Книга Балтиморів - Діккер Жоель (библиотека книг txt) 📗
— Працювати треба в фінансовій царині, — сказав мені Гіллель. — Щоб ти тільки бачив, як живе Патрик…
— Ми обідали зі спортивним директором «Джаєнтс», — сказав Вуді. — Навіть були на їхньому стадіоні в Нью-Джерсі. Він сказав, що наступного року до мене приїде представник від них.
Вони показали мені світлину, де обидва стояли на стадіоні команди «Джаєнтс». Я уявив, як за кілька років стоятимуть вони там, святкуючи перемогу команди в Супер-боулі, зірковий квотербек Вуді та його майже-брат Гіллель, новий золотий хлопчина, якого з радістю прийме до себе Волл-стріт.
На початку другого року їхнього навчання в університеті сталася одна подія.
Якось повертаючись до містечка п’ятою автострадою, на п’ятій милі після мосту Лебанон Вуді мало не збив молоду жінку, що йшла узбіччям. Було вже темно. Він відразу ж зупинився і вискочив із авто.
— З тобою все гаразд? — запитав він.
Вона плакала.
— Дякую, все добре, — втерши сльози, сказала вона.
— Небезпечно отак іти шляхом.
— Я буду уважна.
— Сідай, підвезу, куди тобі треба, — запропонував Вуді.
— Ні, дякую.
— Сідай, кажу.
Урешті вона погодилася. Ввімкнувши світло в салоні, Вуді подумав, що наче десь уже її бачив. То була гарна дівчина, з коротким волоссям. Обличчя її було наче знайоме.
— Ти навчаєшся в Медісоні?
— Ні.
— Певна, що з тобою все гаразд?
— Так. Я не хочу розмовляти.
Далі він їхав мовчки. Вона попросила висадити її на в’їзді до Медісона, коло безлюдної автозаправки.
Її звали Коллін. Вуді прочитав це наступного дня на її бейджі, побачивши дівчину за прилавком тієї автозаправки, де покинув її напередодні.
— Я так і знав, що десь тебе бачив, — сказав він. — Висадивши тебе тут, тільки тоді й уторопав.
— Прошу тебе, не говори про це. Заправився вже?
— Повний бак, третя колонка. І ще дай мені ці шоколадки. Мене звати Вуді.
— Дякую, що підвіз, Вуді. Прошу тебе, більше не треба говорити. З тебе двадцять два долари.
Він простягнув їй гроші.
— Коллін, у тебе все гаразд?
— Усе.
Увійшов іще один клієнт, і вона попросила Вуді забратися.
Він послухався. Дівчинна бентежила його.
Коллін була єдиною продавчинею на автозаправці. Цілими днями була там сама. Їй, либонь, не було і двадцяти двох років, за плечима тільки ліцей, та вона вже вийшла заміж за одного чолов’ягу з Медісона, водія далеких рейсів, який по кілька днів на тиждень збував у дорозі. Мала сумний погляд. І ніколи не дивилася клієнтам у вічі.
Увесь світ для неї обмежувався автозаправкою. Певне, тому вклала в неї всю свою душу. Крамничка була там охайна і завжди повна товарів. Стояло навіть декілька столиків, де клієнти могли випити кави чи з’їсти стандартний сандвіч, що вона для них підігрівала у мікрохвильовці. Від'їжджаючи, клієнти залишали їй на столі невеличкі чайові, які вона ховала в кишеню, не кажучи про них своєму чоловікові. Коли була хороша погода, вона виносила столи зі стільцями надвір, на моріжок, який облямовував автозаправку.
У Медісоні небагато куди можна було піти, і студенти збиралися в одних і тих же місцях. Коли Вуді з Гіллелем хотіли побути самі, то їздили на автозаправку.
Та нічна зустріч із Коллін збентежила Вуді, й він почав частіше заглядати до заправки: то йому треба було купити жуйку, то рідину для чищення скла. Він частенько брав зі собою Гіллеля.
— Чому ти туди їздиш? — урешті запитав Гіллель.
— Щось там негаразд… Хочу збагнути, що ж саме.
— Скажи ліпше, що закохався в неї, та й край.
— Гілле, ця дівчина ішла вночі автострадою й плакала.
— Може, з автомобілем сталося щось…
— В її очах був жах. Вона боялася.
— Кого?
— Хтозна.
— Вуді, не можна всіх захищати.
Отож частенько бував він на заправці й урешті приручив Коллін. Вона стала вже не така скута і навіть часом вступала з ними в розмови. Продавала їм пиво, хоч вони ще були неповнолітні. Сказала, що нічого за це їй не буде, тому що батько її чоловіка, Люка, начальник місцевої поліції. А сам Люк був дивний чолов’яга, як охарактеризували його мої брати. Загонистий, завжди неприємний. Вуді, що декілька разів зустрічав його на автозаправці, не любив Люка. Казав, що коли його бачить, у нього виникають якісь дивні почуття. Коли той чоловік бував у місті, Коллін поводилася по-іншому. А як він їхав у рейс, вона здавалася щасливішою.
Якось і я заглянув на ту заправку під час однієї зі своїх поїздок до Медісона. Відразу ж помітив, що Вуді їй подобається. Дівчина якось по-особливому дивилася на нього. Та й усміхалася вона лише тоді, як розмовляла з ним. То була недоладна, мимовільна усмішка, яку вона відразу ж намагалася погасити.
Спершу я гадав, що Вуді має якісь почуття до Коллін. Та незабаром втямив, що це не так. Обидва мої брати любили тільки одну дівчину — Александру.
Александра була на четвертому і останньому курсі університету. Потім вона поїде. Лише вона була в думках моїх братів. Минуло трохи часу, і я збагнув, що непорочної дружби їм замало. Їх не задовольняло те, що вони разом живуть у містечку, ходять у кав’ярні й на футбольні матчі. Їм кортіло більшого. Хотілося її кохання. Упевнивсь я в цьому, коли побачив їхню реакцію на те, що вона з кимось зустрічається.
Якось Патрик Невіль запросив їх на вихідні до себе додому, і вони, скориставшись нагодою, понишпорили в Александриній кімнаті. Розповіли мені про це в День подяки, і Гіллель показав те, що знайшли вони у неї в шухляді. То був шмат картону з намальованим на ньому червоним серцем.
— Ви залізли до її кімнати? — приголомшено запитав я.
— Атож, — потвердив Гіллель.
— Та ви з глузду з’їхали!
Гіллель страшенно був лютий на неї.
— Чому вона не сказала, що в неї є друг?
— А хто вам сказав, що він у неї є? — запитав я. — Може, це давня якась річ.
— І у ванній у неї дві зубні щітки, — докинув Вуді.
— То ви й у ванну заглянули?
— А чого там соромитися. Я подумав, що вона наша подруга, а друзі все одне одному розповідають.
— Що ж, — сказав я, — добре, як у неї хтось є.
— Авжеж, добре.
— А мені здалося, ніби це вас дратує…
— Таж ми друзі, то, гадаю, вона могла б нам про це сказати.
Дружба, що узаконювала їхню трійцю, таїла в собі набагато глибші почуття, попри ту угоду, яку ми уклали в Гемптоні.
Упродовж наступних місяців вони тільки й думали про Александриного коханця. Їм кортіло дізнатися, хто ж він. Коли вони навпростець запитали її про це, вона заприсягнулася, що нікого не має. Вони від того ще дужче затялися. Ходили за нею назирці студентським містечком. Щоб прослуховувати її телефонні розмови, вони скористалися старим радіомікрофоном, який задля цього прихопив із дому Гіллель. Розпитували навіть Патрика, але той нічогісінько не знав.
У травні 2000 року ми були присутні на церемонії вручення Александрі диплома.
Коли закінчилась офіційна частина, Александра скористалася метушнею й тихенько втекла. І не помітила, що слідом за нею подався Вуді.
Вона пішла до корпусу природничого факультету, де на неї вже чекав я. Угледівши мене, Александра кинулася мені на шию й почала цілувати.
І тоді до нас підбіг Вуді й приголомшено закричав:
— То це, значить, ти, Маркусе? Це ти був її хлопцем весь цей час?!
24
Того травневого дня 2000-го року я мусив усе розповісти і пояснити Вуді.
Ніхто, крім нього, не знав про те чарівне кохання, що виникло в нас із Александрою.
Наші стосунки поновилися восени після останнього мого перебування у Гемптоні. Я повернувся до Монклера з досадою, що зустрів її, і усвідомлюючи, як її кохаю. І ось за кілька тижнів виходжу я з ліцею, аж бачу — стоїть на паркувальному майданчику її авто, а вона сидить на капоті. Я так схвилювався, що не зміг цього приховати.
