Євангелія від Ісуса Христа - Сарамаго Жозе (онлайн книга без txt) 📗
Ранок вони згаяли на приготування в дорогу, і здавалося, хлопець зібрався йти на край світу, а не до Назарета, куди й двохсот стадій не буде, так що нормальна людина, вийшовши звідси ополудні, до вечора вже туди дійде, навіть при тому, що дорога від Магдали до Назарета не дуже рівна й пряма і перетинає чимало крутих пагорбів та всіяних камінням рівнин. І стережися, бо в цій місцевості блукає ще чимало загонів, які боролися проти римлян, сказала йому Марія. Справді? Ти давно не бував у наших краях, а це ж Галілея. Я сам галілеянин, і вони мені шкоди не завдадуть. Який же ти галілеянин, якщо народився в Юдеї, у Віфлеємі. Мої батьки зачали мене в Назареті, і, правду кажучи, я народився навіть не у Віфлеємі, а в печері на його околицях, а тепер мені іноді здається, що тут, у Магдалі, я народився вдруге. Від повії. Для мене ти не повія, гнівно заперечив Ісус. Але досі я була нею. Після цих слів запала довга мовчанка, Марія чекала, коли Ісус завершить свою думку, а Ісус ніяк не міг подолати своє замішання й нарешті запитав: Ти забереш той знак, який вивісила на дверях, щоб ніхто не заходив? Марія з Магдали подивилася на нього із серйозним виразом, потім лукаво всміхнулася: Я не можу приймати у своєму домі двох чоловіків водночас. Що ти цим хочеш сказати? Що ти підеш, але все одно залишишся тут зі мною. Вона зробила паузу, а тоді додала: Знак, який я повісила на дверях, висітиме там і далі. Вони думатимуть, що ти з чоловіком. Якщо вони так думатимуть, то не помиляться, бо я буду з тобою. Ніхто більше сюди не увійде? Ти це сказав, і так воно й буде, бо жінка на ім’я Марія з Магдали перестала бути повією, коли ти сюди увійшов. А з чого ти житимеш? Лише польові квіти не знають праці й турбот. Ісус узяв її за руки й сказав: Назарет недалеко від Магдали, десь через кілька днів я тебе неодмінно навідаю. Якщо ти прийдеш, я тебе чекатиму. Я хочу, щоб ти завжди мене чекала. Я тебе чекатиму навіть після того, як ти помреш. Ти хочеш сказати, я помру раніше від тебе? Я старша й, безперечно, помру раніше, але якби раптом ти помер раніше, то я житиму тільки для того, щоб ти міг зустрітися зі мною й по смерті. А якщо все ж таки ти помреш першою? Хвала тому, хто привів тебе в цей світ, коли я ще в ньому жила. Потім Марія подала Ісусові їсти, і йому не було потреби казати: Сядь зі мною, бо від самого першого дня, коли вони зачинилися в домі, цей чоловік і ця жінка ділили та примножували між собою почуття, рухи, простір і відчуття, не виявляючи особливої пошани ані до правил, ані до законів. Безперечно, вони не знали б, що нам відповісти, якби ми їх запитали, що вони робили б, якби не почували себе захищеними та вільними в цих чотирьох стінах, поміж якими вони змогли лише за кілька днів створити світ за своїм образом і подобою, за образом і подобою чоловіка та жінки — мимохідь зауважимо, що він був створений більш за її подобою, аніж його, — а що обоє не мали найменшого сумніву в тому, що в них будуть іще зустрічі, то нам залишається тільки набратися терпіння й зачекати, коли їм доведеться постати віч-на-віч зі світом, із тим самим світом, що чатує на них за дверима й мешканці якого вже тривожно себе запитують: Що ж там відбувається в тому домі, й будьте певні, що їхня уява малює їм зовсім не невинні розваги в постелі. Після того, як вони поїли, Марія взула на ноги Ісуса сандалії і сказала: Тобі пора йти, якщо ти хочеш добутися до Назарета ще за дня. Прощай, — сказав Ісус і, взявши свою торбину та патерицю, вийшов у дворик. Небо було затягнуте хмарами, схожими на жмутки брудної вовни, Господові, певно, було нелегко роздивитися з височини, що там поробляють його вівці. Ісус і Марія з Магдали на прощання обнялися, і їхнім обіймам, здавалося, кінця не буде, потім поцілувалися, але їхній поцілунок тривав недовго, і тут нема чому дивуватися: тривалі поцілунки не були тоді в моді.
Сонце вже зайшло, коли Ісус знову ступив на землю Назарета, де не був чотири довгі роки, тижнем більше чи тижнем менше, не має значення, починаючи від того дня, коли він звідси втік, ще зовсім дитиною, гнаний смертельним розпачем, щоб знайти когось, хто допоміг би йому зрозуміти першу нестерпну правду його життя. Чотири роки, хоч би як повільно вони тяглися, термін недостатній для того, щоб загоїти біль, але приглушити та пом’якшити його вони можуть. Ісус ставив запитання книжникам у Храмі, ходив гірськими стежками з отарою Диявола, зустрівся з Богом, спав з Марією Магдалиною, і про колишні страждання нагадує лише вологий блиск у його очах, про який ми вже говорили, проте якщо ми поміркуємо про його причини, то, може, йому досі роз’їдає очі дим від спалюваного на жертовних вогнищах м’яса, або плаче в екстазі душа, заворожена чудовими обріями, які відкрилися їй на гірських пасовищах, або досі змагає його страх, пережитий у ту мить, коли сам-один у пустелі він раптом почув перед собою голос: Я твій Господь, а найімовірніше він просто сумує та журиться за тілом Марії Магдалини, з якою розлучився лише кілька годин тому. Почастуйте мене родзинками, нагодуйте яблуками, бо я знемагаю від кохання, так би міг сказати Ісус своїй матері та братам, але чомусь біля самого батьківського будинку його кроки вповільнюються. Хто вони, моя мати та мої брати, запитує він себе, й не тому, що цього не знає, проблема в тому, чи вони знають, хто він такий, чи знають вони, що до них прийшов той, хто розпитував книжників у Храмі, той, хто дивився на неозорі обрії, хто зустрівся з Богом, той, хто спізнав плотське кохання й у ньому відчув себе чоловіком. На цьому самому місці, перед ворітьми його дому стояв колись жебрак, який назвався янголом і який, якщо він справді був янголом, міг би змахнути своїми величезними крильми і вдертися в дім, піднявши справжню бурю й усе там розметавши, але він визнав за ліпше скромно постукати у хвіртку й попросити милостиню. Хвіртка зачинена лише на клямку, її легко відчинити з вулиці, й Ісусові не треба гукати гучно: Чи є тут хтось, як він гукав у Магдалі, він може спокійно увійти, адже це його дім, увійти впевнено й навіть не кульгаючи, бо нога вже загоїлась, немає сумніву, що рани з кров’ю та гноєм гояться набагато легше, аніж рани іншого виду. Йому не треба було стукати, але він постукав. Почув за муром голоси, упізнав голос матері, що пролунав десь далі, але не наважився просто штовхнути хвіртку й оголосити: А ось і я, як робить той, хто знає, що його давно ждуть, і хоче всіх ощасливити й усім зробити приємний сюрприз. Хвіртку йому відчинила дівчинка років восьми-дев’яти, яка не впізнала того, хто прийшов, голос крові не підказав їй: Це твій брат, невже ти не пам’ятаєш свого найстаршого брата, Ісуса, це він відразу її впізнав, попри чотири зайві роки, що додалися до її віку та до його власного, та вже густі сутінки, і сказав: Тебе звуть Лідія, і вона відповіла: Так, готова вже здивуватися, що незнайомий чоловік знає її ім’я, але він розвіяв усі чари, сказавши: Я твій брат Ісус, відчини мені хвіртку. На подвір’ї, біля будинку й під повіткою, він побачив невиразні, розмиті сутінками обличчя братів, двоє з них дивилися в напрямку хвіртки, то були його старші брати, Яків та Йосип, і вони вже рушили йому назустріч, хоч і не чули, що він сказав, проте й без того відразу впізнали, хто прийшов, а Лідія вже радісно закричала: Це Ісус, це наш брат, і тоді всі тіні заворушилися, а в дверях будинку з’явилася Марія, а поруч із нею Лізія, майже така сама заввишки, як і мати, й обидві вигукнули, здавалося, одним голосом: Мій син! Мій брат! — а вже наступної миті всі обіймали його посеред подвір’я, родина щиро і бурхливо виражала свою радість, та й як було не радіти, коли повернувся додому найстарший син, якого всі любили і до якого плекали найніжніші почуття. Ісус обняв матір, потім — кожного з братів, усі вони щиро й палко вітали його з довгосподіваним поверненням у батьківський дім. Брате Ісусе, як ми раді тебе бачити. Брате Ісусе, ми вже думали, ти забув про нас, і лиш одну думку, яка, певно, промайнула в усіх, ніхто прямо не висловив: Брате Ісусе, не схоже, щоб ти надбав багатство у своїх мандрах. Усі пішли в дім і посідали вечеряти, бо ж саме до вечері вони й готувалися, коли він постукав у хвіртку, а тому можна сказати — а надто взявши до уваги, звідки прийшов Ісус, який протягом останнього тижня завзято втішав свою грішну плоть, забувши і про будь-яку стриманість, і про мораль — з тією грубуватою відвертістю, що притаманна простим людям, не дуже схильним ділитися своєю вбогою їжею: Коли сідаєш обідати, чорти завжди когось принесуть. Проте нічого подібного не було сказано та й не могло бути, адже до великого гурту трапезників мав приєднатися лиш один, а коли жують дев’ять пар щелеп, то десятої й не помітиш, дев’ять ротів чи десять — різниця мала. Під час вечері найменші брати знову й знову просили Ісуса розповісти про свої пригоди, хоч старші брати та мати відразу зрозуміли, що після їхньої зустрічі в Єрусалимі нового ремесла він не навчився, тим більше, що запах риби давно вивітрився з його одягу, й навіть витончені пахощі Марії Магдалини після тривалої подорожі під вітром та у хмарах пилюки можна було б відчути, хіба що застромивши носа у складки Ісусової туніки, та якщо навіть ніхто з родини на це не наважився, то тим більше не наважимося ми. Ісус розповів, що йому довелося пасти отару, таку велику, якої раніше він ніколи не бачив, що в останні дні він виходив у море рибалити й допоміг рибалкам наловити стільки риби, скільки в тих краях ніколи не бачено, і що там із ним сталася пригода несподівана, неймовірна, така, яку навіть уявити собі неможливо, але про неї він, можливо, розповість іншого разу, та й то не всім. Ні, ні, розкажи зараз, стали канючити найменші, а середній, на ім’я Юда, запитав, утім, без якоїсь задньої думки: Либонь, купу грошей заробив за стільки часу, й Ісус йому відповів: Навіть трьох монеток не маю, навіть двох, навіть одної, і, щоб довести правдивість своїх слів, адже всім здавалася неможливою така вбогість після чотирьох років безперервної праці, вивернув свою торбину — і справді, скарбу там було небагато: ніж із погнутим та вищербленим лезом, обривок мотузки, шматок черствого хліба, твердого, мов камінь, дві пари сандалій, що майже перетворилися на клапті, ганчірка, що залишилася від старої, подертої туніки. Це туніка твого батька, сказала Марія, доторкнувшись до неї, а потім показала на сандалії більшого розміру: Вони належали твоєму батькові. Брати похнюпили голови, згадавши про трагічну смерть голови свого роду, а Ісус почав складати своє вбоге майно назад у торбину, але зненацька помітив, що один із ріжків туніки зав’язаний вузлом, і коли відчув, що вузол той чималий і важкий, то вся кров шугнула йому в голову, бо там могли бути тільки гроші, а він же щойно заявив, що грошей у нього нема, а гроші в нього, виявляється, є, і їх поклала йому в торбину Марія Магдалина, що їх вона заробила не тяжким потом, як того вимагає честь людини, а зойками вдаваної пристрасті, і якщо піт і був, то аж ніяк не трудовий. Мати й брати невідривно дивилися на вузол на ріжку туніки, потім, наче по команді, перевели погляд на Ісуса, який опинився у вельми складному становищі, бо не знав, що йому робити: чи то приховати доказ своєї брехні, чи виставити його на загальний огляд, не маючи ніякої змоги дати йому пояснення, прийнятне для своєї високоморальної родини, і зрештою він обрав складніший варіант, розв’язав вузол, і звідти висипалися двадцять монет — стільки грошей у цьому домі ніколи не бачили. Я не знав, що маю ці гроші, сказав він. Мовчазний осуд родини овіяв його, немов гарячий подих пустелі, яка ганьба, першонароджений син бреше. Ісус заглянув у своє серце і не знайшов у ньому ані гніву, ані роздратування проти Марії Магдалини, лише велику вдячність за її великодушну допомогу, за ту делікатність, із якою вона передала йому гроші, адже вона знала, що йому було б соромно прийняти їх безпосередньо з її рук, бо одне діло сказати: Підклади ліву руку мені під голову, а правою обійми мене, і зовсім інше — не думати про те, скільки інших лівих і правих рук тебе обіймали, ніколи не запитуючи, чи хоче вона, щоб хтось бодай підклав їй руку під голову. Й тепер уже Ісус подивився на своїх рідних із викликом, чи повірять вони його словам: Я не знав, що маю ці гроші, то була, безперечно, правда, але правда водночас і вся, і не вся, бо передбачала неминуче запитання: Якщо ти не знав, що їх маєш, то звідки вони в тебе взялися? — а він не міг відповісти на нього такими словами: Їх поклала мені одна повія, з якою я спав протягом останнього тижня, вона одержала їх як плату від інших чоловіків, що з ними спала раніше. На брудній і подертій туніці чоловіка, який помер чотири роки тому на хресті й чиї останки потім укинули до спільної ями разом з останками інших страчених, блищать двадцять монет, як світилася і блищала колись у цьому самому домі земля в чашці, але тепер уже не прийдуть старійшини синагоги й не скажуть: Зарийте їх, так само ніхто тут не запитає: А звідки вони взялися, бо відповідь може бути такою, яка не дозволить скористатися цими грішми, хоч потреба в них велика і взяти їх дуже хочеться. Ісус згрібає монети і, тримаючи їх у ківшику долонь, знову каже: Я не знав, що маю ці гроші, а потім тоном людини, яка ще сподівається використати останню можливість, дивлячись на матір, каже: Вони не від Диявола. Брати здригнулися від жаху, а Марія відповіла, не змінивши виразу обличчя: Але й не від Бога. Ісус підкинув монети, один раз, двічі, ніби граючись ними, і сказав таким буденним голосом, ніби повідомляв, що наступного дня він повертається до теслярського ремесла: Про Бога, мамо, ми поговоримо завтра, а тоді додав, обернувшись до братів Якова та Йосипа: І з вами мені є про що побалакати, й не подумайте, що першонароджений син промовив ці слова лише з чемності: двоє його старших братів уже досягли релігійної зрілості й мають право брати участь в обговоренні найскладніших питань віри. Тому Яків, з огляду на те, що розмова має бути надзвичайно важливою, вирішив уже тепер з’ясувати, про що йтиметься, адже не досить того, що приходить брат, хоч би яким він був першонародженим, і каже: Нам треба поговорити з тобою про Бога. Досить єхидно посміхаючись, він промовив: Якщо ти й справді чотири роки блукав по горах і долинах разом з отарою овець, то навряд чи в тебе був час відвідувати синагоги та навчатися в них, тому мені здається дивним, що тільки-но прийшовши додому, ти вже хочеш говорити з нами про Бога. Ісус відчув ворожість під лагідними словами брата й відповів: Ох, Якове, як мало ти знаєш про Бога, бо інакше ти розумів би, що нам не треба Його шукати, коли Він захоче зустрітися з нами. Якщо я правильно тебе зрозумів, то ти маєш на увазі себе самого. Нічого не запитуй у мене до завтра, а завтра ми поговоримо про все, про що нам треба поговорити. Яків пробурмотів щось нерозбірливе, але дошкульне на адресу тих, які вважають, ніби все знають. Марія сказала зі стомленим виглядом, звертаючись до Ісуса: Завтра ти все скажеш, що захочеш сказати, чи завтра чи післязавтра, чи коли тобі заманеться, але скажи сьогодні мені та своїм братам, що ти збираєшся робити з цими грішми, бо гроші нам дуже й дуже потрібні. То ти не хочеш знати, звідки вони в мене взялися? Ти ж не знаєш, звідки вони в тебе, ти сам так сказав. Я правду сказав, але тепер я поміркував і зрозумів, звідки вони. Якщо у твоїх руках вони не були поганими, то не будуть поганими і в руках твоєї родини. І ти не хочеш більш нічого знати про ці гроші? Не хочу. Тоді ми витратимо їх на господарство, як і годиться. Почувся гомін загального схвалення, і навіть Яків радісно усміхнувся, подивившись на брата, а Марія сказала: Якщо ти не проти, то частину ми віддамо на посаг твоїй сестрі. Ви мені не сказали, що Лізія виходить заміж. Так, весілля вже призначене на весну. І скільки ж ми віддамо на посаг? Я не знаю, скільки коштує така монета. Ісус усміхнувся і сказав: Я теж не знаю, скільки вона коштує, але знаю її вартість. І він засміявся гучним і невтримним сміхом, так ніби вважав свої слова надзвичайно кумедним жартом, а вся родина з подивом витріщилася на нього. Лише Лізія опустила очі, адже в п’ятнадцять років дівочій чистоті властиві таємничі прозріння, й вона серед усіх присутніх найбільше стривожилася через ці гроші, які невідомо, кому належали, невідомо, звідки походили, невідомо, як були зароблені. Ісус віддав одну монету матері і сказав: Завтра ти її розміняні, і тоді ми знатимемо, яка її вартість. Мене, звичайно, запитають, звідки таке багатство в нашому домі, адже хто міняє таку монету, той напевне одну монету показав, а інші приховує. Скажеш, твій син Ісус повернувся з далеких мандрів, а немає більшого багатства, як повернення блудного сина.
