Фортеця для серця - Печорна Олена (читаем книги онлайн без регистрации txt) 📗
— Кепська в тебе мама…
Малий цмокав долоньку й тулив до маминих губ.
— Ти мене не забудеш, Бодю? Тільки не забудь мене!..
Леся похапцем відвернулася, боячись, що хтось помітить сльози. Хіба це розлука? Розлука — коли розлучаються двоє, а тут мати живцем краяла шмат серця. Мусила.
За кілька тижнів пізня весна струсила чисті роси з високих трав і нагадала про другу розлуку. Ця була справжньою. Майже. Розлучилися двоє. От тільки разом ніби й не були. Леся так і не зрозуміла, чи була то її розлука. Просто один шанований депутат нагально відлетів за кордон на цілих два місяці, щоб збудувати ще одну філію сімейного бізнесу. З ними, з депутатами, таке траплялося. Щоб краще переконати народні маси, нашвидкуруч започатковували важливу державну справу, і народний обранець служив їй на користь, а заразом і про свою дбав… Чи навпаки…
І ніби все чудово, але треба ж такому статися… У п’ятизірковому готелі під палючим сонцем Греції бідолаха втратив спокій. Забув, що то таке. Ні засмагла дружина, подібна до стиглого манго чи ще до чогось смачнішого й екзотичнішого, ні закордонні колеги, ні місцеві краєвиди, ні екскурсії, ні навіть пантеон богів не змогли витерти з пам’яті крихітного світу на кілька десятків сільських хатинок. Олексієві здавалося, що саме там б’ється серце… чи пульс, а тіло існує окремо. Дихає, їсть, навіть кохається на розкішних простирадлах із зображенням Афродіти, проте не живе.
Лесі ж бракувало часу на рефлексії, навіть на малювання його не було. Дівчина тішила малого Богданчика, поралася в господарстві, ходила на роботу, а згодом поїхала на сесію. На останню. Як і обіцяла Віці, забрала із собою Бодя, хоч бабця Зоя грозилася на порозі лягти й не пустити до окаянного міста. Але тітка Дуся вмовила, щоб дитина побула коло матері. Малий на новому місці поводився напрочуд спокійно: грався, їв, спав, лепетав щось своєю дитячою мовою, намагався ступити перші кроки. Тітка Віра так зраділа несподіваному гостеві, що геть забула за свої чаї й перейшла на молочні каші та дієтичні дитячі супчики. Тішилася, з рук не спускала, випроводжала, мало в плечі не виштовхувала Лесю на навчання й екзамени, аби наодинці лишитися з малим. Увечері на годинку, а то й дві приїздила Віка, роззувалася і з порога летіла до сина, неначе могла не встигнути чи проґавити щось дуже важливе.
— Що він їв? А як спав? Зубик виліз? О, а синець звідки?
Малий сміявся й простягав до мами рученятка.
— Не забув. Ріднесенький мій, скучив за мамою?
Бодь пищав і плескав у долоньки, а Віка нишком ховала очі, щоб ніхто не бачив сліз, надто коли йшла від сина. Цілувала вже сонного, малювала в повітрі над дитиною хреста, зупинялася на порозі й кілька хвилин дивилася, вбираючи поглядом свою кровинку.
— Ти ж завтра приїдеш! Дивись, як пізно!..
— Нічого. Ще трошечки.
— А Руслан Віталійович не проти, що ти щодня тікаєш?
— Нічого не каже, але я не признаюся, куди йду. Ще дізнається, що з дитиною… Звільнить.
— Ох, Віко, Віко, мій ти секретний агенте!
В університеті не весна, а молоде літо наворожило чергову розлуку. Леся ходила коридорами, сиділа в аудиторіях і вже сумувала за цим усім. Проте Олександр Вадимович вимагав нових малюнків. Дівчина відмовчувалася чи віджартовувалася, нічого не розповідаючи про Богданчика. Декан супив брови й сварив пальцем, як малу дитину, але вже сумував… сумував за талановитою студенткою.
— Не зникай, чула! А то відгуляєте випускний, і тільки вас і бачили.
— Приїздитиму. Щоправда, не знаю, як часто.
— Отож… Засмокчуть Бувальці, поглинуть, і незчуєшся коли. Бабусі ж краще, лишайся тут… Я тобі допоможу з аспірантурою, вчитимеш студентів, знайду й години.
— Не можу, на мене мої учні чекають.
Чоловік зітхнув, як перегріта грубка, і прицмокнув:
— І що ти за людина така, Лесю?
— Звичайна я…
— Ні. Ой, я ж про подарунок до випускного забув! Купили твою зиму. За три тисячі американських.
— За скільки?!
— Угу! Вітаю! Є стартовий капітал!
— Господи!.. То це я… я ремонт зможу зробити!.. А то стеля сиплеться, дах тече, тин хилиться.
— Ну-ну-ну!.. Тпру! Собі лиши хоч щось. Дивовижна ти дівчина! І навіть не сперечайся.
Місто відпустило неохоче. Після бучного гуляння на випускному Леся ще кілька днів побула, щоб потримати Богданчика коло мами, а заразом накупила купу будівельних матеріалів. Тож до Бувальців від’їздили вантажним таксі, що викликало справжній шквал емоцій у малого.
Удома бабця Зоя зойкала кілька тижнів без упину, спостерігаючи, як Леся воює зі старістю… Адже будинки також старіють і час від часу потребують профілактичного курсу лікування. Леся обдирала, відшкрябувала, чистила. Найняла кількох будівельників, щоб ті полагодили дах, поставили новий тин і вхідні та міжкімнатні двері. Ще замовила нові ліжка, гарний диван, прозорі фіранки. Пофарбувала підвіконня, підлогу, стільці, лави — словом, усе, що могла пофарбувати. Поклеїла шпалери, а насамкінець, позираючи краєм ока на бабцю, розвісила свої роботи.
Бабуня не сперечалася, споглядала зміни мовчки, лише втирала краєм хустки очі. Будинок переродився. Був ніби її і не її. Наче не в ньому колись народила сина, прожила з чоловіком даровані долею роки, поховала обох, а тепер кімнатами починало тупцяти босоноге чуже маля, яке гріло старече серце, мов останній промінчик перед пітьмою. Господи, дай діждати рідного!.. Дай! А воно все ніяк. Лесині однокласниці он уже заміж повиходили, з дитячими візочками по Степовому ходять, про чоловіків піклуються, а вона чужих дітей навчає, чуже доглядає, ще й малює… Очей не відведеш! Художниця. Старенька з ніжністю дивилася на онуку.
— Ет, Лесю-Лесю, дівочий вік короткий! Тут цвіте, а тут і осипається. Долі треба шукати!
— Таж де, бабцю, не в лісі ж?
— Доля і в лісі знайдеться, на те й доля!
Пізній вечір змішував фарби для ночі. Богданчикові не спалося. Хоч останнім часом Леся почала підозрювати, що малий терпляче й цілком свідомо дожидав закордонного дзвінка. Справді, Бодь уподобав нову мелодію рингтону й щовечора сидів на варті. Чекав. І коли залунали перші акорди мелодії, усміхнувся на всі три зуби.
— Алло!
Засміявся і ну плескати по клавішах, діловито доповідаючи своє «ба-ба-ба». Леся цмокнула балакуна в чоло й відповіла:
— Алло!
— Лесю!..
— Слухаю.
— Я придбав тобі острів.
Мовчанка й цього разу допитливе дитяче «та-та-та».
— Ти чуєш?
— Що?
— Лесю, я ладен купити будь-що на цій планеті, щоб ти була там зі мною. Тільки скажи… Я… скучив… Страшно.
— Льошо, це минеться.
— Не вірю!
— Не вигадуй.
— Я не можу без тебе!
— Сходи до моря…
Десь там почулися кроки й жіноче воркотання. Олексій урвав розмову нейтральним:
— Дуже зручне місце! Дуже! Вдалий вибір!
Леся натиснула на відбій, а Бодь ображено спробував засунути неслухняну штукенцію до рота. Телефон пропищав:
«Самотність — це коли у дворі лише одне дерево.
Друге цієї ночі зламав буревій.
Плачу».
Леся обтерла слину з екрана й надрукувала своє:
«Приїзди в мій сад».
Відповідь не забарилася:
«Зламаному дереву до саду годі потрапити.
Хіба що в багатті».
Час і відстань — ще те багаття. Розпалює, роздмухує, спопеляє й жару підкидає. В Олексія було чітке відчуття, що він потрапив у полум’я, а все тому, що дозволив собі гратися із сірниками. Чоловік забув про їжу, сон, роботу, усе падало з рук, дратувала лялька-дружина, тупі компаньйони, ця красива й чужа країна. Словом, усе. Треба ж було прилетіти аж сюди, щоб остаточно збагнути, що пропав. Розпишіться й надсилайте траурні вінки. Бо хіба то життя? Греція стала місцем, де зійшлися кінець і початок. І чого буде більше?
Вирішувати не йому… Прокляття. Життя — надто складна річ, щоб кожна людина мала право обирати. Смішно. Збіса смішно. Здається, він може впливати геть на все й геть на всіх, орудує владою, грошима… Усім. І нічим. Бо це не він ними орудує, а вони — ним. Господи, і треба було в таке встряти?! Не життя, а гра на фальшивих нотах. Навіть на шлюб Олексій був приречений. Шаленець! І просто ж, як два плюс два. Був собі дуже серйозний чоловік із серйозними позиціями, мав банківську мережу і… красуню-доньку. От вам і плюс, коли хочете. Дочка рано чи пізно мала вийти заміж. То чом було й не поєднати — до речі, доволі вдало — гроші й шлюб? А що? Вовки теж зуби мають, ще й які! Готельний бізнес росте он, як із води, а з таким тестем узагалі сягне небачених висот. От, будь ласка, депутат. Будуй собі піраміду. А воно, бач, ні з того ні з сього хитнуло та й скинуло на самісіньке дно… до дівчати із зеленими очиськами. Повний капець!
