від усіх. А братові нащось був потрібен отой світ, що під ногами лишався.
— Звідси краще видно людей.
— То де вони?
— Там.
— Вовчику, тю! Зате ти вгорі. Нащо ті люди?
— Бо вони є.
— Ну, ти й дурний!
Брат усміхався:
— Гадаєш?
— Ні. То я так, просто. Класно тут, еге? На вершині.
Брат кивав:
— Авжеж, Льошко. Головне — не забути, звідки ти сюди прийшов.
Чому це пригадалося Олексієві саме тепер? Коли він сам на сам із чудернацькою дівчиною, яка не вміє коритися тим, хто на вершині.
— Лесю…
— Що?
— Невже не любиш?
— Ні.
Осінь за вікном плакала… Дрібна мрячка лягала на поле леткою хустинкою й шепотіла, що час забувати про сонце. Леся сиділа мовчки. Годі було вдіяти щось з упертою гордівницею. Олексій вилаявся, завів двигуна й повіз зеленооку бранку туди, де, хоч із якої висоти глянь, дно було найглибше. А бач, і воно для когось дім.
«Я застряг у часі.
Вишу, як павутинка.
І гойдаюся туди-сюди.
Без опертя.
Сумно.
Бо мріяв літати».
Леся не вимірювала свого стану словами «сум», «депресія», «туга». Вона його малювала. Картини, картини, картини, і в кожній ота павутинка, що мріяла літати, а натомість гойдається взад-вперед без опертя й пуття.
— Які сумні вони в тебе!.. — замислено констатувала Віка, розглядаючи голе-голісіньке поле на першому плані й привиди білих снігів на задньому. — То зима йде?
— Угу.
— Бр-р-р! Подруго, так і в депресію вкинутися можна. За школою сумуєш?
— Дуже. Я іноді навіть виходжу до автобусної зупинки, а потім згадую, що їхати нема куди.
— Ото Ромео постарався, щоб тебе прив’язати до себе! Лесю, їдьмо до нас!
Леся скептично звела вгору брову: мовляв, еге, тільки мене й не вистачало там. Але подруга не поступалася:
— Ні, правда! Побудеш тиждень-другий, тіточку Віру провідаєш, Любку. Їдьмо!
— Ні. Не хочеться нікуди.
— Треба! Усе! Розмову закінчено!
Віка таки витягла подругу до міста. Практично силоміць. Сама й речі зібрала, у таксі завантажила, стовбичила над душею, аж поки Леся нарешті наважилася вилізти з примарної шкаралупи, у якій доброхіть себе утримувала два місяці поспіль. Однак операція з кодовою назвою «Порятунок» найбажаніших наслідків, на жаль, не дала. Художниця гостювала в місті третій тиждень і щодалі краще усвідомлювала дивну річ: коли довкола тебе бігають люди, нерухомість власної душі відчуваєш іще виразніше. Хоч, звісно, гостя раділа, як бачила усмішки рідних людей. Не могла не радіти. Особливо Вічиному щастю.
Руслан Віталійович виявився симпатичним чоловіком. За словами новоспеченої дружини (закохані вже тихцем розписалися), справжнім. Леся переконалася в тому одразу ж, як переступила поріг оселі. Врівноважені очі, рухи, постава, у ньому ховалася внутрішня сила, незламна, непереборна. Візок… Леся його помічала хіба що перші два дні, а потім не бачила зовсім. Ніби й не було його. Усе в будинку і в затишному дворику було пристосоване до потреб господаря, однак у своєму кабінеті, тільки-но він сідав до письмового столу, і час, і хвороба, і фізична неповноцінність — усе розчинялося в царині історії, де Русланові не було рівних. Віка жартувала: мовляв, як-не-як, світило науки.
Леся погоджувалася. Їй подобалося слухати Руслана, подобалося помічати його погляди-сонечка, які нишком, коли Віка того не бачила, торкалися з такою ніжністю, що випадкову глядачку розбирали сльози. Щаслива. Леся відчувала, що нині подруга чи не вперше за своє життя почувається в цілковитій безпеці. Парадокс життя. І як добре, що Богданчик має тепер отаке дитинство, сповнене щоденних відкриттів, маминих усмішок і батькових рук. Хлопчик біг до Руслана з усіх куточків садиби, залазив на руки й змушував розповідати про все на світі, про десятки цікавих речей, а поважний професор серйозно й довірливо ділився з малим своїми знаннями, багато сміявся, тримаючи на руках хлопчика так трепетно, неначе раптовий і дивовижний дар.
Навіть павутинка не може так трепетати. Леся зрозуміла цю аксіому, бо її нерухома душа тепер спокійно лежала десь на денці й ніжилася. Щастя, нехай і чуже, робило її невагомою й змушувало всміхатися. Раз, другий. Потім Леся вже чудувалася, що дзвінко сміється з якоїсь витівки Бодя, з Вічиних та Русланових жартів. Невже? Звикла. Відтанула. Хоч сумувала. Звісно. Надто вночі, коли снила кабінет… Іще свій, рівні рядочки парт, схилені голівки й пензлики в дитячих пальцях… Там, у снах, діти в альбомах писали велетенськими літерами: «Повертайтеся!» І щоразу Леся плакала, прокидалася з мокрими очима й довго лежала до ранку без сну.
— Лесю, мені Олександр Вадимович уже голову прогриз. Усе просить, щоб я вплинула. Лесю, погоджуйся. Чуєш? Університет — то ж найвищий пілотаж, там талант твій виявиться, як ніде. Погоджуйся. І години вже є.
Леся відводила очі. Мабуть. Є. Справді, два роки тому це була її мрія. Жити тут, бути тут, малювати, розвиватися, творити. Здавалося, у жодному іншому місці її талант не зможе розквітнути з більшою силою, ніж у саду тіточки Віри. Хоч і тепер їй добре там. Днями вона намалювала аж дві картини, немов вихлюпнула із себе перестояне повітря, але щось змінилося. Щось важливе. Серце пустило коріння. Чи могло таке статися? Пустило в землю. Забуту, несправедливо обійдену долею, але саме на ній жили учні. Не чужі, не чиїсь, а її. Сільські? Ну то й що! Їхні душі наївніші, а значить, чистіші.
— Я — у Бувальці.
— Лесю, побудь іще.
— Не можу, просто хочу додому.
Поїхала. Понесло павутинку до села. Коли Леся повернулася, то довго ходила вулицями. Щоправда, обирала сутінкову годину, щоб не привертати зайвої уваги односельців, а ще… не бачити всіх видимих ран. Бувальці в напівтонах видавалися не такими страшними: кути круглішали, кольори тьмянішали. Здавалося, що розглядаєш старовинне, коштовне полотно, таку собі картину з назвою «Занепад». От тільки… художник хто? Село мовчало. Воно вміє мовчати. Як, наприклад, тітка Дуся чи бабуся Зоя. Дивляться, розуміють чи, може, відчувають. І мовчать. Так роблять мудреці: говорять лише тоді, як хтось спитає. Але чи є кому питати? І чи потрібні відповіді? Знову тиша.
Коли сніг ліг довкола білим колом, отим, що не мало початку й кінця, Леся збагнула, що остаточно захворіла. Навіть малювати перестала. Сиділа годинами нерухомо, дивилася в одну точку, білу-білу, і думала. Про що? Про душу, що зависла між світів.
Олексій приїздив. Не так часто, як того хотів, бо остерігався, що зеленоока пустельниця не підпускатиме до себе взагалі. Тому їхав, коли вже так припікало, що втримати себе була несила. Коли вони зустрічалися, розповідав про справи, які її анітрохи не цікавили, показував якісь фотографії, вмовляв проїхатися. Куди? Байдуже. Хоч на край світу. Аби того континенту на карті торкнувся її чарівний пальчик.
— Ну ж бо, Лесю! Ти тут і мохом обростеш!
— Нехай.
І все. Вичерпувались аргументи. Єдине, що бодай якось тішило, — то зустрічі з близькими. От і возив народний депутат сільське дівча — вдуматися тільки! — до подруг у місто. Бідолаха стовбичив під дверима університету, пив чаї тіточки Віри, купував іграшки для Бодя й Любиних малят.
— Схибнутий!
— Пельку стуліть!
— Хлопці, здається, це діагноз!
— Не ваше діло!
— Тихше! Бавиться, то й нехай. А що? Чудова історія для глянсового журналу. Навіть сльозу пустити можна.
— Не заздріть.
— Йому?
— А що? Похвастати можеш отаким? Де там!
— Шелепа!
— Еге ж!
— Та йдіть ви!
Натомість ішов він. Від неї і до неї. Коли остаточно втрачав розум, то спересердя кидався на першу-ліпшу спідницю, впивався пристрастю до повної знемоги, однак спрага чомусь не зникала — навпаки, глибшала, неначе дно колодязя, у якому ніколи не було води. Бісова сучка! Але лайка не допомагала. Зарадити не могли ні друзі, ні вечірки, ні бізнес, ні розмови з психотерапевтом. Ото зав’яз! Награвся в лицаря? Молодець! Повзи теперечки покірно до телефона, набирай потрібний номер із відчуттям, що, коли не почуєш її голосу негайно, земля тої самої миті западеться. Ні, ну хіба не напасть?!
