Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга (мир бесплатных книг txt) 📗
— Напевно, у Львів на журналістику!
— Ґасподь тєбя храні, дєтачка, ат журналістікі! Тюрьмой ана в наше врємя пахнєт! Вибірай на будущєє работу мілую, добрую, прафєсію учітельніци, напрімєр. А лучшє всєво — прафєсію харошєй жєни. Ми с Ніколєнькой смотрім на вас с Вовачкай — і нє нарадуємся. Как там паєтся, в вашєй народнай украінскай пєснє? «А ви такі паровані, як горнятка мальовані!»
— Таке скажете! — червонію я. — Ми просто вчимося в одному класі!
Наступного ранку Вовочка шепнув мені, що дідусеві вже значно краще і ми разом мусимо його відвідати — цього хоче хворий. По дорозі в лікарню купуємо два великі букети білих підсніжників. Проліски бувають також білими, але вони холодні й пахнуть талим снігом, а підсніжники біло-молочні, з жовтим відтінком, і кожна пелюстка в них ззовні на кінчику має велику зелену крапку. Та й пахнуть підсніжники не снігом і не вологою землею, а своїм власним запахом, пахнуть тепло й густо.
У палаті Вовоччиного дідуся ми застали його секретарку. Вона принесла велику коробку з мандаринами, шоколадками і ковбасою, яка мені видалася запліснявілою, а ще — якісь імпортні баночки. Побачивши нас, Микола Казимирович на півслові увірвав голосну розмову (як мені здалося, навіть сварку), махнув Лєні, що вона може собі йти, і запросив нас сідати:
— Ви відразу зі школи чи вже дома пообідали?
— Ясна річ, зі школи! Лєна тобі пайок аж у лікарню принесла? — вихопився Вовочка.
— Аякже! Такі, як я, давно живуть при комунізмі: ковбаса сирокопчена фінська, пиво чеське, джем із манго заморський, сигари кубинські! А в магазинах — полиці порожні, олії нема, цукор — від випадку до випадку, за маслом жінки з дітьми на руках у черзі під центральним гастрономом від шостої до восьмої години ранку вистоюють, бо завозять кілограм-два, всім не вистачить!
— Дєдушка, папа прасіл тєбя аб етам і нє начінать!
— Папа вєлєл, папа прасіл! — несподівано перекривив Вовочку дідусь. — На приказ твого папи й кури не марширують! Папа звідки знає, що можна робити, а що — ні? Чому твій премудрий папа сам не їздив у Київ про твій вступ домовлятися? Чому мене посилав? З якої причини тоді не «прасіл об етам і нє начінать»? Пристосуванці!
— Ну, дєда, нє нада! Пажайлуста, дєдушка!
— Ти своїй Попелюшці вже альбом з малюнками показав? Ні? А тричі давав мені слово! Весь у бабусю пішов: ні риба, ні м'ясо, а щось таке, як гриби! У тому Києві вже сидить у засідці й жде-не діждеться твоєї появи якась міністерська донька! Незчуєшся, як станеться: «Бєз мєня мєня жєнілі, я на свадьбє нє бивал»! — і переходить на російську: — Абєщай, што с Кієва будеш пісать Олє пісьма. Два пісьма в нєдєлю!
— Дєдушка!
— Сто лєт уже твой дєдушка! Почєму тянешь ката за хвост? Нравится тєбє дєвачка — скажи єй! Будь мужчінай! Ой!.. — дід хапається за серце, Вовочка біжить за медсестрою, в палату ввалюються кілька лікарів — і виганяють нас без жодних пояснень.
Ми виходимо з лікарні спантеличені й зніяковілі. Що буде, як через наш візит Микола Казимирович знову опиниться в реанімації? Ми ж нічого поганого йому не казали, не нервували, він сам себе накрутив через Лєну з райкомівським пайком ще до нашого приходу! Та й навіщо було Вовоччиному дідусеві вести з нами мову про те, що ще й назви не має!
А коли любов має назву? Коли вже минула? Коли перестигла й перебродила? Коли залишилася тільки в спогадах і жалях? Та ж щастя не в такій любові! Щастя в очікуванні, у трепетному передчутті, у мріях, ілюзіях, сподіваннях. Щастя в тому, чого ще нема, але, віриться, ось-ось станеться. Щастя коротке, як ті дві хвилини, протягом яких з-за обрію сходить сонце. А нам хочеться, щоб воно тривало вічно!
Вовочка так і не покаже мені своїх малюнків і не напише жодного листа: ще до останнього дзвоника через дурну дурницю наші шляхи-доріженьки розійдуться назавжди. Ось тільки коли проходжу парком повз уже старе, дупласте і смертельно хворе магнолієве дерево, уява щоразу малює мені на залитій травневим сліпучим сонцем доріжці стрункого юнака з першим чорним пушком на білесенькій верхній губі. Малює — і стирає, і розмиває, і руйнує обриси, і застилає туманом очі.
Та тоді, в останній чверті випускного класу, якось ні мені, ні Вовочці й не думалося про розлуку. Ще залишалося так багато часу! Величезні його сувої лежали справа і зліва, вгорі й під ногами. Найважливішим було встигнути вхопити шилом меду: побувати на концерті, записатися на екскурсію, дістати квитки на новий фільм, не пропустити зустрічі з відомою особою, потрапити на якусь республіканську дефіляду.
Тож я невимовно зраділа, коли Володимир Романович запропонував мені взяти участь у злеті творчої молоді шкільного віку. Це зборище в Ірпені було своєрідним з’їздом юних поетів і прозаїків, бо ні драматургів, ні критиків між нами не виявилося. Від нашої області їхала я і ще якийсь хлопчина з дев’ятої російськомовної школи. Він, як з’ясувалося, написав оповідання про подвиг комісара. Мої ж вірші були створені протягом останнього тижня — вчитель змусив зробити це алярмово, як я не віднікувалася, добре пам’ятаючи про долю колись написаних мною вершиків і розгромну статтю в газеті.
До Києва їхали поїздом. Сіли в купейний вагон пізно ввечері в нашому районному містечку: учитель постелив собі на верхній полиці, Борис Маслов та я розмістилися на нижніх. Ще одна верхня полиця чомусь довго стояла порожньою. Це видалося нашому вчителю дивним, бо квитки на київський поїзд тоді були великим дефіцитом. А десь біля дванадцятої години ночі на наші нижні місця почав рватися підпилий пасажир, що, виявляється, досі сидів у вагоні-ресторані. Хоч у нього був квиток на парне місце, нічний приблуда репетував, що не полізе на верхню полицю, й намагався стягнули з ліжка спочатку мене, а тоді й сонного Бориса. Вчитель заступився, що це наші законні місця, які вказані в квитках, і що він не дозволить ніякого обміну місцями, бо дитина вночі з верхньої полиці може впасти.
— Ета тваі дєті, ачкарік? — присікувався пяний до Володимира Романовича. — Твоі учєнікі? Учєнікі? Тьфу! А вот я рукаважу абластним ОБХСС! Што такоє атдєл барьби с хіщєніямі саціалістічєскай собствєннасті — панімаш? Я тєбя, стоіт толька мізінцем ківнуть, — как вошь к нахтю! Пєдахох нєсчасний, етат дорожний канфлікт я тєбє харашо запамятую і нєєдинажди вспомню тваю нєпаступчівасть! Как толька с Маскви вернусь — ка мне на кавєр! Жді павєсткі, мєрзавєц!
Проте вчитель так і не поступився нашими місцями, хоч про це його благали і провідники вагону, й сам начальник поїзда. Для обміну вони старалися розбудити інших пасажирів, але ті не відчиняли своїх купе, вдаючи, що сплять мертвим сном. Довелося п’яному начальникові таки дертися нагору. Та спав він дуже специфічно: руками тримався за внутрішній край полиці, взутими ногами притиснувся до стінки, а його тлустий тулуб дугою звисав над проходом.
— Уб'ється, — скрушно зробив висновок Володимир Романович. — Вагоном на стрілках шарпне — впаде й уб'ється, — і пішов завчасно рятувати п’яного дебошира.
Через якийсь час начальник поїзда й обоє провідників з’явилися у купе з сіткою та інструментами. Коли роботу було закінчено, провідниця полегшено мовила:
— Слава Богу! Аби лиш сітку не розірвав, то не гепнеться!
— Ця сітка й гіпопотама витримає! — заперечив начальник поїзда.
— Її й ножем не розріжеш. Парусина! — додав старший літами провідник. — Така одна на весь ешелон залишилася — решту давно покрали! Побачиш, Маріє, як ми ще в Києві намучимося, коли будемо її знімати!
Та знімати сітку довелося значно раніше. О п’ятій годині ранку поїзд зупинився у Фастові. У промінні вокзального освітлення, що прохоплювалося через вікна, в нашому вагоні зробилися видними всі предмети, а сітка, якою скандального пасажира убезпечили від можливого падіння й каліцтва, заблищала, як дротяна. Глипнувши упівока на її ромбики-ґратки, той заворушився, протер очі, кілька разів шарпнув сітку обома руками — і з верхньої полиці на весь вагон пролунав розпачливий голосний зойк уже чистою українською мовою та ще й з вкрапленнями гуцульської говірки:
