Листи з того світу - Бут Сергій (книги регистрация онлайн .txt) 📗

Його скривлені вуста підтвердили усвідомлення фатальної помилки. Від розпачу він торкнувся гемангіоми, що видала його.

Я поцікавився:

— Де мої друзі?

— Не переживай, із ними все гаразд. Найнятий мною таксист завіз їх у Крехів — там зв’язок відсутній.

Очна ставка тривала, тож я перейшов до найцікавішого.

— Для чого ви влаштували цей цирк?

Дем’ян глянув у вікно, ніби там транслювалося його минуле.

— А як би ти вчинив, коли б знав, що твого батька вбили? Ти ж наче напівсирота?

Крутійство Дем’яна мені не сподобалося.

— До мене ми ще дійдемо, а зараз я залюбки вислухаю вас…

Співрозмовник умостився зручніше на канапі і, на диво, почав розповідати.

— Батько перед смертю залишив послання, у якому описав усе, що стосувалося його і цієї… — Дем’ян стиснув губи, певно, йому пекло. — Батько дружив із Олександром, вони разом навчалися, а згодом подалися до війська. Обидва кохали її. Усі троє, ще в передвоєнні роки, жили в Севастополі.

Чоловік заглибився у спогади, із яких я дізнався, як на заваді коханню батьків Ельзи Олександрівни стала війна.

Олександра забрали на фронт, а Дем’янового батька — Родіона, який закінчив військове училище, відправили в штаб Південного фронту. Товариші не бачилися три роки, а коли Радянська армія почала витісняти ворога, Олександр із танковим батальйоном опинився на Західній Україні.

У той час Родіона перевели до Львова. Тамара ж шукала шляхів, щоб бути ближче до коханого — Олександра. Той усіляко її відмовляв і просив у жодному разі не вплутувати Родіона. Спершу вона послухалася, залишилася вдома. А згодом Сашу взяли в полон, і тоді вона не витримала. Приховавши свої почуття до Олександра, Тамара здурила Родіона та попросилася начебто до нього, насправді ж, аби бути ближче до лінії вогню. Він посприяв її переїзду, однак згодом прийшла страшна звістка: Олександр пропав безвісти. Війна закінчилась, а він так і не з’явився. Згодом надія на його повернення остаточно вмерла.

Тим часом кар’єра Родіона просувалася вгору. Він узяв Тамару за дружину, але з дітьми в них не складалося. Надприродна сила страчувала зародки на ранніх стадіях вагітності або ж забирала новонароджених.

Коли в утробі Тамари вже був Орест, несподівано з’явився Олександр. Він відійшов від контузії та амнезії. Тож поза спиною Родіона воскресли колишні почуття між його дружиною та другом. Приховати свої стосунки від законного чоловіка закоханим не вдалося. Родіон наглядав за ними. Усе ускладнювала вагітність.

Тут обличчя Дем’яна спалахнуло гнівом, і він зі злістю промовив:

— Батько перехопив листа, у якому вона жалілася Саші, що саме ця вагітність, як на зло, триває нормально. Вона вже не хотіла мене народжувати!

Я змовчав, усвідомлюючи трагічність ситуації.

Насамкінець Дем’ян розповів, як розлючений і обманутий батько докладав зусиль, вдаючи, що не помічає зраду. Але разом із тим чоловік розробляв таємний план. Він полягав у підміні здорового немовляти, себто Дем’яна, чи правильніше — Ореста, на мертвого. Завдяки званню, посаді та зв’язкам Родіон домігся свого, і Тамара вкотре народила мертве дитя. Було підроблено всі документи, а маленького Ореста підкинули до притулку. Щойно немовля зміцніло, Родіон перевівся в Таджикистан і, всиновивши власного сина, забрав його туди. Поквитатися зі зрадниками вирішив згодом. Така нагода трапилася лише через вісім років. Зі слів Дем’яна, батько хотів лише налякати кривдників. У якийсь момент відчув, що зайшов задалеко, тож на всяк випадок описав цю історію для нащадка.

Дем’ян замовк. Прийшла моя черга.

— Доволі відверто. Але чому ви чекали стільки часу? І як вам вдавалося стільки років залишатися інкогніто для сусідів?

— Я здобував посади в органах МВС і тільки, коли досяг високих щаблів, перевівся у Львів. Ну а коли дізнався, що цю квартиру органи використовують для явок, усе склалося саме собою.

— Ви хворий!

— Можливо, — спокійно відповів Дем’ян. — Що думаєш робити?

Вільною рукою я дістав мобільний.

— Ви вчинили злочин і маєте піти під суд.

Дем’ян спокійно сприйняв ці слова — так, наче був упевнений, що справа до суду не дійде. На секунду я відволікся від телефону.

— Скажіть тільки, як вам вдалося накинути ланцюжок і вислизнути з квартири?

Обличчям Дем’яна ковзнула зухвала посмішка.

— Через вікно.

— Але ж воно було зачинене! — здивувався я, набираючи останні цифри номера капітана.

Дем’ян вкотре продемонстрував свій оскал. Відповів завуальовано:

— Ти дізнаєшся…

Але цікавість погнала мене далі, тож я поставив чергове запитання, що тепер найбільше муляло.

— Але чого ви вчепилися до мене? Звели рахунки з Ельзою, та й годі! — спитав я, слухаючи телефонні гудки.

— А це вже не моя ідея.

Цього разу Дем’ян засміявся так безбоязно, що я вловив загрозу. У телефоні лунали гудки, у голові крутилося питання: «Кому я перейшов дорогу?» Тим часом за спиною почулася мелодія — усе стало на свої місця. Я лише встиг озирнутися та помітити зірочки на погонах, як сильний удар вивернув мені щелепу. В очах моментально потемніло, ноги підломилися, і я гепнувся на паркет. Телефон і зброя впали поруч. За мить їх підняли, і останнє, що я запам’ятав, — голос капітана:

— Малий упертий попався. Клянуся!

Слова поволі розчинилися.

Я втратив свідомість.

Отямився від човгання, що лунало звідусіль.

Різкі й водночас уривчасті звуки поступово прокрались у свідомість, висмикнувши мене з нетрів забуття. Щелепа боліла. Перш ніж відкрити очі, довелося злегка поворушити нею, аби домізкувати, чи вціліли кістки після нищівного удару. Переконавшись, що все гаразд, я повільно розтулив повіки.

Я лежав горілиць на холодній підлозі в кутку темного приміщення, руки й ноги були зв’язані, а з розбитої губи досі юшила кров. Гасова лампа, що горіла навпроти, освічувала Дем’яна. Він завзято обклеював скотчем картонну коробку. Я обдивився кімнатку і зауважив, що в ній відсутні вікна. Це відкриття дещо збентежило, але мене більше цікавило, як звідси можна вибратися. Інстинкт самозбереження підказував не поспішати, тож я продовжив крадькома стежити за недругом.

Тим часом Дем’ян узявся за знешкодження лазерних дисків. Тріскання пластмаси розтинало тишу, і з тим звуком щезали докази причетності Дем’яна до всіх злочинів. Згодом він пустив у розхід ноутбук, мотузку, фарбу та пульверизатор, що ним фарбувалося моє вікно, — усі речі, що допомагали йому доводити до божевілля мене та Ельзу Олександрівну. Я запротестував, але замість слів із уст зірвався стогін. Дем’ян зреагував на звук:

— Очуняв?

Я не зміг йому відповісти.

— Тобі ж гірше.

Після погрози він дістав запальничку та викресав кілька іскор. За мить речові докази спалахнули блакитним полум’ям.

— Зустрінемося на тому світі, малий.

Ці слова, кинуті замість прощання, добили мене остаточно.

Я все зрозумів за мить: «Живим звідси не вибратися!»

Полум’я розгоралось, і приміщення почало наповнюватися їдким запахом паленого.

Дем’ян рушив до дверей, відімкнув їх, але раптом зупинився. Він напружився, а тоді хутко зачинився і повернувся назад.

Вогонь уже лютував. Чоловік заходився його гасити, але марно — той невпинно поширювався. Крізь цегляну товщу долинули голоси й тупання. Шум зупинився за дверима, й у ту ж мить чиїсь руки щосили загупали.

Зчинився ґвалт.

Я почув, як Апостоли вигукують моє ім’я. Хтось із них занюхав дим і здійняв іще більший вереск. Я глянув на Дем’яна, який урешті-решт присів на дерев’яний ящик. Намагаючись урятуватись, я вдарив ногою об стіну: раз, другий, і друзі почули. Вони замолотили ще сильніше, а дим тим часом почав закрадатися в легені.

У горлі зашкребло, у носі засвербіло, в очах проступили сльози. Вогонь перекинувся на дерев’яні полиці, і стало пекельно жарко. Я почав звиватися, мов вугор.

Заклики до Дем’яна були марними — він, як і я, лежав на підлозі, утративши свідомість. Галас не вщухав. Хлопці щосили ламали двері, а я потихеньку відходив у небуття. Як безглуздо помирати у свій день народження!