Книга Балтиморів - Діккер Жоель (библиотека книг txt) 📗

— Ох, це ти, Маркі! — вигукнула вона. — Я геть забула, що ти приїжджаєш сьогодні ввечері.

— Пусте. Я ж тут.

— Знаєш, твоїх братів нема…

— Знаю.

— Мені так шкода, Маркі. Я чергую сьогодні в лікарні, мені треба вже йти. Дядечко радий буде бачити тебе. Їсти я приготувала, все в холодильнику.

Вона обняла мене. Коли тітонька пригорнула мене до себе, я відчув, ніби щось змінилося. Вона видавалася сумною й змореною. Не було вже в ній того сліпучого світла, що так осявало моє дитинство і юність. Я пішов до хати. Дядечко Сол сидів перед телевізором. Як і тітонька Аніта, він зустрів мене радісно й водночас печально. Я піднявся нагору, покинув речі в одній із кімнат для гостей і подумав собі, для кого ж вони призначаються, якщо стоять пусткою. Пройшов довгими коридорами, зазирнув до величезних ванних кімнат. Відвідав по черзі три вітальні, де було темно. Ні вогню в коминку, ні ввімкнутого телевізора, ні розгорнутої книжки чи газети, яку покинув читач, щоб знову сягнути по неї. Спустившись униз, я побачив, що дядечко Сол уже готує вечерю. Він поставив на стіл два куверти. Хіба ж багато часу минуло відтоді, як сиділи ми за оцим високим кухонним столом, я, Гіллель і Вуді, нетерпляче підстрибуючи і простягаючи тарілки тітоньці Аніті, яка, всміхаючись і сяючи від того, що бачить нас укупі, смажила на широкому тефлоновому деку величезні порції млинчиків і яєчні з індичим беконом.

Вечеряли ми мовчки. Апетиту майже не було. Єдине, про що балакав дядечко Сол, це були балтиморські «Рейвенси».

— Не хочеш піти на матч? Я взяв квитки, та ніхто й не глянув на них. А ця команда в нинішньому сезоні так добре грає, ти ж знаєш. Я тобі казав, що знайомий із їхніми організаторами?

— Авжеж, дядечку Соле.

— То треба бодай раз піти на матч. Скажи братам. У мене безкоштовні квитки, в ложах і все таке.

Після вечері я пішов погуляти кварталом. Приязно вітався з сусідами, що вигулювали своїх цуциків, наче був із ними знайомий. Здибавши патрульного, який проїжджав мимо, зробив йому таємний знак, і він відповів мені. Але той жест був даремний: благословенна пора нашого дитинства пропала назавжди, і віднайти її було неможливо — віднині Балтиморські Ґольдмани належали минулому.

Того ж таки вечора, коли я був у Балтиморі, а мої брати в Нью-Йорку, Коллін запізнилася додому. Вона вийшла з авто і побігла до хати. Сіпнула за клямку. Та двері були замкнені. Він уже пішов. Вона зиркнула на годинник: була дев’ятнадцята двадцять дві. Їй захотілося плакати. Вона відімкнула двері своїм ключем і ввійшла до темного помешкання. Знала, що він повернеться й покарає її.

Вона не повинна була запізнюватися після роботи. Знала це, Люк їй так наказав. Вона зачиняла автозаправку о дев’ятнадцятій годині, і в дев’ятнадцять п’ятнадцять мала бути вже вдома. Якщо ж її не було о тій порі, він ішов із дому. Йшов до улюбленого бару і, повернувшись, брався до неї.

Вона чекала його до одинадцятої вечора. Хотіла було зателефонувати Вуді, та його в це не варто було вплутувати. Вона знала, що це недобре скінчиться. У такі хвилини їй кортіло втекти. Але куди?

Він увійшов, грюкнувши дверима. Вона здригнулася. Він став у дверях вітальні.

— Ох, мені так шкода… — простогнала вона, щоб погамувати лють свого чоловіка.

— Ти що це коїш, лярво? Га? Що коїш, питаю? Ти закінчуєш о дев’ятнадцятій. О дев’ятнадцятій годині! Чому я повинен сидіти тут і чекати на тебе, мов дурник? Ти за кого мене тримаєш, га? За йолопа якогось, так?

— Прости мені, Люку. О дев’ятнадцятій приїхали клієнти, потім я зачиняла заправку, то й запізнилася на п’ять хвилин.

— Ти закінчуєш о дев’ятнадцятій годині, то я хочу, щоб о дев’ятнадцятій п’ятнадцять ти була вдома! Це нескладно запам’ятати. Але ти завжди хочеш схитрувати!

— Таж поки все позамикаєш там…

— Годі вже скімлити, чула? Неси свою сраку в автомобіль.

— Люку, тільки не це! — благально вигукнула вона.

Він погрозливо тицьнув у неї пальцем.

— Тобі ліпше послухатися мене.

Вона вийшла надвір і залізла в його пікап. Він сів за кермо і рушив з місця.

— Прости, Люку, прости! — пищала вона як мишка. — Я не буду більше запізнюватися!

Він її не слухав. Тільки вилляв на неї потік брудної лайки. Дівчина плакала. Він уже виїхав з Медісона і звернув простісінько на п’яту автостраду. Проїхав міст Лебанон і котив далі. Вона благала його повернутися додому. Він реготав. «Невже тобі погано зі мною?» А потім раптом загальмував посеред шляху.

— Кінцева зупинка, пасажирів просять покинути транспорт, — сказав він тоном, що не передбачав заперечень.

— Люку, прошу тебе, тільки не це, — казала вона благально.

— Вилазь! — раптом крикнув він.

Коли він кричав, це означало, що треба таки виходити. Вона вийшла з авто, і він рвонув з місця, покинувши її за вісім миль від дому. Така була його покара: вона мусила повертатися пішки вночі в Медісон. Простувала у вогкій імлі, на ній була тільки коротка сукенка і тоненькі колготки. Постать її помалу тонула в темряві.

Коли це сталося вперше, вона запротестувала. Люк аж почервонів від крику, виганяючи її з автомобіля, й вона збунтувалася. Сказала, що з дружиною так не поводяться. Тоді Люк вийшов з авто.

— Ану йди до мене, янголе мій, — майже ніжно звелів він їй.

— Навіщо?

— Я хочу покарати тебе. Дати тобі по мордяці, щоб ти второпала: коли я тобі щось звелів, ти повинна слухатися.

Вона відразу ж здалася.

— Вибач, я не хотіла гнівати тебе… Я піду, я все робитиму, що ти скажеш. Прости мені, Люку. Не гнівайся на мене, прошу!

Вона вийшла з авто і пішла автострадою, та й п’ятьох хвилин не минуло, як її змусив зупинитися Люків голос.

— Ти второпала, що я тобі сказав, чи ні? Ми що, не однаковою мовою балакаємо?

— Ні, Люку. Ти сказав мені забиратися, то я й забралася.

— Це було раніш! А тепер інший наказ. Я що тобі сказав, га?

Вона перелякано заридала.

— Я вже й не знаю, Люку… Вибач мені, я вже нічого не тямлю.

— Я звелів тобі прийти, щоб заробити по мордяці. Ти забула?

Ноги її затремтіли.

— Прости мені, Люку, я все добре засвоїла. Обіцяю, що тепер слухатимусь.

— Іди сюди! — загорлав він, не рушаючи з місця. — Коли я кажу іти сюди, ти повинна йти до мене! Чого ти хвостом крутиш, га?

— Вибач, Люку, я така дурненька, я більше не буду.

— Іди сюди, хвойдо! Ану йди, бо гірше буде!

— Ні, Люку, благаю тебе!

— Хутко!

Вона перелякано підійшла і стала перед ним.

— Ти заробиш п’ять добрячих лящів по рилу, второпала?

— Я…

— Второпала?

— Так, Люку.

— Лічи.

Вона стала перед ним, і він звів руку. Вона заплющила очі, здригаючись від ридань усеньким тілом. Він дав їй замашного ляпаса, і вона повалилася додолу. Вона ридала.

— Я сказав: лічи!

Вона хлипала, впавши навколішки на холодний бетон.

— Один… — насилу промовила вона.

— Добре. Встань!

Вона підвелася. Він знову дав їй ляпаса. Вона зігнулася вдвоє, взявшись долонями за обличчя.

— Два! — прохрипіла вона.

— Добре, тепер стань на місце.

Вона послухалася, він звів її лице догори і щосили вліпив ще один ляпас.

— Три!

Вона повалилася горілиць.

— Годі, годі, не лежи, вставай! І я не чув, щоб ти лічила.

— Чотири, — прохлипала вона.

— От бачиш, уже й кінець скоро. Стань переді мною й тримайся рівно.

Скінчивши ті катування, він звелів їй ушиватися, й вона відразу ж чкурнула відтіля. З годину йшла автострадою, аж перед нею з’явився міст Лебанон. До Медісона лишилася понад половина шляху. Вона скинула черевички, що геть намуляли їй ноги і не давали йти, і попрямувала вперед, ступаючи холодним асфальтом, що обдирав їй ступні. Раптом шлях осяяли автомобільні фари. Хтось їхав. Водій помітив її лише останньої миті й мало не збив. Відразу ж зупинився. Вона вже бачила цього хлопця на автозаправці. Отак уночі вона зустріла Вуді.