Фортеця для серця - Печорна Олена (читаем книги онлайн без регистрации txt) 📗
— Звідки ти така взялася?
— З Бувальців.
— Відьмацьке село.
— Ні. Українське.
— Можна я буду приїздити?
— Навіщо?
— До тебе.
— Не варто.
— А якщо до друга? Знаєш, я маю в житті тільки двох людей, які не бояться казати правду в очі. Брат і мама. Ти третя. Дозволь.
— Заборонити не можу.
— А дозволити?
— Теж.
— Де твій будинок?
— На тому краї.
Чоловік пошепки додав:
— Світу.
Осінь гойдалася на місяці. Місяць був молодий, просто хмари сховали гострі краї. А дощ таки пішов, тільки вже потім, майже перед ранком.
«Сьогодні я лежав нерухомо,
а сонце повзло у вікні вічним колом.
Я заплющив очі,
бо знав, що скоро проміння дістанеться ліжка.
Мені не хотілося сонця.
Але воно все одно встромило свої ножі мені в груди.
Хотіло?
Чи… спинитися не могло?..»
— Лесю…
Дівчина підвела очі. Віка носила Богданчика на руках, а він смішно морщив носа.
— Не спить, шибеник?
— Лесю… я не про те.
Дівчина похилила голову.
— Не мовчи. Треба казати, Лесю. Я он мовчала… Хто він?
Тиша.
— Олексій Вовк?
Леся зітхнула. Що ж, навіть у безлюдній пустелі є свідки.
— Він.
— Але… Я тут дещо довідалася. Подруго, він же столична цяця! Бізнес мільйонний має. Чи мільярдний. Порахуєш їхнє, еге ж. Дружина є вродлива, он у газетах сміються обоє. Як голубки, туркочуть. Кажуть, дочка серйозного крутелика. Воно тобі треба, Лесю?
— Ні.
— Тоді… навіщо?
— Він подарунки привіз дітям. А мене підвіз.
Віка вклала малого в дитяче ліжечко-гойдалку, узяла Лесю за руку й вивела в сад, щоб бабця Зоя не чула, бо старенька дрімала з підозріло розплющеним оком.
— Лесю… Хоч мені баків не забивай. Він щось зробив?
— Ні.
— Пропонував?
— Так.
— А ти?
— Я відмовила.
Віка наморщила чоло, зірвала травинку, зіперлася на стовбур яблуньки й щось думала, довго міркувала, а потім постановила:
— Тікати тобі треба!
Леся мало не вдавилася:
— Ти що? Куди?
— Не знаю, Лесю. Світ за очі. Зрозумій, такі не спиняються.
— Як сонце?
Віка здивовано звела брову.
— Ну, і треба йому отака пришелепувата, спитати б? Яке сонце? Лесю, він звик брати від життя все, що хоче. Для них люди — сировина. Подарунки привіз! Доброчинець!.. У ліжко затягти хотів, перепихнутися — і у свою столицю, до дружини законної гайда, а ти тут хоч умри! Чхати хотів! Знаємо ми таких, а цей ще гірший, бо владу має.
— Віко!..
— Що? У мене он крильця обсмалені. Тебе спалити не дам. Чуєш? Тікай! Що, як ми путівку тобі купимо кудись?.. До моря хочеш? Чи в Карпати? З каргою вашою домовимося, не бійся.
— Вікусю, ти Богданчикові краще банана купи. Яке море? Які Карпати? Не сміши! Хробаки в земельці повзати мусять. От і будемо повзати. Нікуди я не поїду. Нема за що, от!
Віка глибоко дихала, проте розуміла, що подруга має рацію. До того ж такий і з-під землі дістане, як схоче.
— Лесю…
— Що?
— А він… подобається тобі?
— Не знаю. У мене відчуття, ніби Олексія заштовхали в чужу шкарлупу, а він так до неї звик, що забув, який є насправді.
— Олексія?
Леся винувато опустила очі.
Те саме робила в понеділок, коли Йосипівна вичитувала, як першокласниці, на килимку. Опускала очі й на вулиці. Здавалося, хіба що лінивий не смакував раптових доброчинних намірів отого мажоритарника Вовка. І всі чомусь неодмінно дивилися на Лесю, ще й так прискіпливо, немов вона мала за собою якийсь смертельний гріх.
«Осінь скоро відлетить.
І кожне деревце у дворі дізнається про зиму.
Але до того воно віритиме,
що літо вічне».
— Лесю, твій кандидат став депутатом. Диви, який щасливий, мало не лусне!
— І чого ти до нього так прискіпалася? Не гірший за решту.
— Угу, онучко. Одним миром мазані, окаянні. Розплодилося їх, як жуків колорадських.
Осінь підслухала й пішла лягати в траву. Певно, шукала місця, з якого можна було злетіти в небо. Чи справді відлетить? Тільки куди? Невже там краще? Іноді Леся намагалась уявити інше життя, у столиці, серед бетонних лісів. Київ здавався казкою, написаною для інших. Велетенський кипучий мурашник, затоплений у вогнях і вічному русі… Невже в ньому колись жила й вона? Крихітна дівчинка, що ховалася від дракона, але, крім нього, завжди скрізь і всюди була мама. Де ж ти тепер? Відлетіла, як осінь? От тільки куди? Леся згадувала про маму не так часто, як у дитинстві, але все одно пам’ятала. Образ жінки з роками розмився, став віддалений. Це наче дивишся крізь товщу рухливої води. Ніби бачиш, а розгледіти не вдається.
Проте Леся мала підказку. Щоразу, коли вона бачила в школі одну дівчинку, мимоволі згадувала маму. Ліля навчалась в одинадцятому класі й була тихіша за найтихіше літо. Однокласники й навіть учителі часом не помічали її. Невидима квітка. Лесі подобалося спостерігати за дівчиною, але тільки-но учениця ловила на собі чийсь погляд, вона одразу ж завмирала й ховалась у вигадану мушлю. Лесі здавалося, що вона насправді бачить панцир, може торкнутися його рукою, бо й сама в такому жила колись. Сирітство. Ось як він зветься.
Ліля мала старшу на сім років сестру, яка встигла народити вже третю дитину. Хіба ж тут до пестощів і дівочих секретів? Бракувало часу спитати, як справи, не те що купити нову кофтинку чи джинси. Дівчина вдягалася до школи скромно. Завжди у щось сіре й непомітне… Може, тому їй хотілося розмалювати світ? Наповнити його кольорами і здмухнути з долоньки. Зазвичай одинадцятикласники забували про кабінет малювання, як ото про молочний зуб: мовляв, був колись. Але не Ліля. Тільки тут дівча могло бути собою.
— Лесю Михайлівно…
— Слухаю тебе.
Було помітно, що дівчина вагалася, говорити чи ні. Сиділа навпроти й кліпала довгими-довгими віями. Як метелик крильцями, ворушила.
— Я…
— Що?
— А можна побачити у сні людину, якої не знав?
— Мабуть… А хто тобі наснився?
— Мама.
— Значить, точно можна.
Дівча звело сірі оченята.
— Але… мама померла, народжуючи… мене.
— Ну то й що? Знаєш… — Леся затихла, але за мить таки зважилася розповісти про найпотаємніше. Нікому іншому не сказала б, а цьому дівчаті треба було. — Я не бачила мами… багато років. Так багато, що вони встигли стати моїм життям. Правда. І хоч я вже доросла, проте все одно лишаюся маминою донечкою. Подумки розповідаю мамі все-все, не криючись. Вигадую, щo вона може сказати мені у відповідь. Ти сміятимешся, але інколи мама навіть сварить мене. Справді. Це коли я вже накою таких дурниць!
Обидві всміхнулися.
— І ще… Найголовніше. Тільки ти нікому не кажи, а то мені палату наготують в особливій лікарні. Добре?
Ліля слухняно кивнула.
— Інколи мені здається… Ні, неправильно. Я відчуваю, що мама поруч. Це відбувається найчастіше, коли в моєму житті трапляється щось дуже-дуже важливе. Найважливіше. Знаєш, я навіть озираюся навсібіч, кручуся, біжу кудись, бо твердо впевнена, що от-от мама була зі мною. Будь-чим заприсягтися можу! Мамин запах, усмішка, колір очей, дотик шкіри… Напевно… мами живуть усередині нас, доки живемо ми.
— Дивно.
— Це життя, Лілю. А воно дивовижне!..
Таке дивовижне, що дарує дива, коли їх не чекають, ба навіть про них не просять. Тієї зими Леся попрощалася з учнями на три тижні й поїхала до університету на сесію. Тітка Віра раділа, напуваючи дівчину своїми чаями. Будинок приймав тепло. Тішився, звісно, і Олександр Вадимович, роздивлявся на нові роботи, обережно так, ніби боявся зашкодити.
— Неперевершено, Лесюню!.. Можна оцю зиму залишити? Досконала зима! Здається, що сніжинки от-от злетять із полотна… аж долоні вологі. Їй-богу!
Леся всміхалася. І малювала, а ще багато читала, щоб успішно скласти всі іспити. Але час збіг швидко. Як завжди буває в місті. І ось не стямилася, як проминув останній екзамен, у заліковій книжці стоїть «відмінно», сумка з нехитрими речами на плечі… Може, ще встигне на рейсовий автобус, однак годинник запорядив інакше. Леся йде тихими вуличками околиці й підглядає за зимою. Сніжинки дзвенять у повітрі, злітаючи з неба на землю, туляться до щік, рук, чіпляються до волосся. Дівчина бачить перед очима картину. На ній із неба сиплються крихітні білі дзвіночки. Але дивовижного пейзажу чомусь не помічають люди. Поодинокі перехожі поспішають, щоб якнайшвидше сховатися в теплих домівках. Леся всміхнулася. Нічого. Їй залишиться більше простору для фантазування. Вільного, дикого, необмеженого.
