Таємниця. Замість роману - Андрухович Юрий Игоревич (лучшие бесплатные книги TXT) 📗
Насправді в їхніх носах у сорок разів більше рецепторів, ніж у ваших. Тобто в наших.
І як він тільки це витримував, бідолаха! Від нього штиняло, як від НПЗ. Усі навколишні дівчатка відвертались від нього, як від шмаровоза. І навіть не хотіли повертіти перед ним своїми задніми частинами. Гаразд — наступною була «Московіада».
У ній виникають якісь проімперські собаки, що гавкають серед ночі по московських дворах.
Ну от, бачиш — знову, курва, негатив! У «Перверзії» вони люто кидаються на ланцюгах, забачивши незнайомих двоногих у пильнованій зоні.
Там ще є ротвейлер.
А тобі звідки знати?
Чорний ротвейлер у запаскуджених ремонтними роботами коридорах нічної Кази Фарфарелло. Він також на ланцюгу.
Ти мене приємно дивуєш. А у «Дванадцяти обручах»?
Якісь уявні бультер’єри, їхнє уявне гарчання. Хоч вони, як виявляється, лише одна з можливостей розвитку оповіді. І ти від неї тут-таки відмовляєшся.
Ти справді приємно дивуєш мене! Я пишаюся твоєю обізнаністю, старезний.
Мені йдеться про те, щоб знати тебе.
Дякую!
Ти пригадуєш, чого ти найбільше боявся в дитинстві?
Ого! Тоді дай мені ще ковтнути. Скільки нам ще сидіти на цій дурнуватій лавці?
Поки не з’явиться той хлопець-травник. Зачекаємо ще з півгодини, не довше.
Окей. Першого дня я наче багато всього нарозповідав тобі про дитинство. Зокрема, і про те, чого я найбільше боявся. У тебе записано, послухаєш.
Але далеко не все.
Звісно. У кожній розповіді мусить бути своя вибірковість.
Мене цікавлять глибинні нашарування, перші роки життя. Чому тобі вічно сняться якісь перехожі діди з мішками і палицями?
Ого, ти й таке знаєш!
Ти пишеш про це у «Центрально-східній ревізії».
Напевно, хтось такий колись і справді біг за мною. Я не пам’ятаю. Можливо, він наздоганяв мене. Можливо, він мене наздогнав. Я міг упасти, а потім покотитися схилом пагорба вниз, увесь у зеленому трав’яному соці. Я міг котитись і бачити над собою його жахливу кудлату голову з виряченими очима.
Підвал. Цілком темний підвал.
Тобто?
Іди за моїми знаками. Кущі аґрусу, доріжки, посипані гравієм, газони, вкриті рожевими пелюстками й обкладені біленим бордюром.
Запах хлорки. Нестерпний сморід хлорки з підвалу.
Вона погрожувала, що неслухняних замикатиме в тому підвалі на ніч.
Я про це вже казав чи ти просто здогадуєшся?
Ти про це ще не казав. Ти ще скажеш.
Цього разу все-таки вийшло. Маємо. Проте боюся, що востаннє.
Його пасуть?
Швидше за все. Ті двоє типів, що начебто грали в нарди. Такі собі безробітні турки.
Чим йому це загрожує?
Це досить суворо. У нього там, здається, не тільки трава. Краще про таке не думати і рвати звідси подалі.
Куди ми тепер?
Спробуємо втекти на захід. Гарно звучить?
Звучить досить традиційно — як у вестерні. Переходимо на кільцеву?
Так. Поїдемо з Осткройц на Весткройц.
Тобто стрибнемо з хреста на хрест. Зі сходу на захід.
Саме так. Потім ще одна зупинка до Ґруневальду — і ми розтанемо в лісі.
З лісу він більше не виходив.
Герман Гессе?
Гаррі Галлер. Дивись, ось вони знову.
Ті самі?
Або дуже схожі на тих. Принаймні у тому самому складі. Саксофон, акордеон, гітара.
Це можуть бути інші. Зараз у Берліні сотні, якщо не тисячі таких циганських тріо. Завжди у тому самому складі. Буває, щоправда, труба. Або тамбурин. Але саксофон обов’язково.
Чорт забирай, скільки ж це саксофонів! Я завжди мріяв заробляти на життя музикою. Б’юсь об заклад, як тільки ми рушимо, вони почнуть грати Бреґовича.
Звідки ця певність?
Вони зазвичай розучують не більше однієї-двох мелодій. Розрахунок на те, що проїзд між двома найближчими станціями ес-бану триває в середньому від двох до п’яти хвилин. Цього часу ледве вистачає на одну мелодію плюс пройтися вагоном зібрати гроші. На зупинці вони перескакують до іншого вагону. Там вони починають з нуля, бо й публіка з нуля. Тобто знову грають одну й ту саму мелодію. Друга лишається про запас. Але як вони тільки витримують — сто тисяч разів на день зіграти «Едерлезі»! До речі. Я прожив на цьому світі аж тридцять дев’ять років, перш ніж одного дня потрапив до Будапешту. Але я завжди якось його собі уявляв, цей Будапешт — перш ніж я до нього потрапив. Якісь нічні пасажі з поодинокими ліхтарями і такими старезними кнайпами, в яких вічно сидять цигани з гітарами, цідять червоне вино і співають «Едерлезі». Цілковитий кіч!
І от ти туди потрапив…
І все виявилося саме таким! Уявляєш, усе — пасажі, поодинокі ліхтарі, і коли десь опівночі Петер завів мене до якоїсь кнайпи, то там при одному зі столів сиділо півтора десятки циган з гітарами. І вони цідили своє червоне вино, і наспівували «Едерлезі». Ну, куди це, курва, годиться?.
Це не мало б тебе аж так дратувати. Ти ж кажеш, наче і сам мріяв заробляти на життя музикою.
Це правда. Але щоразу іншою. Не такою. У шкільні роки я мріяв про підпільну студію звукозапису. Я хотів тиражувати піратські альбоми, а також пропаґанду війни, насильства і порнографію. Я не граю на жодному інструменті, як ти знаєш.
Вони також. Насправді вони ніякі не музиканти.
Це розуміють усі. Тому майже ніхто не дає їм за це ніяких грошей. І все ж по якомусь євро з вагону їм натрусити вдається. Євро з вагону — це від семи до десяти євро від потяга. Чому ми так довго стоїмо?
Це все-таки Осткройц. Вузлова.
Навряд чи цих — візьмемо максимум — десяти євро з одного потяга їм справді може вистачити на прожиття.
Звісно, не вистачає. Насправді вони промишляють дітьми, повіями й наркотиками.
А музика в потягах це тільки для душі? Гарно! Серед них є ще так звані «плащуни». Вони спеціалізуються виключно на замовних убивствах. І виключно священиків. Мабуть, за священиків якісь особливі розцінки. Слухай, ми зараз договоримося до того, що непогано б їх позаганяти до якихось таборів і добряче подезинфікувати.
Рушаємо.
Тоді увага! Звучить «Едерлезі»! На гірший випадок — «Бубамара»!
Як на мій слух, то щось цілком інше.
Невже? О шіт! Ні, тільки не це! Хто їх навчив цього гівна? Невже в їхній Македонії чи Албанії це так само всіх покосило? А я ще збирався дати їм двадцять центів!
Це схоже на «Хвилі Амура».
А також на «Падмасковния вєчєра», «Катюшу», «Калінку» і «Очі чьорния». Як довго це тортурування триватиме?
До Трептовер Парк, ти ж знаєш. Ми вже близько.
Себто ми обрали південний шлях?
На око він трохи ближчий. Утім, ми можемо зробити повне коло.
Не зробимо, тому що нам не вистачить алкоголю. Нам його вже не вистачає. Ні, я далекий від того, щоб вимагати з них якого-небудь Ґустава Малера, але як добре, що це врешті скінчилося! Ага, звісно — той дідок дисидентського типу не міг не сипонути їм трохи мідяків! Не інакше як колишній аґент штазі!
Не будь аж таким злостивим!
Це вистава для тебе. Як ти не розумієш? Під нами Шпреє?
Звичайно.
А що означають оті два велетенські чуваки, що стоять по коліна у воді, ніби Голем і Голіаф? Ніби Сакко і Ванцетті? Ніби Еріх і Марія? Ніби Петро й Павло?
Це, напевно, ми з тобою. Це пам’ятник нам. Хоч насправді їх не два, а три.
Шкода, я не встиг роздивитися.
Звідси все одно ніколи не видно, що їх насправді троє. Можна несподіване запитання?
У тебе вони всі несподівані — ми ж домовлялися. Тобі переважно вдається застати мене зненацька.
Спробую ще раз. Чого тобі найбільше хочеться від життя?
Ого, а я і не встиг зауважити, що ти вже — як би це сказати — відчалив. Ну добре, тоді спитай заодно про його, життя, сенс. Ти, здається, вже дозрів і до такого.
У мене в торбі ще одна пляшка. Повна.
Це страшенно приємна звістка. Віддай порожню тому бомжарі з написом «Army of Lovers» на куртці. Він тобі сильно подякує. Розумієш, як тільки ми починаємо формулювати такі запитання і — що гірше — відповідати на них, ми неминуче збиваємося на фальцет. Як наприклад: життя — це секунди, і в ньому є ті, кого я люблю. І з ними хочеться бути, але так, щоб і відходити, і повертатися. Я не смію чогось іще хотіти від життя, бо саме цим воно мене обдарувало по саму зав’язку, ніби якогось там Ґете. Мені залишається поступово наповнюватися вдячністю, ніби міхур сечею. До речі, як довго їдеться до того Весткройцу? Незле б десь відлити.
