Таємниця. Замість роману - Андрухович Юрий Игоревич (лучшие бесплатные книги TXT) 📗
То Джордано Бруно також?
До певної міри. Тобто в будь-якому разі він був представником вельми небезпечної меншини. Як і інший Бруно, Шульц.
У концтаборах їхнім кольором був рожевий.
А мали би бути всі кольори веселки!
Це не смішно.
Я знаю. Тобто вибач, якщо я мимохіть порушив політичну коректність. І до того ж зачепив твою орієнтацію.
Справа не в мені. Я швидше — як ви це називаєте — нормальний.
Натурал.
Хоч іноді відчуваю в собі бісексуальні задатки.
Ха! Задатки! Гарно сказано. От і Александерплятц. Тут я переважно виходив з аеропортівського експресу. Це коли з Йотербоґа їхав на один день до Берліну. Далі я йшов пішки — по Карл-Лібкнехт-Штрассе, Унтер ден Лінден ну і так далі. Або пересідав на U2 і їхав ще одну зупинку, до Клубу польських невдах.
Це ті, що поклали тебе на канапу?
Поклали на канапу, вкрили рядном, принесли мінеральну воду і згасили світло. І тільки ОК сиділа наді мною в цілковитій тиші. Вона мала крила, хоч із нас двох якраз мене чомусь вважала ангелом. Але не це суттєво, а те, що вона сиділа наді мною і навколо поступово згущувалася темрява — аж урешті я зміг побачити її невеликі крила. І так мене було врятовано. Моє життя врятували польські невдахи за вирішальної участі ОК. Дивися, знову все перекопано, знову якесь, курва, будівництво. Але яка величезна площа! Чорт забирай, це місто добром не кінчить.
Але ти його любиш, правда ж?
Ну так, напевно. Це один з моїх центрів. Моїх і Європи.
Твоєї Європи? Їх більше, ніж один? Де вони лежать?
Усюди там, де проходять її межі. Там, де Європа думає, що вона закінчується, там її центр. Передусім в Індії, де згідно з віковічними описами й галюцинаціями, Пекельна Діра нічим не різниться від Брами Неба — йдеться лише про два варіанти одного і того ж вакууму.
Що ти називаєш вакуумом?
Вакуумом я називаю вакуум. А ще її центри на Близькому Сході, на Кавказі й Уралі, у Східних Карпатах. Хоч про Східні Карпати тобі все відомо, я не мушу знову повторювати це заклинання — постійне, точне, вічне місце. Ще, напевно, в Країні Басків, у Марокко, в Трансильванії, у Пенсильванії. Там навіть є таке русино-карпатське містечко — Сентралія. Земля під ним страшенно гаряча на дотик. Це від того, що в її надрах уже півстоліття горить вугілля. І ніхто не може загасити цю пожежу.
Але чому ти називаєш саме це місце одним із центрів Європи?
Тому що там лемки. Вони принесли свій центр із собою — ніби свою дерев’яну церкву. Центри Європи мандрівні, вони пересуваються разом з людьми. Перепрошую за вживання цього слова — але це, як серце. Воно всередині.
В середині чого?
Можливо, першої-ліпшої риби. З тих, які вміють натужно працювати плавниками і долати солодкий опір течії — лише для того, щоб не знати чого пробиватися зі своїх морів-океанів річками вгору до найостаннішого в останньому з лісів чорного озера, вже майже болота. Дивись, яка чудова пара.
Про кого ти?
Вони щойно зайшли, на Янновітцбрюкке.
І що далі?
Мені це трапляється вже не вперше. Саме в такому поєднанні: старшого віку респектабельна дама з молодесеньким негром. Вони коханці, поза всякими сумнівами.
Це тобі цікаво?
Як це назвати — неоколоніалізм? Друге поневолення Африки? Чи навпаки — Європи? Хтось когось явно поневолює — от тільки хто кого?
Тобі справді це часто трапляється?
Так, я просто не можу не звертати увагу. Це якась мода: старші консервативні дами і чорні юнаки. Частіше мені трапляються лише старші панове з маленькими Thai girls. Старість купує молодість. Вони навіть не розмовляють між собою. Я думаю, вся справа тут у грошах.
Який ти здогадливий! Я теж так думаю.
І саме тому, курва мать, мені ще ніколи не трапилося щось протилежне — скажімо, стара негритянка з молодесеньким білим.
Але теоретично й це можливо.
Я тільки за. Я взагалі за рівність і справедливість. Остбангоф?
Так. Нам ще дві зупинки.
У 93-му ми зійшли з київського потяга і нас відразу обступили панки з вогняними ірокезами і волохатими псами. Нас було з десяток — і всі українські поети. Дехто у кролячих шапках, бо діло було у грудні.
Аґресивні? Панки?
Ні, що ти — миролюбні. Просто поет Микола Самійленко засмалив у підземному переході якусь нашу термоядерну сигаретину без фільтру. Вони кинулися на запах. Вони хотіли, щоб він подарував їм пачку.
І подарував?
Вони тицяли йому якісь свої — пропонували мінятися. А він лише глипав на них загалом досить безпорадно. Старий чоловік, герой опору, партизан. Їхній пес кидався передніми лапами йому на груди, і його хвостяра ледь не відірвався в маханні.
Це знак любові.
Начебто. Але старого це вельми напружувало. Тоді я прийшов йому на допомогу.
І як — допоміг?
Він усе повторював Юрку, Юрку, ти переклади їм, що я хочу сказати, добре?
І що це мало бути?
Приблизно таке: Юрку, Юрку, ти їм переклади, що ми їх у війну пиздили!
Ха, і ти переклав?
Ні, моя німецька в ті часи не була аж такою блискучою.
Розумію. Так і розійшлися?
Розійшлися друзями. Щоправда, це було не тут, я згадав. Не на Остбангофі, а в Ліхтенберзі. Наші київські потяги чомусь пускають лише до Ліхтенберґу. Навіть цей Остбангоф не достатньо східний для них!
Зате з Ліхтенберґу можна без пересадок доїхати аж до Саратова й Астани.
І це не може не тішити. Нас ізолювали у найсхідніших межах Берліну. Чорт забирай, знову контролери!
Їх і справді в Берліні повно. Так вирішується проблема безробіття. Don’t worry. Вас уже не вдасться ізолювати.
Ми всюди. У цьому вагоні половина пасажирів говорить російською. А інша половина — польською.
За винятком в’єтнамців.
Вони в рахунок не йдуть. Якщо прийняти до відома, що українська лежить десь посередині між тими двома, то цей вагон у середньому говорить українською. Це схрещення.
Чого з чим?
Однієї Європи з іншою.
І де це схрещення відбувається?
Завжди в іншому місці: на летовищах, вокзалах, у метрополіях. У берлінських кнайпах і в американських університетах, а також у в’язницях, на полігонах, на чеченській війні.
Ого, навіть там?
Всюди, де проходять вододільні хребти і цивілізаційні розлами. Варшауер Штрассе. Наша наступна?
Так, Осткройц. Звідти по Тюрршмідтштрассе у напрямку до Ньольднерплятц, але не до кінця. Зрештою, це не твій клопіт. Ми говорили про схрещування європ.
Одне з таких трапилося в холодному Києві наприкінці 2004-го року — ми тільки те й робили, що допомагали одне одному вистояти в тій холоднечі. Тобто ми співали, скандували і трималися за руки. І ділилися з нашими супротивниками теплим одягом та гарячою їжею.
Це гарно звучить.
Ми трималися за руки, щоб не погубитися в натовпі. Нас було приблизно з мільйон. Два тижні свята — вдень і вночі. Ми стали бразильцями на карнавалі. Ми почувалися невимовно щасливо і безпечно. Згодом стало відомо, що ми були на волосину від кровопролиття. Нас порятувала захисна оболонка Європи — завтовшки з волосину.
Ти готовий був померти?
Якщо я скажу «так», ти мені все одно не повіриш.
Але ти хочеш сказати «так»?
Якщо чесно — так.
Що тобі найбільше подобається в Берліні?
Я страшенно люблю собак. Берлінські пси — це суцільна інтеліґентність. Я навіть без алкоголю ладен розцілувати кожного з них.
Спробуй, наприклад, оцього.
Не хочеться образити господаря. Дивно. За всієї любові до псів я завжди пишу про них щось погане. Це якесь непорозуміння, але я роблю це — як у таких випадках прийнято казати — з гідною заздрощів постійністю.
Отже, це не випадково.
У «Рекреаціях» я нацьковую цілу оскаженілу зграю на Гриця Штундеру. Він переходить убрід Річку, а вони лишаються захлинатися безсилим гавкотом на тому березі. Він порівнює їх з ветеранами енкаведе. Жах!
Ти в дитинстві бував покусаний?
Не пригадую. Швидше за все ні. Хіба що Дружковими блохами. У дитинстві я мав Дружка. Час до часу він пускався в біги і пропадав тижнями. Але завжди повертався, увесь у блохах. Бабця влаштовувала йому за це гасову купіль. Уявляю, як його це діставало, цей запах нафти. Собачий нюх у 6 тисяч разів інтенсивніший від людського, уявляєш?
