Покров - Дашвар Люко (читаем полную версию книг бесплатно .txt) 📗

— Боже поможи, — шепоче Мар’яна, дивиться на жіночку

з надією. — Бабу Кривошиїху, не підкажете, де шукати? Не

у вас, часом?

— Не ви перша питаєте, — відповідає жіночка. — Третій

день усі до нас по бабу бігають, а баби нема.

— Де ж вона?

— Хтозна. Перехрестила нас, сказала: «Кличуть мене».

І пішла.

— Взагалі пішла? З Майдану? — Мар’яна відчуває: на-

дія тане.

— Хтозна. Кривошиїха і з’явилася в нас, як сніг на голову,

коли хлопці похворіли. І зникла не питаючись.

— Може, тут десь… — Мар’яна хапається за соломинку.

— Походіть, пошукайте. Тут люду повно. Може, десь

і є, — відповідає жіночка, знову бере до рук сокиру — хрясь

по дровиняці.

До темної години Мар’яна метушилася Майданом, під вечір

уже цілком уявляла собі архітектуру опору: де «Правий сек-

тор», чим займається «Михайлівська сотня», де боронять пе-

риметр янголи «Третьої сотні», куди прямує «Козацька», де

варить куліш «Сотня Лева», про що сперечаються «Вільні

люди». До всіх і кожного: Кривошиїха, Ярко… Зі слів майда-

нівців виходило: баба покинула Майдан. Про Ярка — і не

чули. Тільки один випрацьований чоловік із сокальців згадав: бачив Ярка кілька днів тому посеред активістів, які ліквідову-

вали провокації в підземних переходах під Майданом.

— Там билися сильно, — сказав. — Три «швидкі» приїж-

джали. Може би, вам його по лікарнях пошукати.

Мар’яна до Полі: що робити?

— У Штабі національного спротиву лікарі й добровольці

складають списки тих, кого по лікарнях розвезли. Бо наших

з лікарень викрадають, а потім уже важко знайти. Біжи до них.

— Ярко? А прізвище? — жвавий лікар із молодими очима

і сивою бородою гортав папери.

225

— Дорош, — ляпнула Мар’яна. Згадала сімейну світлину

з Яркової кімнати, статтю з Інтернету про Яркових батьків:

маму Надію, тата Івана Раєвського. Виправилася: — Раєв-

ський, здається.

— Немає. Ані Дороша, ані Раєвського, — сухо відповів

лікар. Певно, хірургом був у звичайному житті.

Мар’яна вийшла з Будинку профспілок, ноги не тримали,

шлунок від голоду розболівся, у роті гірко від сигарет. Посу-

нула до найближчого вогнища: їй же можна? Вона ж не сусід-

ка? Присіла на порожній ящик, глянула на хлопців, що сиділи

навпроти. Один — худорлявий, білявий, підтримував лівою

рукою правицю біля тулуба, як Біджо. Другий — кремезний,

дужий, усміхнувся Мар’яні, як добрій приятельці.

— Без проблем дісталася?

— А як твій рейд по тилах? Передав мєнтам подарунок? —

впізнала вранішнього провідника.

— Та мають… — розсміявся. Руку простягнув. — Гоцик. —

Кивнув на білявого: — А оцей білобрисий: — Макар, —

усміхнувся іронічно. — Бізнесмен… Сарафани шив. Так стро-

чив, аж руку ледь не відтяло!

— Мовчи, філолог, — спокійно відповів Макар.

Мар’яна згадала покаліченого Біджо в Ярковій кімнатці.

— А я думала, тут, на Майдані, постраждав, — сказала

Макару.

— Та ні. Цілі поки, — мовив Гоцик. — Ми тут від початку.

Зараз до одинадцятої сотні приєдналися. А ти…

— Мар’яна… — сказала. Призналася: — Їсти дуже хочу.

— Зараз, — Гоцик підвівся, пішов у темряву, гукав: —

Галю! Галинко-ялинко! Ти де? Бутерів нарубаєш?

Мар’яна щільніше притисла до шиї комір куртки, глянула

на білявого.

— Якщо ви тут від початку, то, може, знаєте Ярка… Шукаю

Ярка Раєвського. У мене фотка в мобільному є. Показати?

Макар кивнув. Мар’яна підсіла ближче до хлопця, відкрила

світлину Ярка в мобільному.

226

— Він, здається, займався розповсюдженням інформації

про Майдан, — помагала Макаровій пам’яті.

— Щез?

— Так…

Макар усміхнувся сумно.

— Тут багато людей нині родичів шукають.

— Чому ж так? У вас же барикади, охорона. Якщо ви своїх

захистити не можете, як ви отих… за барикадами переможете?!

Макар глянув на Мар’яну тьмяно.

— Чужих багато повиникало. Лізуть у всі дірки, а на лобі

не написано: кріт чи свій. Вичищаємо потроху, але то важко.

От ти, приміром…

— А що «я»?! — наїжачилася.

— Підсіла… Ніби хлопця шукаєш, а про Майдан кажеш не

«ми», а «ви». «Що ж ви своїх не захищаєте», «як ви перемо-

жете»… Хіба не підозріло?

— Невже?! А у вас тут уже НКВС і катівня є?! — спалах-

нула, та так і не перейшла на безпечне «ми». — Може, ви ще

в підвал мене кинете?!

Макар не встиг відповісти — до вогнища повернувся Гоцик,

ніс стаканчики з гарячою кавою. За ним услід чалапала чудна

пухкенька малолітка з пакетом, повним бутерів.

— Вечеря! — оголосив Гоцик, упав на ящик.

Мар’яна глянула на дівча, задихнулася.

— Ти ж… з Полтави?! — підхопилася, забула про голод.

Сльози до очей. Сіпала дівча, роздивлялася. — Ти ж з Полта-

ви! Ви з подружкою на Новий рік у нас із Ярком відігрівалися.

Пам’ятаєш?

Малолітка лобика насупила.

— А-а-а… Точно! Ви ще нас там покинули і виїхали.

— То неважливо.

— Справді? А Ярко засмутився…

— Де він?

— Не знаю…

227

— Стій! Не поспішай. Давай… усе по порядку! — Мар’я-

ну лихоманило, вхопила дівча за комір, тримала міцно. —

Новий рік…

— Так! Ми до третього січня у вас відлежувалися. Тьотька…

— Аніта Станіславівна!

— Вона… Годувала нас, пігулки пити змушувала.

— А Ярко?

— Одягу теплого приніс. Ось! Дивіться, який куртофан!

«Колумбія»!

— «Коламбія»!

— Один біс — тепла.

— А Ярко?!

— Про вас у цеї… в Аніти питав. Вона йому лапшу на вуха

вішала, що ви повернетеся. А я одразу допетрала — ви його

кинули.

— Що ти верзеш?! Ярко де?

— Та звідки мені знати?! Ми третього січня на Майдан

повернулися. Відтоді Ярка кілька разів бачила, з газетами яки-

мись усюди ходив. А я до одинадцятої сотні приклеїлася. А що?..

Мар’яна не відповіла. Дивилася в червоне полум’я.

Макар підвівся, буцнув Гоцика черевиком по нозі.

— Ходімо. Хлопців час міняти. Тут ми нічим не допоможемо.

— Поїж! — перш ніж піти, Гоцик поклав Мар’яні на колі-

на пакет із бутерами, провів долонею по її плечу, наче казав:

«Тримайся, дівко».

Біля вогнища тиша. Ошелешене дівча спостерігає за тим,

як Мар’яна мовчки жує хліб із сиром, і хоч видно — так дізна-

тися хочеться: чому пішла від Ярка, нащо тепер шукає?! —

мовчить.

— А подружка твоя де? — врешті тьмяно питає Мар’яна.

— Додому поїхала. Уже давно, — глянула на Мар’яну зні-

чено, насмілилася правду сказати. — Вона на Ярка вашого

тоді запала. Сказала йому, що ви його бачити більше не хоче-

те, щоби не шукав вас і що… у вас інший є.

228

— Отак… прихищай майданівців… — прошепотіла Мар’яна.

— Вибачте.

— А ти тут до чого? Подружка твоя чому поїхала? Он тут

скільки чоловіків в одному місці!

— Сказала: неінтересно…

— А тобі «інтересно»?

— Ні, тут страшно, — щиро призналося дівча.

— Чому ж залишилася?

— Як же я свою сотню покину?

Мар’яна все думала: а я ж чому застрягла на Майдані? Може,

через Полю? У медсестри роботи додалося — Мар’яна з ран-

ку до вечора допомагала подрузі: різала бинти на тонші, при-

тримувала скалічені кінцівки вояків під час перев’язок, коло-

тила «Фармацитрон» у гарячій воді й тільки жахалася щоразу,

коли знадвору заносили наступні ноші: не Ярко часом?!

А може, тому що Ярків дух, його просте й логічне бачення

життя буяло навкруги так відчутно, що, здавалося, Ярко може

бути тільки тут. Ось зараз з’явиться на порозі. Кивне: все

правильно. У людини є тільки одна перевага — її гідність.

А творчість — не привілей для обраних. Вільна творчість при-

таманна кожній людині, коли вона позбавляється рабського