Покров - Дашвар Люко (читаем полную версию книг бесплатно .txt) 📗
— Як повернуся, щоби і духу твого не лишилося!
— Стій! — баба кинула на стіл сиру курку, яку саме зби-
ралася на порційні шматки різати. Руки об фартух витерла. —
Не йди у ніч. Як уже так тобі несила — я піду…
Посунула до передпокою. Мар’яна — услід. Ще горіла,
пекла бабу гнівним поглядом. Бабця обмоталася лахміт-
тям своїм, напнула смішну плетену шапку з оленями, торбу
на плечі.
— У твоєму мобільному мій номер є…
— Не згодиться!
— Хто зна? — бабця переступила поріг, озирнулася до
онуки.
— Що дивишся? Журба?.. — вигукнула Мар’яна зухва-
ло. — Доню свою найди! Їй пожалійся!
Царівна не сумувала, азартно обставляла нове життя всім тим, про що роками безнадійно мріяла. Меж нема! Попервах пита-
ла Шуляка: «Дзеркало венеційське купити можу?»
— А чому ні? — усміхався щедрий Славко.
— Двадцять тисяч…
— Євро?
— Гривень.
— Бери!
— А рояль білий?
— Ти граєш?
— Буду уроки брати.
— Ну, давай… Піаністка!
В одному тільки конфлікт. Славко казав: «Звільняйся зі
свого архіву, Адко! Нащо тобі той пил? Та царівна вперто
трималася за останню ниточку, що пов’язувала її зі старим,
таким звичним життям».
— А перед ким я в новому костюмі ходитиму? Перед то-
бою? — округляла тевтонські прозорі очі. — Тобі — аби
я взагалі без одягу.
211
Шуляк реготав, погоджувався: «Роби, що заманеться, Адко!
Знатимеш, що то таке — жити зі справжнім мужчиною!» Зни-
кав на день-два: «Справи, люба! Не крутитимуся — гавкнеть-
ся наше щастя. Не сумуй! Я приноситиму, ти витрачатимеш».
Вручив Аїді безлімітну банківську картку. Нормально?
Царівна не зрадила уродженій стервозності, відповідала
в’їдливо:
— Поки що нормально…
Сумління не турбувало — хіба пробитися до Адиного сер-
ця крізь мотлох із шуб, тканин, черевичків, бронзових люстр, шовкових піжам, мармурової ванни і змішувачів із позолоче-
ними лебедями замість краників. Бачила Аїда такі в Інтерне-
ті… Одне дивувало царівну: все до хрущовки на Воскресенці
приміряла. І дзеркало венеційське, і білий рояль, навіть по-
золочених лебедів. Розставляла їх подумки в обмеженому
панелями мізерному просторі на п’ятому поверсі: рояль біля
вікна поставить, дзеркало — навпроти, щоб у вітальні біль-
ше світла…
— В’їлися в мене злидні, як п’явки! — дратувалася. Навіть
вирішила, що настав час вдарити по бідній минувшині дорого-
цінними прикрасами. Пафосно вдарити, по-багатому.
— Хочу автівку з водієм! — повідомила Шулякові. — Що-
би возив мене в місто на закупи.
— Нормально, — кивнув коханець. — У мене «тойота»
майже нова без діла іржавіє, — подумав мить, на Аїду гля-
нув. — А мужика не проси. Знаю я тебе, Адко! Краще я тобі
водійські права куплю.
Під кінець січня царівна вишивала столицею на червоній,
як помідор, «тойоті», навчилася гучно натискати на клаксон
і показувати «фак» обуреним водіям.
— Ти що, не бачиш, що я їду?!
Поїздки за кермом збуджували не гірше за секс, одне біси-
ло царівну: центром не покатаєшся. Клятий Майдан розтікся
на півміста, там барикади, тут патрулі й заблоковані вулиці. Та
революційні пристрасті не збили з курсу.
212
— Прикрасу собі хочу… Вишукану й ексклюзивну. Не все ж
мені кольє з білого золота носити. Під кашеміровий бордовий
костюм геть не пасує. І сережок гідних не маю.
Ювелірні салони в центрі не працювали. Аїда порилася в Ін-
тернеті, знайшла сайт антикварного салону на Червоноармій-
ській, що він торгував старовинними прикрасами. Продивила-
ся асортимент, зупинила свій вибір на золотих сережках зі
смарагдами і, хоч зелений ніколи не входив у пріоритети, за-
горілася: сто років тому сережки належали комусь із жінок
відомого в столиці сімейства підприємця Бродського. Цілком
пристойний рівень для царівни.
Антикварний салон зустрів наглухо зачиненими броньова-
ними дверима. Над входом камер більше, ніж на Алькатрасі.
Натисла кнопку дзвінка:
— Я вам телефонувала! З приводу сережок…
Статечний хазяїн із дорогим годинником на зап’ястку, схо-
жий вільною зачіскою на Хостікоєва, чемно запросив усере-
дину, викидайло ростом із Кличка миттю зачинив двері, огля-
нувши перед тим швидким оком підходи до салону. Довгим
вузьким коридором попрямували спочатку до великої зали,
повної старовинних меблів і предметів декору. Хазяїн розчах-
нув непримітні двері в кінці залу — прошу! Аїда зробила крок
у повну темряву і навіть перелякалася на мить: зараз її тут
замкнуть і жорстоко катуватимуть, перш ніж вона віддасть
безлімітну банківську картку.
Спалахнуло світло.
— Прошу, — знову чемно повторив чоловік, вказав на
старовинне, оббите оксамитом крісло біля круглого ампір-
ного столу з дивакуватими гнутими ніжками, на які й дихати
страшно було.
Аїда відчула себе старою обтріпаною ґавою, яка залетіла
з переляку в царський палац. А їй уже: чай-каву?! Келих біло-
го вина? Знітилася. Поправила на грудях коштовне кольє з бі-
лого золота.
— Я з приводу сережок… — повторила, як пароль.
213
На чорному атласі — з десяток різних за віком, художньою
цінністю й ціною прикрас, посеред них і сережки сімейства
Бродських. Роздивлялася манірно всі, бо чомусь подумала, що
так роблять постійні клієнти салону — не поспішають, при-
кладають до вух по черзі кожні, капризно вигинають вуста,
супляться: щось воно не те…
— Зверніть увагу на ці діамантові сережки. Початок два-
дцятого століття, робота майстерні Нестеренка…. — хазяїн
нахилився над столиком, аби підхопити прикрасу з чорного
атласу, сорочка на шиї розстібнулася, з-під неї — золоте пу-
зате сердечко…
Аїда заклякла.
— Вам зле, пані? — хазяїн помітив: лице дивної клієнтки
закам’яніло, зблідла.
Аїда простягнула руку, вказала на золоте сердечко.
— Продайте!
Хазяїн посміхнувся приязно, намагаючись приховати при-
крість. Сховав сердечко під сорочку, застібнув неслухня-
ний ґудзик.
— Вибачте. Не продається.
— Жіноча прикраса! Вам геть не личить, — забула, навіщо
припхалася. Скутість зникла, вчасно повернулася природна
стервозність, відсунула чашку з кавою, чорний атлас із сереж-
ками. — Продайте!
— Даруйте, ні!
— Чому?
— Талісман. З цього сердечка почався мій антикварний
бізнес.
— Де ж ви придбали його?
— У п’янички за тисячу купоно-карбованців. Пам’ятаєте
ті часи?
— Я заплачу тисячу доларів!
— І за десять не продам, пані. Вибачте. Художня цінність
його невелика, проте серце — з історією. Належало колись
сімейству Йоганна фон Лютцоффа.
214
— То все — брехня! Воно — моє! У мене його… вкрали!
Не вірите? На зворотному боці — літера К, і якщо підчепити
пальцем хвостик літери — воно відкриється.
— Так і є… — хазяїн зацікавився, присів навпроти Аїди. —
Поважаю людей, які зберігають пам’ять про предків. Проте…
Я немало часу присвятив вивченню історії цього серця. Літера
«К» — значить Курт. Курт фон Лютцофф. Бачте, це сімейство
замовило ювелірам у Варшаві одинадцять таких сердець — для
кожної дитини, бо їх у пана Йоганна було аж одинадцятеро.
Я маю відомості вже про п’ять таких сердець по всьому світу.
— Ви помиляєтеся! «К» — то Косташ. Моє дівоче прізви-
ще. Мені його тато подарував, а йому — його мати… Продай-
те! — вчепилася кліщем. — Я півжиття його шукала. Вам —
лише талісман, а для мене — то… — аж схлипнула.
І почалися торги. Хазяїн виявився ще тим жуком: відмітав
усі пропозиції Аїди, аж поки…
— Добре, давайте так… Я з себе знімаю, — дістав сердечко