Покров - Дашвар Люко (читаем полную версию книг бесплатно .txt) 📗

ярма, і ці барикади, прикрашені іконами намети, плетені си-

ньо-жовті фенечки, що дівчата пов’язують хлопцям на зап’яст-

ки, — усе це прояви вільного духу гідних людей, бо Майдан не

ламає, він вибудовує, творить нову історію, нове життя, нових

людей. Кватроченто…

Не припинила пошуків і на день. Після чергування в мед-

пункті потомлена, та напрочуд легка, щовечора обходила те-

риторію волі вздовж блокпостів, заглиблювалася в її центр,

блукала посеред наметів, вогнищ, навколо сцени, під стелою

Незалежності: все нишпорила поглядом, наче Ярко десь тут,

у своїй стихії, а Мар’яна просто не помічає його. Зазвичай

зупинялася під Архангелом Михаїлом, де стара Кривошиїха

229

наворожила їй нові гроші зі старих паперів. Усідалася біля

арки, дивилася в дупу сцені, на якій смажилися гарячі слова, намагалася зосередитися на позитивному: на небі, зірках, ледь

чутному шепоті голих дерев… «Може, і варто було хлюпнути-

ся зі звичайного життя в цей котел, як в окріп, щоб відчути

його справжню суть?.. Збоку хіба роздивитися? — розмірко-

вувала. — Звичайне життя, певно, повернеться. Стане світ-

лішим, якщо його не забалакають. Хтось навіки зміниться,

комусь полегшає, а мені — ні. Через мене Ярко пропав. Була

би поряд, усе склалося би інакше. Він же хлопчик, а я би за-

стерегла, зупинила…. Як же складно не коритися самотності…

Як важко наказати собі ніколи не вимовити: Ярко помер… —

серце плакало. — А раптом його вже нема? Раптом згинув?..

А я? Навіки сама? За те, що не вберегла…»

6 лютого усвідомила приголомшено: і сама не вічна. Бігла до

Будинку профспілок із пакетом бинтів, затрималася лиш на

хвильку біля Макара з Гоциком — теї ж миті в будинку пролунав

вибух. Навкруги заметушилися люди, Макар із Гоциком кину-

лися всередину, а Мар’яна закам’яніла: стояла при стіні, на-

впроти чорна баба з косою пику кривить. Смерть? Так близько?

— Вибухівка була в пакеті з надписом «Ліки», — згодом

розповідав Макар. — Кілька днів пролежала, аж поки один

хлопчина не взявся відкривати…

Мар’яна згадала дивного чоловіка в балаклаві… Ніс пакет

із надписом «Ліки»…

— Тут повно чужих, — прошепотіла, ковтаючи сльози.

Врятував Архистратиг. От дивно, та тільки біля нього Мар’я-

на почувалася захищеною — відключитися хоч ненадовго, отак

просто сидіти, дивитися, наче з іншого виміру, крізь гуркіт і дим

Майдану далі, в чисті дні.

Застигла, не помітила, як поряд присів молодий мужчи-

на в яскравому синьо-блакитному лижному костюмі. Дивив-

ся на Мар’яну зі співчуттям. Торкнувся її руки, простягнув

носовичок.

230

— У вас сльози… — вимовив із легким акцентом.

Мар’яна розтерла сльози по щоках долонею.

— Пусте… — прошепотіла. Глянула на мужчину підозрі-

ло — молодий, років тридцять, не більше. Лижний костюм

дорогий — легкий, теплий, зручний. Поголений, руки чисті —

бруківки не розбирав. Чужий?!

— Уперше на Майдані? — спитала без добра.

Закивав, усміхнувся знічено.

— Не підкажете, де тут можна переночувати?

— Ви… іноземець?

— Так! Тут багато… Французьку мову чув, бачив поляків.

Увесь світ говорить про Майдан.

— У готелі зупиніться.

— Ні! Хочу бути тут. Удень. І вночі. Варто доторкнутися,

щоби зрозуміти… — замовк. Простягнув руку. — Пітер…

— Мар’яна… У спальнику на підлозі зможете заснути?

— Спробую.

— Тоді вважайте, що маєте спальне місце, — підвелася,

повела нового знайомця до КМДА, де разом із Полею ночува-

ла в кутку біля сходів. Тут сусідів нема, тут усіх приймають, і Пітеру місце знайдеться.

Лютий наступав — усе менше спати давав. Терпіння, як

гідність, переросло в гідність-наступ. Мар’яна бачила, як лиж-

ний костюм Пітера втратив кольори, перетворився на сіру від

пилу й кіптяви робу; руки вкрилися пухирями від виснажливої

фізичної праці на барикадах, та чоловік не втрачав оптимізму.

— Колись я напишу спогади про ці дні, — у вільну хвилин-

ку зустрічалися біля Архистратига, Пітер переповідав Мар’я-

ні події дня: помагав хлопцям викладати барикаду з бруківки, навчився робити коктейлі Молотова, варити куліш, а ще знає

тепер гімн України. — Ще не вмерла… — співав тихо.

— Про все те напишеш?

— Найперше напишу: тут не було брехні.

Мар’яна згадала чужого в балаклаві з пакетом «Ліки». По-

ля казала: хлопчині пальці на руці відірвало…

231

— Ти в це віриш? — спитала, наче стара мудра баба. За-

хитала головою. Дивний пан цей Пітер. Стильний, білозубий,

як Хотинський, красунчик, навіть сіра роба, на яку перетво-

рився лижний костюм, йому личить. А от пихи нема. Щирий,

як Ярко. Може, Пітер їй в утіху?

«Тут немає брехні», — вбилося в Мар’янину голову. «І я пе-

рестала брехати, — думала. — Пітер правий: життя просте.

Аби ніхто не брехав — світ змінився би… Мамі би про те сказа-

ти. Татові…» Згадала про батьків, зажурилася — треба додому

вибратися. Що там у звичайному житті на Воскресенці без неї?..

— Ти сьогодні спала, Мар’яно? — перетнулися 12 лютого:

стомлена Мар’яна метушилася на підхваті в Полі й лікарів,

Пітер із хлопцями саме притяг ноші з геть юним парубком,

пораненим травматичною зброєю в око.

— То неважливо, — відповіла.

— А що важливо?

— Мені би додому вирватися хоч на годину. Тата в лікарні

провідати.

— Боїшся? Хлопці казали: копи затримують усіх, хто з Май-

дану виходить.

— Міліція! У нас не копи, а міліція, Пітере.

— Боїшся міліції?

— Гоцик стежку підказав — проберуся. Біда, що грошей

немає, а татові вже, певно, треба ліки придбати…

— У мене є гроші, — Пітер дістав гаманець, простягнув

Мар’яні пару сотень доларів. — Вистачить?

— Ні! Я не можу…

— Звісно, можеш. Просто візьми. Ми ж друзі.

Мар’яна знітилася, сховала бакси в кишеню.

— Колись віддам, — пробурмотіла розчулено.

— Якщо це привід побачити тебе знову, я не проти, — від-

повів Пітер. Усміхнувся. — Передавай татові привіт.

Мар’яна не одразу потрапила до татової палати. У коридорі

перетнулася з медсестрою.

232

— Озерова?! — та пашіла роздратуванням. — Ви нам

свого тата лікувати привезли чи на довічне утримання?!

Не було би Майдану… Скривавлених лиць, відчайдушних

зусиль, неймовірного піднесення і віри… Не потрапила би

Мар’яна в той вир справжніх надій, засоромилася би, знітила-

ся, почала би вибачатися…

— Уже вилікували? — спитала медсестру напружено —

от-от вибухне.

— Перелом хребта? Ви знущаєтеся?!

— Годі верещати. У чому проблема?

Медсестра зиркнула на Мар’яну ошелешено.

— Наші лікарі вже зробили все, що могли. А реабілітацію

спинальникам ми пропонуємо вдома проходити, бо вона рока-

ми триває. Тепер розумієте, в чому проблема?! Купуйте тер-

міново інвалідний візок, починайте програму реабілітації. І не

зникайте! Бо до Озерова тільки якась стара баба ходила, та

й та в останні дні кудись зникла. І кому нам розтлумачувати

програму реабілітації?! Хворому?!

— Тата треба забирати?

— Ну, от!

Мар’яна уявила тата в інвалідному візку, п’ятий поверх хру-

щовки на Воскресенці.

— Нема куди.

— Що?!

— Поки…

— Ні, ви таки знущаєтеся!

— А що ви робите з тими, у кого родичів немає? Надвір

викидаєте?

Медсестра насупилася ображено.

— Совість майте! Наші лікарі вашого тата з того світу ви-

тягли, а ви…

Мар’яна знітилася, почервоніла. Схаменулася: та що це вона?

— Вибачте…

— У нас ліжок не вистачає, — ображено відповіла медсес-

тра. — Хіба не знаєте? Майдан…

233

Усе той Майдан… Мар’яна зайшла до татової палати: люду