Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга (мир бесплатных книг txt) 📗
Я червонію, як буряк: найстрашнішого мені таки не минути! Буду стояти, як стовп, як правцем утята, неспроможна ступити й кроку, а всі переморгуватимуться і перешіптуватимуться, що майже доросла — й така недолуга.
— Лиши дитину, — заступається за мене дядькова дружина. — Де вона мала навчитися танцювати? З сапою на городі? У сільському клубі? Там дівки з п’яними трактористами скачуть кінський вальс! Уже забув, як я з тобою колись танцювала? А ти, Ольдзю, не псуй сльозами макіяж, нема заради чого! Якщо ж танцювати — то танцювати тільки гарно, а не як-небудь і не для того, щоб топтатися партнерові по ногах, як по асфальті. Вступиш в університет — запишемо тебе на піврічні танцювальні курси. Тоді навчишся й віденського вальсу, і танго, і фокстроту. А сьогодні твердо, але делікатно відмовляєш усім кавалерам! Чуєш? Я поруч: скривдити не дам.
Моя цьоця народилася психологом. Багато разів у житті пересвідчувалася, що вона вміла знайти унікальний вихід із, здавалось би, такої безпросвітної ситуації, що нашій Дозі варто було тільки бурхливо аплодувати. Пам’ятаю, як після першого курсу в інституті нас відправили в студзагін на ціле літо, а далі ще продовжили роботу в херсонському радгоспі на вересень і жовтень. Наші руки свербіли від колючок молодесеньких огірочків, наче ми не збирали прокляті корнішони, а рвали голими долонями молоду кропиву. А коли вантажили кавуни, кидаючи їх одна одній з долонь у долоні, то потім вночі ходили по кімнатах і розмахували руками від болю. Ми ж були раб-силою, й тому нас експлуатували нещадно. Але якби ж то тільки примушували збирати огірки, кавуни, дині, помідори, цибулю й моркву! Колгоспний консервний завод теж потребував студентських рук. Та ми, молоді й необізнані, спершу й уяви не мали, яку небезпеку на конвеєрі становить трилітрова банка з гарячим томатним соком чи консервованими помідорами, що від необережного доторку вибухає, наче граната, — і шматочки скла та гарячої рідини здатні зробити калікою кожного, хто опиниться не на тому місці й не в той час! А одного разу, вже в передостанній день, бригадир примусив нас лопатами зсипати міндобрива із величезної купи в мішки, зав’язувати їх і вантажити на машину. Від тих міндобрив ми кашляли, як туберкульозники, й були аж сірі та волохаті. Ні респіраторів, ні спецодягу нам не видали, тож коли нарешті закінчили роботу, бригадир показав рукою на водоканал:
— Ідіть скупайтеся та змийте пилюку, бо пообсипає вас такими вавками, що ще до сходу сонця побіжите в лікарню!
Ми й помилися, і сполоснули одяг, а за якихось півгодини його й висушили — спека стояла під сорок градусів. Та вночі відкриті частини тіла: ноги, руки й обличчя, де на шкіру напорошило тими міндобривами, — почали пекти вогнем, а на ранок там посіялися рясні гнійнички. Фельдшер дав нам літрову банку якоїсь смердючої мазі, але вона допомагала не всім. Моє обличчя набрякло і вкрилося суцільними наривами, а через день зробилося синюшно-вишневим. Уже в поїзді дорогою додому я зрозуміла, що біда! Коли ж куратор, який наслухався від мене про мою львівську родичку багато смішного, співчутливо мовив, що через годину буде Львів, я заявила, що тут і зійду, бо якщо хтось ще зможе врятувати моє обличчя, то тільки цьоця Дозя.
Зустрівши мене на порозі своєї квартири, несподівано заскочена побаченим цьоця не змогла втаїти тихого жаху. Ми негайно викликали таксі й поїхали у шкірвендиспансер, а старий шофер у форменому картузі, котрий нас віз і все оглядався на заднє сидіння, де я скулилася, як загнаний звір, був переконаний, що мені в обличчя хтось хлюпнув сірчаною кислотою. У лікарні на обличчя відразу ж наклали компреси з неприємним сірчаним запахом і стали капати у вену фізрозчин для очищення крові.
Також призначили якийсь дуже дефіцитний болючий антибіотик і цілий комплекс вітамінів. Цьоця Дозя щодня приводила то одних, то інших львівських медичних світил, вони консультувалися між собою, міняли ліки, та повернути мені моє бездоганне фарфорове личко так і не змогли. Як колись казала бабуся про нашу рябу сусідку Муличку, тепер і в мене на обличчі чорти горох молотили. Тож коли я повернулася з лікарні та побачила у трюмо в коридорі своє відображення, на душі стало так паскудно, що я несподівано навіть для себе самої гірко розридалася вголос. Але цьоця Дозя і з цієї ситуації знайшла вихід:
— Личко? Що — личко? Личко завжди можна намалювати! Це фігуру не намалюєш! А вона в тебе така — кращі кіноактриси позаздрять! — і стиснула мене за талію, легко охопивши її великими й вказівними пальцями рук.
Дядьків ювілей святкували в найкращих львівських традиціях. Столи вгиналися від наїдків і закордонних напоїв. Офіціанти бездоганно обслуговували гостей, серед яких було навіть кілька суддів і прокурорів з дружинами. Спочатку все йшло за правилами Версальського двірця: найвищий етикет, манірність дам, вишуканість чоловіків. Проте коли ближче до півночі найпомпезніші гості відкланялася й дядько з тіткою та зі мною провели їх аж до таксі, решту присутніх почали святкувати ювілей, як уже самі знали. Залунали народні пісні, жарти, веселі тости, стало затишно й тепло, як колись у бабусиній хаті, коли після зібраного в колгоспі врожаю мало не на всю ніч за столами збиралася її ланка. Зрозуміло, у ресторані ніхто не наважувався співати пісень із політичним підтекстом, як це було колись у селі, проте стосунки українсько-польського соціуму Західної України навіть в «Інтуристі» було обіграно феноменально. Одну пісню й нині можу відтворити майже повністю — забувся тільки початок:
Співали й польською мовою, хоч і з виразним українським акцентом:
Наприкінці: й іще за столами, і навіть уже під рестораном, коли усі вийшли звідти з пакунками, бо цьоця Дозя кожному гостеві зладувала як не шматок торта, то нарізаного м’яса, то заморських фруктів, то пляшку «Савєцкава шампанскава» чи й вірменського коньячку, — добрі й веселі, щасливі й підпилі чоловіки й жінки стали дерти горло добряче приправленими «перцем» і веселим жартом співанками, на які в білий день і на тверезу голову, зважаючи на свій поважний вік та на високі посади, ніколи не наважилися б:
