Євангелія від Ісуса Христа - Сарамаго Жозе (онлайн книга без txt) 📗

Ісус опустив весла у воду й сказав: Прощайте, мені пора додому, а ви повертайтеся теж: ти пливи туди, звідки приплив, а ти повертайся у те своє нізвідки, з якого сюди прийшов. Ані Бог, ані Диявол не зворухнулися, сидячи на своїх місцях, і тоді Ісус додав з іронією в голосі: А, то ви хочете, щоб я вас відвіз на берег, ну то гаразд, панове, залишайтеся в човні, й нехай усі нарешті побачать Бога й Диявола в натуральному вигляді, побачать, як добре вони вміють порозумітися між собою і які вони між собою схожі. Ісус повернув човна, спрямувавши його в напрямку берега, від якого приплив, і, кілька разів сильно налігши на весла, поринув у туман, такий густий, що вмить перестав бачити і Бога, і Диявола, від них не залишилося навіть розмитих постатей. Ісус налягав на весла, відчуваючи якийсь незвичайний приплив сил, і йому стало весело, з того місця, де сидів, він не міг бачити ніс човна, але відчував, як він підіймається за кожним поштовхом весел, мов голова коня, який бере участь у перегонах і який щомиті хоче звільнитися від свого важкого тіла, але мусить змиритися й нести його до кінця дистанції. Ісус веслував, веслував, берег уже мав бути зовсім близько, він уявляв собі, як здивуються люди, коли він скаже: Отой, що з бородою, — це Бог, а отой другий — Диявол.

Озирнувшись через плече, Ісус побачив ще один просвіт у тумані й оголосив: Приїхали, і зробив ще один поштовх веслами, чекаючи, що зараз зашарудить рінь під днищем човна і його ніс м’яко тицьнеться в берег, але ніс човна, якого він не бачив у тумані, як і раніше, був спрямований у бік моря, а щодо просвіту в тумані, який він був побачив, то це було те саме світляне коло, та сама осяйна пастка, що з неї, як йому здавалося, він вибрався. Він почув себе геть виснаженим, знеможено опустив голову на груди, уперся руками в коліна, схрестивши їх так, ніби хтось мав зараз зв’язати їх, і навіть не подумав витягти весла з води — з такою владною силою наринуло на нього відчуття того, що марним буде будь-який його рух. Він не заговорить першим, не визнає вголос свою поразку, не проситиме пробачення за те, що нешанобливо поставився до волі та задумів Бога й непрямо пішов усупереч інтересам Диявола, який завжди здобуває користь із непрямих і побічних, але далеко не другорядних дій, які неодмінно супроводжують ефективне виконання задумів і накреслень Бога. Мовчанка, яка запанувала після невдалої спроби Ісуса, була короткою, Бог, що знову сидів на тій лаві, де сидів і до того, з ритуальною врочистістю судді, що збирається проголосити вирок, обсмикнув поли своєї мантії, поправив комір і промовив: Вернімося до того місця в нашій розмові, де я тобі сказав, що ти цілком перебуваєш у моїй владі, бо всяка твоя дія, яка суперечитиме смиренному та слухняному визнанню цієї істини, буде марнуванням часу, що його ані ти не повинен витрачати даремно, ані примушувати до цього мене. Що ж, тоді повернімося до нашої розмови, сказав Ісус, але я відразу хочу заявити, що відмовляюся від тієї сили творити чудеса, якою ти мене обдарував, а без чудес твій задум зазнає невдачі, він буде як ото злива, що проллється з неба, але не встигне погамувати нічию спрагу. Ти мав би рацію, якби спроможність творити чудеса перебувала у твоїх руках. А хіба вона в них не перебуває? Що за ідіотська думка, чудеса, як малі, так і великі, творю лише я, у твоїй, звичайно, присутності, щоб ти міг здобути з них ті вигоди, які мені потрібні, у глибині душі ти чоловік забобонний, бо думаєш, що біля узголів’я хворого має стояти чудотворець для того, щоб чудо сталося, але якщо я захочу, то людина, яка помирає в цілковитій самотності, людина, біля якої нема ані лікаря, ані санітарки, ані близького родича, до якого вмирущий міг би озватися або доторкнутися, якщо я захочу, повторюю, то ця людина врятується від смерті й житиме собі далі так, ніби з нею нічого й не було. Чому ж ти тоді так не робиш? Бо вона почне приписувати своє несподіване одужання власним заслугам, почне розбалакувати приблизно так: Така людина, як я, не могла вмерти, самовихваляння й так уже процвітає у світі, який я створив, тому я не можу дозволити, щоб воно процвітало ще більше. Отже, всі чудеса твориш ти? Авжеж, усі ті, що ти вже створив, і ті, які ще створиш, і навіть якби ми припустили, — хоча, звісно, це гіпотеза чистої води, можливо, корисна для прояснення тієї розмови, задля якої ми тут сьогодні зібралися, — що ти й далі чинитимеш упертий спротив моїй волі, скажімо, ходитимеш і повсюди заявлятимеш, що ти не син Божий, я обставлю твою дорогу такими неймовірними чудесами, що тобі не залишиться нічого іншого, як прийняти вдячність тих, хто тобі за них дякуватиме, хоч, власне, вони дякуватимуть не тобі, а мені. Отже, виходу для мене немає? Аніякісінького, і я раджу тобі не поводитися, як перелякане ягня, що не хоче йти на вівтар і впирається, і так жалібно скиглить, коли його туди тягнуть, що серце розривається від жалості, а проте його доля вже визначена, й жертовний ніж над ним уже занесений. Я і є цим ягням. Ти, мій сину, не просто ягня, ти агнець Божий, той, кого сам Бог покладе на свій вівтар, до чого ми тут, власне, тепер і готуємося.

Ісус подивився на Пастиря, так ніби чекав від нього — ні, не допомоги, але з огляду на той факт, що він не людина, ніколи людиною не був, а тому дивиться на світ зовсім інакше — лише погляду, поруху брів, знаку, який, хай і не був би прямою відповіддю на його запитання, але дав би йому бодай ілюзорну можливість відчути себе не зацькованою твариною, приреченою на забій. Але в очах Пастиря Ісус прочитав ті самі слова, якими той колись прогнав його від отари: Ти так нічого й не навчився, іди геть, і тепер Ісус зрозумів: він тоді хотів йому сказати, що не послухатися Бога одного разу не досить, той, хто не захотів принести йому в жертву ягня, не повинен приносити йому в жертву й вівцю, що не можна Богові сказати: Так, а потім йому ж таки сказати: Ні, немовби «Так» і «Ні» — це права рука та ліва рука, й робота відбувається успішно лише тоді, коли вони працюють обидві. Бог, попри те, що він завжди демонструє свою могутність, Бог, який є всесвіт і світила, громи та блискавки, голоси й вогонь на вершині гори, не має такої сили, щоб примусити тебе вбити вівцю, і якщо ти, у сподіванні майбутньої слави та влади, все ж таки її вбив, кров, яка з неї витекла, не всмокталася цілком у пісок пустелі — і дивись-но, вона вже підповзає до нас, звивається червоною струминкою в товщі води, а коли ми вийдемо на берег, то потягнеться, як червоний слід, — за тобою, за Богом і за мною. Ісус сказав Богові: Гаразд, я повідомлю людям, що я твій син, єдиний син у Бога, але я не вірю, що навіть на цих землях, якими ти давно володієш, цього буде досить для того, щоб розширити твої володіння, згідно з твоєю волею. Дякую тобі, сину мій, за те, що ти нарешті відмовився від своєї примхливої впертості, через яку я мало не розгнівався на тебе, і своєю власного ногою ступаєш на стежку, яку я схильний назвати modus facendi, [5] із тієї безлічі дуже різних властивостей, які притаманні людям, хоч би до якої вони належали раси, хоч би якого були кольору шкіри, хоч би в якого бога вірували і хоч би яку філософію сповідували, одна властива їм усім, ученим і невігласам, молодим і старим, могутнім і жалюгідним, — ніхто з них не наважився б сказати: До мене це не має стосунку. Про що ти? — запитав Ісус, навіть не намагаючись приховати свого інтересу. Кожна людина грішник, — відповів йому Бог тоном лектора, — незалежно від того, де вона перебуває й що робить, гріх, так би мовити, так само невідокремний від людини, як людина від гріха, людина — це монета, перекинь її і на протилежному боці побачиш гріх. Ти не відповів на моє запитання. Я на нього відповідаю; отже, зі сказаного мною вище випливає очевидний висновок: жодна людина не посміє відкинути як слово, що не має до неї стосунку, слово: Покайся, бо всі вони бодай один раз у житті згрішили, той погано подумав про ближнього, той порушив звичай, той учинив злочин, великий або малий, той не прийшов на допомогу тому, хто її потребував, той не виконав свого обов’язку, той учинив блюзнірство проти віри та її священнослужителів, той не визнав Бога — і всім цим людям ти муситимеш казати: Покайтеся, покайтеся, покайтеся! Заради такої дрібнички ти міг би й не віддавати на жорстоку смерть того, кого ти називаєш своїм сином, тобі досить було б послати на землю пророка. Той час, коли люди дослухалися до пророків, уже минув, сьогодні їм потрібен набагато сильніший засіб, що розбудив би їхню вразливість і збурив почуття. Син Божий на хресті. Хоч би й це. А що я муситиму казати людям, якщо вони поставляться байдуже до твого послання й обернуться до мене спинами? Ти маєш слушність, закликати їх до покаяння буде не досить, ти муситимеш підключити свою уяву, не кажи, що її в тебе нема, я досі захоплююся твоєю винахідливістю, коли ти спромігся врятувати призначене мені в жертву ягня. Це було неважко, адже та тваринка не мала в чому каятись. Цікава думка, хоч вона й не має глузду, а щодо людей, то буде дуже добре, якщо тобі вдасться вселити в них почуття тривоги, неспокою, навіяти їм думку, що, коли вони не можуть зрозуміти твої слова, то це їхня провина. То мені треба буде розповідати їм усілякі історії? Атож, історії, притчі, моральні настанови та повчання, й не буде нічого поганого в тому, якщо ти десь трішечки відійдеш від Закону, цю рису люди боязкої вдачі завжди вельми цінують в інших, я сам, хоч я й не боязкої вдачі, із щирим захватом спостерігав, як тобі пощастило врятувати від певної смерті перелюбницю, а мою похвалу ти повинен цінувати особливо, бо закони, яких ви повинні дотримуватися, дав вам я. Ти дозволяєш порушувати свої закони, а це поганий знак. Я дозволяю порушувати їх, коли мені вигідно, згадай, як я розповідав тобі про закон і винятки, що їх моя воля може тут-таки перетворити на закон. Отже, ти сказав, я помру на хресті. Така моя воля. Ісус скоса подивився на Пастиря, але вираз його обличчя був неуважним, так ніби він спостерігав якусь подію, що відбудеться в майбутньому, і його очі відмовлялися повірити в те, що бачили. Ісус опустив руки й промовив: То нехай сповниться воля твоя.