Місто уповільненої дії - Дністровий Анатолій (лучшие книги txt) 📗

— Добре, що хоча б у вас все нормально. Я ж за вас дітки завжди думаю. Прокляте місто! Тільки й чую, що когось убили, когось посадили, а скільки дівчат гарних вивезли за кордон — у борделі! А скільки померло від наркотиків!

Кілька хвилин мовчимо. Маман втирає носа хустинкою.

— Кажуть, що в Роми й отого товстенького… — знову озивається Маман.

— У Бідона?

— Так-так, Бідона… у них усе добре. Дитятко скоро буде. Молодці. Вони також звідси виїхали, кудись у Карпати. Хай хоч вам усім щастить, — крізь сльози сміється Маман і йде на кухню.

Від згадки про Рому в мені знову все здригається і тремтить; важко сідаю на диван. Оживають старі почуття, які, наче підлі сектанти, до цієї миті поводилися законспіровано й не нагадували про себе. До мене повертається давня, втрачена ілюзія — бути з Ромою. Вона стає настільки реальною, що я починаю трохи боятися і водночас її прагнути. Хоча Рома схожа більше на химеру, не можу її чітко бачити.

Шєт!

Колишні почуття і душевні шмарклі, пов'язані з ними, — така лажа!

Маман і Оля на кухні. Маман, мабуть, хвалиться новим рецептом булочок, який вициганила в подруги Оксани. Ця жінка у випіканні всілякої смакоти — справжній профі (у неї четверо дітей, двоє з яких одружилися і зробили її бабусею). Маман і пані Оксана люблять деколи, як вони по-молодіжному кажуть, тусуватися: напекти пиріжків, тістечок, булочок, взяти літру гарного домашнього вина, увімкнути магнітофон або телевізор — і плескати язиками до пізньої ночі. Але тиждень тому пані Оксана поїхала в Італію на заробітки (майже половина жінок із західних областей за кордоном) і Маман сумувати прийшлося недовго.

Приїзд Олі врятував її від нестерпної самотності й нудьги. Маман буквально прилипла, як вона мабуть у думках каже, до «невісточки», тому Оля, хотіла того чи ні, опинилася з нею на короткій нозі. І тут настали повні гайки! Вони почали триндіти не лише про мої мудацькі заморочки («Олечко, дитинко, він такий незграбний, такий бовдур, сорочини не годен собі випрасувати, тобі важко буде з ним» — раптово чую уривок з їхньої розмови), а й про свої бабські таємниці, про які мабуть тільки Господь Бог відає.

Да — жінки деколи не підозрюють, що говорять про таємниці.

Хочу витягнути Олю погуляти, але вона побачила в телепрограмі один із своїх улюблених фільмів, де головну роль грає Ален Делон. Я настільки відвик дивитися телевізор, що не розумію, як люди можуть витрачати свій дорогоцінний час на таке тупе заняття: це ж треба кілька годин сидіти на місці і дивитися. ДИВИТИСЯ! ДИВИТИСЯ ТЕЛЕВІЗОР!

ВТУПИТИСЯ БАНЬКАМИ В НЕВЕЛИКИЙ ЧОРНИЙ ЯЩИК! І робити ближнім зауваження: НЕ ШУМІТЬ, Я ДИВЛЮСЯ ТЕЛЕВІЗОР! Який жах! Це ж може дах поїхати! Ну кіно! Ну і що? Навіть, якби в головній ролі був Рамзес II — що б це суттєво змінило? Взагалі, телебачення — притуплює людину, від цього, мабуть, лоб також може вужчати.

Олі кажу, що піду пройдуся, може побачу когось із давніх знайомих, признатися — я скучив за людьми, з якими давно не спілкувався. Маман через це стає сумна, просить нікуди не йти — посидіти всім разом, по-домашньому, адже на дворі дикий холод. Але мене підкорює божевільна пруха — я давно нікого не бачив, цікаво, що відбулося за цей час, як змінився народішко. Жартую, що вискочу не надовго.

Під вечір виходжу з дому. Стою на тролейбусній зупинці, мовчки курю і думаю, куди б піти. Падає легкий, запашний сніг. Найшумніше місце — «Меридіан», де минулого року завжди зависала купа приятелів, знайомих і всіляких дешевих шлюшок.

Несподівано мене торкають за руку, обертаюся і бачу Мишку. Від радості аж викрикую, хапаю її в обійми, відриваючи від землі. Не знав, що вона така легка! Мишка, як і раніше, маленька, але незвично зажурена. Довго дивлюся в її очі і мене вражають незрозумілі зміни: в них не товчуться розпусні бісики, які легковажні дівахи люблять дарувати направо й наліво, тепер на мене дивиться чорноока журба і спокій.

— Мишка!

— Рада тебе бачити, — каже трохи дивним, ніби досвідченим, серйозним голосом. Розпитую, як справи, як живеться. Мишка, звівши плечима, тихо говорить, що щаслива. Мені стає боляче від потворного шраму на її обличчі, який вона одразу ховає за широкий вовняний шарф. Помітивши мою стурбованість, злегка червоніє й опускає очі. Почуваюся прикро: можу тільки здогадуватися, які, нещасна, переживає страждання через потворний шрам.

— Як наші? — запитую в неї, але Мишка тільки розводить руками: давно нікого не бачила.

— Я рада тебе бачити.

— Ти куди?

— Додому, щойно з роботи.

— Ти працюєш? Де? — мені не вкладається в голові: Мишка працює!

— Роблю ремонти у квартирах, — говорить так, ніби трохи соромиться. — Клею шпалери, білю стелі. — Очам своїм не вірю: переді мною зовсім інша людина, ніж та, яку знав раніше. Кудись пропала ота самовпевнена, трохи натягнута й пихата радість, яка раніше всюди її супроводжувала, пропав отой дурнуватий і наглий вираз обличчя, який говорив про зневагу до навколишнього і до людей, з якими доводилося спілкуватися.

— За тебе часто молюся, — каже тихо й смиренно, наче сестра-монахиня. Я зовсім збитий із пантелику і лише тепер згадую лист Бідона, в якому він писав, що в неї повністю з'їхав дах і що вона у Свідках Єгови. Бідна моя Мишка, як тебе поколошматило життя, що ти так змінилася!

— Я рухаюсь у «Меридіан». Поїхали!

— Дякую, але я не хочу.

— Чому? Поїхали! Я ж тебе чорт зна скільки не бачив!

— Олег, дякую тобі. Мені там нема чого робити.

— То ходімо до мене! Маман буде рада, вона булочки пече. Ти пам'ятаєш, як вона пече? Пам'ятаєш? Пішли! Буде весело! Нам є про що поговорити. А ще познайомлю з моєю… як би це сказати…

— Ти одружився? — захоплено каже вона.

— Ні. Поки — ні.

Мишка сміється — який у неї прекрасний сміх! Наполягаю, переконую, що поставимо чайок, збігаю за плящиною вина! Відмовляється. Мишка! Маленька Мишка зовсім інша, ніж тоді! Кажу, Маман буде рада тебе бачити! Ходімо!

— Іншим разом, багато роботи.

— Яка ще в біса робота! Ти ж ідеш додому!

— Мушу підготуватися до біблійних читань, — дивиться чистими очима і тільки тепер усвідомлюю, наскільки вона далека від того, чим живу я. Хапаю її руку, міцно стискаю, бо не наважуюся сказати «я все розумію»; неохоче, повільно відпускаю. Трохи боляче від того, що Мишка прощається і йде. Приголомшено стежу за її постаттю, яка віддаляється і зникає за поворотом універсаму.

14

У гамірливе, прокурене приміщення «Меридіану» заходжу з дивним враженням від розмови з Мишкою. Біжу очима по великому, просторому залу, в якому за круглими столиками сидять, як горобці, зграї підлітків і де-не-де кілька тридцятилітніх пар. Придивляючись до п'яних облич тільки тепер розумію, чому Мишка не сприймає такого життя. Навколо гамір, шум, сміх. Між столиками ходять симпатичні сцикухи-офіціантки у блакитних фартушках і в коротеньких чорних спідничках, на тацях розносять замовлення. Бачу багато знайомих облич, деякі кивають, відповідаю тим же, деякі, втупившись на мене, кілька хвилин дивляться, наче намагаються пригадати, де раніше бачили морду цього типоші.

У глибині залу, під миготіння кольорових електровогнів помічаю Вовіка Карбюратора з десятком незнайомих штемпів; вони, стягнувши кілька столиків до купи, сидять разом, регочуть, перехиляють чарки, їдять, курять, а кілька розфарбованих мантелеп між ними сміються, зойкують і дають себе цілувати в оголені шиї.

Вовік мене також бачить, привітно махає рукою, відповідаю взаємністю і більше не звертаю на нього уваги. Щоправда, кортить до нього підійти, перетерти кілька слів про Булавку (Бідон писав, що вони тепер разом тусуються), але згадка про те, що цей придурок навів вірменів на Мишку, які порвали їй щоку, одразу змушує забути про такий намір і викинути цю свиню зі своїх помислів.

Замовляю склянку мультивітамінного соку, почуваюся незручно, бо приємних істот не знаходжу, а ті знайомі морди, що мелькають перед очима — повні мутанти. Навколишній балаган пригнічує. Я давненько не відвідував такі місця, де за кожним столиком через гуркіт величезних динаміків у кутках залу змушені голосно, майже криком розмовляти, де всюди наливають, димлять цигарками, сперечаються, сваряться, розповідають анекдоти, де замалажу-ють самотніх мантелеп підігріті типоші, де пахне несвіжими стравами й хронічно-непровітреним приміщенням, де звуки від йорзання стільців, дзенькоту стаканів і виделок об тарілки, а також гуркітлива музика зливаються в єдиний могутній пресинг, що давить на психіку.