Фортеця для серця - Печорна Олена (читаем книги онлайн без регистрации txt) 📗
Зате Валентина Йосипівна плавала коридорами, як риба, яку нарешті повернули у звичну стихію. Вона перейшла працювати в Степове, щойно на початкову школу в Бувальцях навісили замок. Призвичаїлася швидко й труїла собою педагогічний колектив майже безперешкодно:
— А ви помічали?..
— Завважте!..
— Молоде, а яке дивне!
— Вигадує щось.
— Ворожить.
Спершу криві слова не справляли аніякісінького враження. Колеги уникали пліток, чемно всміхаючись. Та коли Валентина Йосипівна всілася в крісло директора школи, ситуація змінилася. До речі, яким місцем учителька з великої літери досягла кар’єрного росту, здогадувалися всі. Адже кандидатур на посаду було чимало: і досвідчених, і тямущих, і доброзвичайних, і креативних. Обрали її. І хоч кусайте! А не вкусите, бо полюбовниця Панського. Підлізла, заповзла, пригрілася. Словом, зметикувала жіночка, що місце вакантне, а в районі верховодить дідок… Хай! Але ж колись був чоловіком. Треба б нагадати йому про те. Дідки вміють бути вдячними за повернення в молодість: певно, гадають, що платять за час. А володарі часу — володарі життя. Тіштесь теперечки новим керівництвом.
І почалося. Плітки, сварки, брутальність, душевна вбогість. Стільки гидоти директорський кабінет, мабуть, за всі роки свого існування не знав. Просто-таки потонув у болоті. Чи в багні? Коли не сказати точніше. Озлоблена жінка неначе з ланцюга зірвалася. Цькувала, лаяла, шикувала всіх у шеренгу, їдьма їла. Хоч світ за очі тікай. Особливо перепадало порядним. Заздрість — страшна сила. Ой, страшна. Леся потрапила в чорний список чи не першою, бо Панський пригадав кинуте з розпуки «прокляну!». Не вмів, бідолаха, забувати і прощати. Сьомий десяток на світі жив, а так і не навчився нічого.
— Лесю Михайлівно, яка сесія? А дітей куди? У нас літній табір.
— Але ж сесію заплановано на кінець травня — початок червня.
— Ну-ну! Декому й екзамени клепки не вставлять.
— Маю законне право.
— Законне? Мо’, ще й відьмацькі замови згадаєш?
Леся чула, як гупотіло в скронях. Хотілося смачно плюнути простісінько в розмальоване лице. Однак вона розсміялася.
— Смішно? Чого смієшся?
— Думаю, чи будуть вам личити бородавки на носі…
Директриса мимоволі витріщилася в люстерко, що висіло на стіні, але, не помітивши ніяких змін, полегшено кинула:
— Їдь уже!.. Аби з очей! До того ж нам дипломовані спеціалісти потрібні, а не всяка… шушваль.
Леся поїхала на сесію, відчуваючи що тікає сходами. Усе біжить, біжить, біжить і ніяк не збагне, угору вони ведуть чи вниз. І чи є там, де вона опиниться, двері, щоб можна було вийти?.. Чи зайти?..
Дах кінчається небом
«Усі дахи кінчаються небом. З них легко падати, але іноді можна й злетіти вгору…»
Леся поспішала на свято першого дзвоника. Вибігаючи з будинку, перечитала повідомлення й усміхнулася. Просто сьогодні був такий день. Якщо доведеться падати з даху, то вона розпростає крила й злетить увись, схожа на білу й легку хмаринку. Її переповнюють радість, надія і ще щось. Аж коліна тремтять… Чи, може, то зависокі підбори? Це Віка винна. Збирала сьогодні подругу до школи, неначе на перше побачення. Змусила мало не силоміць купити нову сукню, ще й оцю білу. Зовсім непрактичну… Підперезала зеленим паском. Нагледіла для подруги новесенькі черевички за півціни: акція, здається, ще й Лесин розмір і колір… Колір квітучої трави. Який вигляд має трава, коли цвіте, Леся лише здогадувалася, але придбати взуття була змушена, бо Віка бурчала б ще місяць. Вона те вміє. От і останні півгодини бубоніла про зачіску, аж поки Леся таки розпустила волосся й сприснула лаком. І нафарбувалася. Добре, що до макіяжу не було жодної претензії.
— Красуня, — прошепотіла услід бабця, милуючись онукою.
Такої ж думки були учні. Дітлашня оточила Лесю тісним колом і не випускала з нього, убравши в один велетенський оберемок квітів.
— Лесю Михайлівно, це вам!..
— І це!..
— А в нас сьогодні буде малювання?!
— А завтра?!
— Ми скучили!
— Дуже-дуже!
— Що це за збіговисько? Ану, шикуйсь по класах! Хутко! — бризкала жовчю директриса, ще й такою, що сама нею могла отруїтися. — Дівчино, розпещувати учнів не раджу. Категорично! Щоб більше такого я не бачила!
Леся здивовано кліпала з-за квітів. Чого саме не бачила? Букетів, усмішок, вітань? Але ж на те й перше вересня!
— Не дай їм вилізти тобі на голову! Зрештою, подружка ти їм чи вчителька?..
— Друг.
Щоб не чути нотацій, пішла до кабінету. Розставила квіти в кілька ваз, а ще привіталася з яблунькою. Згадала, якою рожевою та була навесні, а тепер осінь малювала жовту сивину серед зеленого листу. Усміхнулася. Це ж лише перші цілунки… золото буде потім. Раптом двері розчинилися — і до кабінету вдерлася щонайменше хвиля цунамі:
— До нас їде кандидат у депутати! Усі на майданчик! Швидко!
— Але щойно дзвоник на урок продзвенів!
— Нічого не знаю! Починаємо свято спочатку! Квіти дітям роздай і попередь, щоб дарували букети дядечкові… у костюмі. Буде телебачення районне, а може, і з області. Хутко!.. Ну ж бо, ворушися!
Леся йшла назад із відчуттям, ніби знімається в комедії… Чи трагедії. Хоч, певно, то був мішаний жанр. Ба навіть трохи фантастичний. А що? Бац — і вже в минулому. А що повторно для кількох сотень дітей, то нікого не хвилює. Хвилює вдала картинка. От тільки для кого, спитати б? Може, ще й планету зупинити накажете?
— Ну, і довго ми тут стовбичити будемо?
— Олексію Михайловичу, ми швидко… Це щось із мотором.
Високий чоловік роздратовано плюнув у придорожню куряву, відчуваючи, що от-от вибухне. Як же йому остогидли оці поїздки! Глушина! Хоч вовком вий чи голяка полями бігай! Скрізь самі будяки, ніякої цивілізації. Дороги?!.. Он!.. Курява, а не дороги! Вибоїна на вибоїні! Це ж і дощу не було, а якби залило все, то плавав би його «Порш», як кораблик у морських хвилях…
— От халепа!.. Скоро?
Водій — лисуватий дядечко — щось хаотично підкручував і шепотів молитву. Пронесе чи ні? А як звільнять? Ой, звільнять! Ця молодь нарвана може! Ще й пожити не встигли, а вже світ у кулак затисли. Що їм до хлопа? Начхати! І на його кредити теж! І тут машина чмихнула й загула. Слава тобі, залізний друзяко, хоч ти зглянувся!
— Усе готово!
— Чую. Швидше! Голова пухне. А ще отих курдупликів пережити треба. З подарунками все о’кей?
— Усе. Три комп’ютери. Нові. Запаковані. Усе як годиться. На складі зі знижкою віддали, бо залежаний товар.
— Нічого! Селу підійде! Ще й дякувати будуть! От побачиш! Вони дякують, мало навколішки не падають, аж гидко!..
— Бо й того не бачать… Скільки там того бюджету? До такого низу згори доходить сама дірка з бублика.
— А ти побалакай-побалакай мені, Івановичу! Мо’, тебе в депутати, га?
Чолов’яга обтер намистини поту з чола й аж закашлявся:
— Це, Олексію Михайловичу, пропозиція не на ту адресу. Куди нам, хробакам, лізти? Не дадуть! Та й не витримаю я в тому болоті, прости Господи!
Молодик криво посміхнувся:
— Отож! Жартуєш, а мені вже отими селянками смердить аж у Києві! І п’яничками!.. Не витримую. Усміхатися треба, а на зубах оскома. Голі й босі, за руки хапають, про свій дріб’язок торочать… Що в них за проблеми такі? От скажи? Усе руйнується, на голову сиплеться, а вони сидять… у лайні по шию!
— Жити ж треба!
— Еге. Яке то, у біса, життя?
— Приїхали!
До автомобіля вже бігла захекана Валентина Йосипівна, хаотично підправляючи зачіску.
— Ласкаво просимо!.. А де ж наше районне начальство? Що ж це!.. Ви самі, Олексію Михайловичу? А помічники де?
Молодик виліз із машини, на ходу чіпляючи професійну усмішку.
— А я не попередив нікого. Уже в дорозі зателефонував — обіцяли, що все організують. Закортіло дітлашню привітати.
Жінка зацокотіла:
— Та ми ж завжди раді! Ми завжди готові приймати таких гостей… почесних!.. З району зателефонували… Хвилюються. А я кажу, що дарма. Такий чоловік, як Олексій Михайлович, до нас хоч і серед ночі приїхати може… Ось!.. Дітки вже чекають… Привітайтеся з нашим гостем, дітки.
