Євангелія від Ісуса Христа - Сарамаго Жозе (онлайн книга без txt) 📗
Запала тиша, коли раптом у тумані, причому не з якогось певного напрямку, на який можна було б указати пальцем, почулися такі звуки, ніби хтось плив у воді, й судячи з його сопіння та відсапування, або не вмів добре плавати, або геть вибився із сил. Ісусові здалося, що Бог посміхається й не бажає уривати мовчанку доти, доки плавець не з’явиться у світляному, очищеному від туману крузі, посеред якого стояв їхній човен. Той несподівано з’явився з правого борту, попри те, що сопіння та плюскіт води долинали з лівого, темна, нечітко окреслена пляма, в якій у першу мить уява Ісуса побачила свиню з вистромленими над водою вухами, та вже через якусь мить стало очевидно, що то людина чи якесь створіння, на людину схоже. Бог обернув голову до плавця не лише з цікавістю, а й із таким виразом, ніби хотів підбадьорити його для останнього ривка, і цей його напівоберт, очевидно побачений тим, хто плив, спричинився до негайного результату, останні рухи плавця були швидкими й добре узгодженими між собою, не було навіть схоже, що він приплив із такої далечі, тобто від самого берега, ми хотіли сказати. Він ухопився руками за борт човна, тоді як голова ще залишалася напівзануреною у воду, й то були руки дужі, з широкими долонями, з міцними нігтями, ті руки, певно, належали тілові, що, як і в Бога, було велике, могутнє й дуже давнє. Човен загойдався на воді від поштовху, над водою вистромилася голова, за нею через борт перекинулося тіло, з якого ринули потоки води, а потім і ноги, й перед ними, наче Левіафан, що виринув із морських глибин, з’явився Пастир, про якого стільки років не було ні чутки, ні звістки, він промовив: А ось і я, і сів на борту човна, якраз на середині відстані між Ісусом і Богом, і, диво дивне, човен зовсім не нахилився в його бік, так ніби Пастир зумів зробити своє тіло зовсім невагомим або витав у повітрі, лише вдаючи, що сидить на борту човна. А ось і я, повторив він, сподіваюся, вчасно прибув, щоб узяти участь у розмові. Розмовляємо ми вже досить давно, але до суті ще не дійшли, сказав Бог, а тоді обернувся до Ісуса: — Це Диявол, про якого ми щойно згадували; Ісус подивився на одного, подивився на другого й побачив, що якби обстригти Богові бороду, вони стали б схожі один на одного, як близнята, хоч правда й те, що Диявол здавався молодшим, зморщок на обличчі в нього було менше, але це могла бути оптична ілюзія, або він просто вмів відводити очі. Сказав Ісус: Я його знаю, прожив чотири роки в його товаристві, коли він ще називався Пастирем, а Бог йому відповів: Треба ж із кимось жити, зі мною ти жити не міг, жити зі своєю родиною не захотів, тож і залишився один Диявол. Він сам мене знайшов, або ти послав мене до нього. Насправді ні те, ні те, просто ми з ним погодилися на тому, що для тебе це буде найліпший вихід. Тож він знав, що каже, коли устами біснуватого з країни Гадаринської назвав мене твоїм сином? Більш або менш. Тобто ви обидва мене обманули. Бути обманутою так чи інак — доля кожної людини. Ти ж сказав, що я не людина. І я це підтверджую, ми можемо сказати — якщо застосувати тут суто технічний термін — що ти втілився в людину. І що ж ви хочете тепер від мене? Це я від тебе чогось хочу, а не він. Але ж ви тут обидва, і я бачу, що його поява не стала для тебе несподіванкою, схоже, ти на нього чекав. Це не зовсім так, але я повинен зазначити, що в будь-якій справі з Дияволом слід рахуватися. Але якщо справа, яку ми сьогодні збираємося обговорити, ти і я, стосується лише нас двох, то чого він сюди приплив, чому ти не проженеш його геть? Можна прогнати геть той набрід, який Диявол тримає в себе на службі, коли він почне набридати тобі своїми діями чи словами, але із самим Дияволом так поводитись не годиться. Але якщо він сюди прийшов, то, виходить, ця розмова стосується і його. Сину мій, не забувай, я тобі вже казав: усе, що цікавить Бога, цікавить і Диявола. Пастир, якого ми по старій пам’яті так станемо називати, щоб не надміру часто згадувати ім’я ворога роду людського, слухав їхню розмову з досить байдужим виразом обличчя, так ніби не про нього йшлося, й усім своїм виглядом спростовував останнє й дуже важливе твердження Бога. Та коли Ісус сказав: А тепер я хотів би почути відповідь на своє друге запитання, він умить насторожився, і стало видно, що він тільки вдає байдужість, хоч досі не промовив жодного слова.
Бог глибоко зітхнув, розглянувся навколо й промурмотів таким тоном, ніби щойно відкрив щось украй несподіване й цікаве для себе: Тут ми з тобою зовсім як у пустелі, а я про це й не подумав. Він знову обернув погляд до Ісуса, зробив довгу паузу, а потім, ніби змирившись із неминучістю, заговорив: Почуття невдоволення, сину мій, було закладене в людське серце творцем усього сущого, тобто мною, але це невдоволення, як і все те, що я створив за своїм образом і подобою, я знайшов там, де воно було, у своєму власному серці, але час, який відтоді минув, не стер його в мені, навпаки, я маю всі підстави стверджувати, що час зробив його сильнішим, нагальнішим і гострішим. Бог зробив тут коротку паузу, ніби давав Ісусові можливість оцінити його вступ, а тоді провадив: Ось уже минуло чотири тисячі й чотири роки відтоді, як я став богом юдеїв, народу, за своєю природою, запального й неспокійного, проте мені вдалося досягти певної рівноваги в моїх із ним стосунках, і я не маю причин нарікати на цих людей, бо вони сприймають мене і сприйматимуть, наскільки я спроможний передбачити майбутнє, дуже всерйоз. Отже, ти задоволений, запитав Ісус. І так, і ні, або, якщо висловитися точніше, я був би задоволений, якби моє неспокійне серце щодня мені не казало: Нічого не скажеш, добре ти влаштувався, адже по чотирьох тисячах років, які не винагородиш жодними принесеними на вівтар жертвами, хоч би якими вони були щедрими й розмаїтими, ти й далі залишаєшся богом крихітного народу, що живе в далекому закутні світу, який ти створив з усім, що є в ньому, тож сам поміркуй, мій сину, чи можу я бути задоволений, постійно маючи перед очима цю прикру очевидність? Не знаю, сказав Ісус, я світу не створював і в такому становищі не бував, тому оцінити його не можу. Оцінити не можеш, а допомогти зможеш. Допомогти як і в чому? Ти можеш допомогти мені розширити мій вплив, стати богом для значно більшої кількості людей. Не розумію. Якщо ти добре виконаєш свою роль, тобто ту роль, яку я передбачив для тебе у своєму плані, то я переконаний, що мине не більш як п’ять-шість століть, і, хоч нам із тобою й доведеться здолати чимало перешкод, я стану богом не тільки для юдеїв, а й для тих, кого на грецький манір назвуть католиками. І яку ж роль ти відводиш мені у своєму плані? Роль мученика, мій сину, роль жертви, бо немає ліпшого способу, щоб розпалити віру й поширити релігію. Медовими устами Бог вимовив слова «мученик» і «жертва», але раптовий холод пронизав усе тіло Ісуса, так ніби туман накрив його своїм крижаним покривалом, а тим часом Диявол не відривав від нього свого загадкового погляду, в якому суто науковий інтерес змішувався з мимовільною жалістю. Але ж ти обіцяв, що обдаруєш мене славою і могутністю, пробелькотів Ісус, усе ще тремтячи від холоду. Обдарую, неодмінно обдарую, але ж ти не забувай про нашу домовленість: я тебе обдарую ними по твоїй смерті. А навіщо мені могутність і слава, якщо я помру? Бо ти не помреш у повному значенні цього слова, бо ти будеш зі мною або в мені, я поки що не вирішив остаточно. Але що означає «не помру в повному значенні цього слова»? Це означає, що тобі до кінця віку споруджуватимуть храми та вівтарі, означає — я тобі можу сказати про це вже тепер, — що в майбутньому люди навіть почасти забудуть про свого первісного Бога, тобто про мене, та це не має ваги, багато можна розділити й на двох, а дрібнички й одному не вистачить. Ісус подивився на Пастиря, побачив, як той посміхається, й усе зрозумів. Тепер мені ясно, чому тут присутній Диявол, адже якщо твоя влада пошириться на більше людей і більше країн, то і він побільшить свою владу над людьми, бо межі твоїх володінь — це межі і його володінь, ні кроком далі, ні кроком ближче. Ти маєш рацію, мій сину, твоя проникливість мене тішить, ти цілком слушно відзначив той факт, на який ніколи не звертають увагу, що демони однієї релігії не можуть діяти в межах іншої релігії, так само й бог, якби ми уявили собі, що він розпочав боротьбу з іншим богом, не зміг би ані здолати його, ані зазнати від нього поразки. А якою буде моя смерть? Мученикові належить помирати смертю тяжкою і, бажано, ганебною — так легше буде схвилювати тих, хто вірує, вразити й розчулити їхні серця. Не ухиляйся, скажи мені напрямки — як я помру? Ти помреш у ганьбі й стражданнях, на хресті. Як і мій батько? Твій батько я, ти цього не забувай. Якщо мені ще можна обирати собі батька, то я обираю його, попри те, що були в його житті години ганьби. Обирати тобі не дозволено, ти сам обраний. Я розриваю нашу угоду, відмовляюся від тебе, хочу жити, як звичайна людина. Не говори дурниць, мій сину, невже ти досі не зрозумів, що перебуваєш у моїй цілковитій владі й що всі документи такого зразка, хоч би як ми їх називали — угодами, договорами, контрактами, пактами чи якось іще, — можна було б записати одним лише пунктом, щоб не марнувати папір і чорнило, пунктом, який би прямо й без жодних недомовок проголошував: Усе, чого хоче Бог, стає законом, обов’язковим для виконання, у тім числі й винятки з правил, тому й ти, сину, хоч ти й становиш цілком очевидний виняток із правил, мусиш підкорятися цьому законові, як і будь-яке правило, бо йдеться про мій закон. Але з тією могутністю, якою ти володієш, чи не було б простіше і, я сказав би, чистіше з погляду моралі, якби ти сам, без нічиєї допомоги, вирушив на завоювання тих країн і народів, про які ти говориш? Не можу, бо між нами, богами, існує договір, згідно з яким ми зобов’язалися ніколи не вступати у відкритий конфлікт між собою, чи можеш ти уявити мене на громадському майдані, в оточенні ідоловірців та поган, де я переконував би їх, що вони моляться ідолові, а їхній справжній бог — я, такої свині жоден бог іншому не підкладе і жоден бог не дозволить, щоб у його домі творилося те, чого він сам ніколи не творив би в чужому. Тому ви користуєтеся послугами людей. Так, мій сину, людина — це палиця, яку може застосувати кожен, від свого народження й до смерті вона завжди готова підкорятися, скажеш їй: Іди, вона йде, скажеш: Зупинися, зупиняється, скажеш: Повертай назад, вона повертається назад, людина як під час миру, так і під час війни — це найліпше знаряддя, яке мають у своєму розпорядженні боги. А як ти використаєш ту палицю, якою є я, твій син і разом з тим людина? З цієї палиці я вистругаю ложку, яку занурю в казан людства й витягну її з тими людьми, що увірують у нового бога, яким для них стану я. Ти витягнеш ложку з людьми, щоб пожерти їх. Мені не треба їх пожирати, вони самі себе пожирають.
