Побачити Алькор - Ешкилев Владимир (читать полную версию книги txt) 📗
— Він хотів продовження війни?
— Це лише моя версія. Для точної відповіді бажано було б з'ясувати, хто ж він насправді.
— Гадаєте, що він не Вазлюк Олександр Михайлович?
— Малоймовірно.
— А хто?
— Дід Пихто, — невесело посміхнувся шеф. — Навіть якщо ми дізнаємося його справжнє ім'я, воно нам, швидше за все, нічого конкретного не дасть. Світ таємних сект величезний і дуже заплутаний. Там сам чорт ногу зломить. Скажімо так: я в тому світі не орієнтуюсь і не маю жодного бажання туди лізти. І тобі не раджу.
— Дашковський вже у Львові?
— Уже поїхав у якесь гірське містечко, звідки нібито родом той Вазлюк.
— У Карпатах, я чув, збереглися жрецькі клани. Інквізиція туди не добралась.
— Лиши вже мене з тими жерцями, Лавре, прошу тебе! — раптом вибухнув товстун. — Мене вже тіпає від самого слова «жрець»! Які вони жерці?! Жерці і волхви всі повиздихали тисячу років тому! Аферисти, балдєї — ось вони хто. Здоїли Агамова, потім вбили, а тепер будуть ще когось доїти. Знайдуть собі ідіотів, без хліба не лишаться, не бійся.
— Та мені вони теж… — Лавр підвівся. — Дозвольте йти!
— Куди?
— Відпрацьовувати нову версію Костиганова. Я ж поки що старший по темі «Маг».
— Ну йди, йди, старший по темі, — вулкан припинив виверження. — Як там твоя наречена?
— Видужує, Іване Ваграновичу.
— От і добре. Закінчуй із тими чортовими магами, масонами та іншою чортівнею. Займемось, нарешті, вже чимось корисним. Охоронні системи будемо встановлювати, тебе одружимо. Он Миколі Семеновичу вже не терпиться випити на твоєму весіллі.
Розділ 49
Руна виявилась однією з тих наскрізно позитивних дівчат, які швидко і безболісно освоюються в нових життєвих обставинах. За кілька годин вона перетворила готельний номер Пітера на гламурне гніздечко заможної закоханої пари. Костиганов ніколи б не подумав, що безпосередньо до номера можна замовити таку кількість галантерейних виробів, причандалів для безпечного сексу та миючих засобів. Але всі витрати повністю окупились вже у перші години їхнього інтимного спілкування. Такої ніжної, завзятої, вигадливої і вдячної коханки у Костиганова ще не було, хоча він ніколи не скаржився на відсутність жіночої уваги.
У перервах між акробатичними вправами, масажами і водними процедурами Руна продовжувала знайомити Пітера з внутрішнім життям ковену «Око Півночі». Коли вона на півтори години заснула, Костиганов склав і відправив Лавру і Командорові схему керівної верхівки ковену. Зв'язок з Інтернетом глючило, лист довелось писати тричі. Він заледве встиг. Після відпочинку Руна відновила сексуальний марафон.
Вона займала позицію «вершниці», коли Пітер спитав у неї, чи не зустрічала вона серед жерців старого сивого добродія років шістдесяти, схильного до повчань і буркотіння.
— Всякі в нас були — уах! — і старі теж — уах! — відповіла Руна в паузах між верховою їздою. — А ти б намалював того ста… — уах! — …рого. Я б тобі відповіла — уах! — бачила я його чи ні…
— Я ж не художник.
— Уяви собі, я теж, але — уах! — людину малюю так, що всі впізнають.
— Невже?
— Не зупиняйся!
— Намалюєш портрет Дрона? — спитав він після кількох хвилин, до яких умістилося півсотні «уахів».
— А що мені за це буде? — вдоволена і спітніла Руна намагалась зібрати своє розтріпане волосся у хвіст. Виходило це в неї погано.
— А що ти хочеш?
— Я хочу, — вона на мить задумалась. — Плаття від Готьє. А ще торбинку «Гуччі». Зі срібним замочком.
— Замьотано. Але ти вже сідай і малюй.
— А ти-покажеш мій малюнок своєму міністрові?
— Самому президенту.
— Добре, — вона спритно зістрибнула з Пітера. — Але ж тут немає чим малювати…
— Це не проблема, — Пітер потягнувся до телефону. — Це ми зараз виправимо…
За годину він сидів і тупо дивився на малюнок Руни. Він відразу упізнав Дрона, тут жриця не збрехала.
«Це ж треба! І хто б міг подумати…» — Пітер витер пухнастим рушником спітніле обличчя, прислухався, як миється у ванній кімнаті дівчина. Потім набрав номер Командора:
— У мене інформація надзвичайної ваги. Ні, не телефоном. Приїжджайте туди, де ми з вами зустрілись уперше… За дві години… Так.
У цій частині ресторану денне світло падало зі стелі, пройшовши крізь складну систему призм і склопакетів. Від того воно ставало зеленкуватим. Обличчя Командора в цьому світлі виглядало хворим. Він довго дивився на малюнок Руни, потім відклав його і відпив вина.
— Дякую, брате, — сказав він.
— За що? — Костиганов теж пригубив вино. Терпкий смак лягав на його настрій легко і безконфліктно.
— За довіру. Ти міг би припустити, що я теж беру участь у його комбінації.
— Чесно кажучи, я подумав про це і вирішив, що така розкладка неможлива.
— Чому?
— Ви б, Суверене, ніколи не погодились на роль шістки. А трон у Лицарській залі ковену лише один. Принаймні той трон, котрий призначено для чоловічої дупи.
— Ага, — Командор похитав головою, немов погоджуючись із логікою Костиганова. — Ну Тіма, ну й сволота.
— Він уже не Тіма, він старший жрець Дрон.
— Напевне, це в нього родинне, — припустив Командор. — Його дід за Сталіна працював під Вишинським, батько був заступником генерального прокурора. Той ще був служитель закону. Леонтій Закусило. Чув про такого?
— Ні, не чув. А чого ж тоді Тимофій Леонтійович зрадив династійну традицію і подався до адвокатури?
— Часи змінились. Тепер адвокати бувають крутішими за прокурорів. Та й прокурорського куражу в ньому немає. Я б йому поставив такий діагноз: вроджений дефіцит суворості плюс патологічна схильність до дрібних інтриганських композицій. Ти ж, брате, його бачив.
— Бачив… Ім'я Дрон йому якраз підходить. Цікаво, це Ерікан його так охрестив?
— Хитрий був чаклун. Але наш Тіма його перехитрив.
— Навіть якась там захисна печатка не допомогла, — погодився Пітер. — Але я думаю, що вбивав не він. Вбивала Карна. Дрон комбінатор, але для вбивці у нього кишка затонка.
— До речі, про Карну. Ми про цю даму вже дещо дізналися, — повідомив Командор. — Вона — може, ти й помітив — зацікавила мене після отих «мирних перемовин» у лісі. Коваленко Олеся Антонівна, вісімдесятого року народження, має дві закінчені вищі освіти — психологічну і юридичну. Працює в юридичному управлінні компанії Агамова, спеціалізується на експертизі контрактів. А далі, дорогий брате, вже цікавіше. Матінка Олесі Антонівни — відома, розрекламована в газетах сільська знахарка. Її «брендове ім'я» — Баба Коваленчиха. До неї за консультацією, за корекцією карми та за іншими окультними справами їздять солідні люди. У нас є списочок клієнтів. Два нардепи, лідер парламентської партії, два ректори університетів і тому подібне. Непоганий рівень, правда? Живе Коваленчиха у Вінницькій області. Заможна жіночка. Купила доньці будинок під Києвом. Сама знахарка також має капітальну хату і декілька земельних ділянок за місцем проживання. Судячи з усього, всі ці маєтності придбані на прибутки від знахарського бізнесу. Батько Олесі Антонівни помер невдовзі після її народження. В тому селі, де живе стара відьма, кажуть, що Антона Івановича до могили спровадила законна дружина. Дістав він, кажуть, Бабу Коваленчиху частими запоями.
— Значить, Карна також спадкова жриця, — Костиганов згорнув малюнок і поклав до кишені. — Я не здивований, Суверене-Зовсім не здивований. Уся верхівка «Ока Півночі» — спадкові. Доньки чаклунок і ворожбиток. Золоті дітки української відьмократії. Матуся Руни також займається так званою «народною медициною». Нашіптує над хворими органами, знімає з них прокляття і пристріти.
— Ти з нею знайомий?
— Ні, — похитав головою Пітер. — Не мав такого задоволення.
— Руна легко пішла на контакт?
— Відносно легко. Вона ще дуже молода і дуже перелякана. Боїться, аж труситься.
— Карни?
— Ні, Суверене, вона боїться не Карни. Вона нас боїться.
