Навчи її робити це - Малігон Анна (читать книги онлайн бесплатно полностью без TXT) 📗
– А мій батько загинув, коли мама тільки дізналася про свою вагітність. Знаєш, його Афганістан забрав. Він поїхав на операцію в долину Альмар. Коли повертався, БМП, на якій вони із другом їхали, підірвалася на міні. А він саме спав усередині у відділенні десанту. Старих викинуло на землю, а його вдарило об броню. Через добу він помер від крововиливу в мозок та набряку легень.
– Ти ж на нього схожа?
– Ні, на жаль, я факсимільна копія діда по маминій лінії. Той помер не по-геройськи, значно банальніше.
– Від старості?
– Від алкоголю.
– У мене дід по матері теж пив, але тихцем. Соромився своєї звички. Пам’ятаю, я мала ще тоді була, привидів дуже боялась. І ось унадився один привид лякати мене по ночах: місяць світить, я одним оком визираю з-під ковдри, хоч удаю, що сплю. Бачу тінь страшну, що рухається з витягнутою рукою в сторону кутка. Торохтить, плямкає. Кілька ночей я терпіла, а раз не витримала – та як заверещу! Баба прокинулась, світло увімкнула – а коло діжки з брагою стоїть дід, горнятко тримає і винувато кліпає, облизуючись.
Марта сміялась. Придивившись, Ліза помітила у неї на носі та щоках дрібні веснянки, замасковані тональним кремом. То був сміх здорової, сповненої енергії людини. Але ще – одержимої. З-під тонкої гармонії та зовнішньої грації Марти проступала та сама демонічна, всепоглинаюча одержимість, рвалася, випускала пагони, пахла. Малює? Пише? Танцює? Ліза подумки перебирала десятки варіантів, але прямо не запитувала. Сама розповість, коли їй буде зручно. Натомість наважилася поцікавитися, чим же Марта заробляє собі на життя.
– Фріланс, рерайт-копірайт і всяка всячина.
– Тобто безробітна?
– Я не хочу бути прив’язаною до робочого місця, вставати за сигналом і жити за розкладом.
– Значить, ти більшість часу проводиш…
– Не бійся, не вдома! Іноді сиджу в таких місцях, де мені зручно. Хочу відразу попередити, що можу не з’являтися тиждень чи навіть довше.
Ліза нервово мусолила своє волосся. Фрілансери, думала вона, часто бувають творчими людьми. Усе нібито збігається, а розв’язка не назріває. Марта, певно, помітила її знервованість.
– Давай, Лізо, чашку, я помию.
– Та не варто, я звикла сама. Ти не зобов’язана мити посуд тільки через те, що я поступилася тобі в ціні.
– Що ти! Я просто хочу зробити тобі приємно, хоча б чимось допомогти.
Ліза підвелася. Тримаючи чашку в руках, уперто попрямувала до раковини, але Марта почала відбирати в неї «кубок першості», і, коли холодна, як риба, Ліза відчула дотик гарячих Мартиних пальців, її руки ніби паралізувало. Чашка вислизнула і брязнула об підлогу. Тільки черепки залишилися.
– Ні хріна собі допомогла! Вибач. Ну вибач мені, ну вибач!
– Та це я – Драненко-Пальці-Кучеряві. Чорт з нею, забудь.
– Я завтра речі свої привезу, у мене там класні чашки є – колишній з Парижа понавозив. На одній – Маленький Принц, цяця така – то твоя буде.
«Фетишистка», – подумала Ліза. Може, це й була розв’язка.
…Ніби проговорили цілу вічність, а тільки більше понапліталося загадок. Буває, люди вже і стомляться, і розуміють, що необхідно засинати, та все ж не можуть перервати розмову, перекидаючись словами в темряві. Марта ніби притихла, але за диханням чутно було, що не спить – замислилась.
– А мені насправді чашечки шкода. Такі плямисті чашки з корівками у Швейцарії продають. Це був сувенір, так?
Ліза насторожилася. Але ж до біса спостережлива ця дівка!
– Ти вгадала – сувенір. То був подарунок. Та мені його не шкода.
– Значить, умієш не обтяжувати пам’ять всякою фігнею. Ти молодець. А я тягаю за собою все добро, ні з чим не можу розпрощатися, архівую, бережу…
– Артур любив робити мені подарунки. Він іще дзвіночка зі стрічкою із Цюріха привіз, такого за формою, як коров’ячий. А стрічка – з орнаментом традиційним. Знаєш, яка цікава традиція пов’язана з тими дзвіночками?
– Розкажи.
– Коли хлопець одружувався, він проходив селом з «прощальним дзвоном» – великі дзвони на палиці, схожій на коромисло, рахували останні години його «вільного життя».
– Ха-ха! То це був натяк?
– Не знаю, але якщо й так – то натяк невдалий. Він добре знав, що я не в захопленні від таких алюзій.
– Прорахувався, значить. Але не треба згадувати колишніх проти ночі. Було – відбуло.
– Та взагалі, з того, що відбувається останнім часом зі мною, враховуючи сьогоднішній день, оповідання зробити можна.
– Яке поступово може перейти в роман…
– Як це – в роман?
– А ти хіба не знаєш як? – Мартин голос пожвавішав. – Так, як студенти роблять із курсової – дипломну, а з дипломної – дисертацію. Чи не тобі краще це знати?
Ліза відчула себе ніяково від такої вражаючої проникливості. Вона ніби протверезіла, і нашатирем вдарили в голову думки. «Що я накоїла? Як житиму тепер? Де ховатимусь від усього? Може, я стала жертвою підступного гіпнозу?» Та все ж треба було якось засинати. «Вранці, все вранці владнаю».
– Добраніч, Марто.
– Добраніч. Солодких тобі снів.
Ліза та Марта летіли в Прагу ранковим рейсом о 7. 45. Добралися до Шереметьєво-2 автівкою і дочекалися представника фірми з їхніми документами. Потім пройшли всі необхідні формальності. Коли літак почав виходити на злітну смугу, Ліза міцно стисла Мартину руку – вона мала вперше піднятися в повітря. Марті довелося докласти чимало зусиль, аби зламати Лізину впертість і переконати, що Прагу таки варто побачити. Насправді це міг бути і Люксембург, і Скоп’є – місто не мало особливого значення. Потрібно було примусити Лізу летіти. Її приховану паніку було помітно ще в аеропорту. «Хоч би все склалося добре, хоч би не почалось…» – так думала кожна з дівчат. Стюардеси рухами, плавними, як у стриптизерок, пропонували напої, потім сніданок; пілот кумедно калічив англійську. Знизу пропливали Вітебськ, Лодзь, Варшава. І серце Лізи поступово уповільнювало ритм. Один елегантний дідусь усміхнувся Марті: «Ви теж летите в Нью-Йорк»? Вона жартівливо запитала: «А що, половина літака летить у Прагу, а половина – у Нью-Йорк?» і одержала спокійну позитивну відповідь. Потім Ліза нарешті зняла сонцезахисні окуляри, одягла навушники й задрімала. Спала недовго – десь півгодини чи навіть менше. За цей короткий проміжок часу побачила тривожний сон, ніби вони з Мар-тою так довго спали поряд, що одного ранку прокинулись і зрозуміли, що їхні спини зрослися. Тоді Марта дістала з-під ліжка великий ніж і почала тягнути руку до місця зрощення. Ліза прокинулась від пекучого болю – спина щеміла так, наче по ній справді пройшлися ножем. А розгублена Марта сиділа поряд і намагалася її заспокоїти…
Після приземлення дівчат зустріли представники туроператора. Сіли в автівку, поїхали в готель. Провідник – приємний блакитноокий брюнет середнього віку час від часу кидав далеко не байдужий погляд то на демонічну Марту, то на екстравагантну Лізу. Він безупинно розповідав про Прагу, запропонував перелік екскурсій, які можна замовити на місці, а також телефонні карти й крони за гуманним курсом. Поміняли в нього рівно стільки, щоб вистачило на покупку двох проїзних. Дівчата дали зрозуміти балакучому мачо, що не збираються переходити на більш інтимний рівень спілкування. Усього за кілька хвилин вони опинилися в районі Праги Глубоцепи.
«Prokop» – маленький триповерховий готель на тихій вулиці поряд із невисокими будиночками, що потопають у квітах жасмину. На першому поверсі готелю мешкали господарі – досить привітні люди, а також там були рецепція і ресторанчик. Два інших поверхи – для гостей. З вікна їхнього номера було видно скелю, під якою примостився готельчик, а під вікном зеленів сад і співали пташки. Марта підійшла до великого двоспального ліжка, впала на нього, розкинувши руки.
– Якщо існує рай на землі, то ми потрапили саме туди.
– Ну, для цілісного відчуття раю мені слід відвідати душову кабіну. І я перша, перша! – Ліза почала розпаковувати свої речі.
