Покров - Дашвар Люко (читаем полную версию книг бесплатно .txt) 📗

газетній сторінці за рік 1937-й з портретом молодого усміхне-

ного хлопця. Секретар комсомольської організації Ізюмського

заводу оптичного скла, інженер-технолог Карл Дорош завзято

206

розповідав читачам, як допоможе побудові соціалізму сильна

Червона армія, яка, своєю чергою, ніяк не обійдеться без при-

ладів з оптичним склом, що його виробляє Ізюмський завод.

— Він! — Мар’яна загорілася, відкрилося друге дихання,

та Карл Дорош ніяк не бажав ділитися особистим життям.

— Коли ж ти вже діток наробиш, комсомолець! Тобі ж уже

двадцять один! — дратувалася Мар’яна, довбала скелю.

Карл Дорош став батьком у тридцять років, у 1946-му, коли

дружина Марія народила йому сина, і Карл назвав його Олек-

сандром. На честь свого діда.

— Слава тобі, Господи! — Мар’яна розсміялася тихо, що-

би не нервувати архівну тишу. — От і все! Майже все… —

знайти відомості про людей у післявоєнні роки здавалося спра-

вою миттєвою: рукою дотягнеться!

5. Так і виявилося! П’яте коліно секретів не хоронило. Олек-

сандр Дорош, 1946 року народження, пішов шляхом батька,

влився в ряди заводських робітників, відпрацював після школи

три роки, аби отримати дозвіл на вступ до інституту, здобув

вищу інженерну освіту в Харкові, повернувся на завод, де пра-

цював батько, та до того встиг женитися в двадцять років на

однокласниці Ангеліні, яка в 1967-му народила Олександру

Дорошу доньку Надію.

— Давай, Надійко! Шосте коліно роду Дорошевого! Не

підведи! Кого народила? Хтось же є — сьомий… Чи сьома…

Сьоме коліно потрібно! — Мар’яну охопило невтримне хви-

лювання. Довга таємнича історія врешті добігала кінця, і зда-

валося, на цьому останньому етапі неодмінно з’явиться непо-

борна перепона: розіб’є вщент копітку виснажливу працю,

пошматує папери і грошей… грошей не дасть.

— Усе вийде… У мене все вийде! — пізнім вечором на-

прикінці січня полізла в Інтернет. Набрала в пошуку «Ізюм-

ський завод оптичного скла». Був сенс. Зі складним висо-

котехнологічним виробництвом пов’язали свою долю три

покоління Дорошів… Може, і Надію туди понесло. У мережі

щось має бути про те.

207

Відкривала посилання: історія, фотки, асортимент, контак-

ти, біноклі, приціли — не те, не те, не те. Змінила параметри

пошуку: Ізюмський завод оптичного скла + Дороші.

— «Славна доля», — прочитала до біса банальний за-

головок.

Уже хотіла пропустити, та, навчена архівом перевіряти всі

папірці на автоматі, клікнула — і щелепа відвалилася. На

моніторі — велике сімейне фото. Точнісінько таке — в Ярко-

вій кімнатці на Подолі. Десятка зо три людей різного віку під

розкішною липою скупчилися навколо поважного дідуся в лля-

ному костюмі. Посеред них Ярко усміхається — юний, геть

дитина. На задньому тлі кіоск із парадоксальною вивіскою

«ШИНОМОНТАЖ. ГОРІЛКА. МЕД».

— Ярку… Ти Дорош? Дорош у сьомому коліні?.. — підхо-

пилася. Метушилася кімнатою туди-сюди, зиркала на моні-

тор. — Бути не може!

До ноутбука. Чого ж вона так дурна? Уже й паніка. А зайве!

Спершу треба прочитати розлогу статтю під світлиною. Там

відповіді. Увіп’ялася очима в монітор… Ага… Так ось у чому

справа! Рік 2006-й. Карлу (Ерасту!) Дорошу виповнилося

дев’яносто років. До старого з’їхалася рідня, керівництво за-

воду не забуло. Ще б пак! Карл малим хлоп’ям на власні очі

бачив славетного професора Жуковського, який за царя почав

завод будувати, Карл був свідком того, як 13 травня 1923 року

на заводі вперше зварили крон! І, певно, так йому те діло до

душі припало, що по закінченні інституту повернувся на рідний

завод, де пропрацював усе життя.

— Та знаю, знаю… — шепотіла Мар’яна збуджено. —

І Карл-Ераст на заводі пропахав, і син його Олександр… Далі

що? Невже й Надія скловаром стала?

6. Шосте коліно. Як стверджував автор статті, Надія Олек-

сандрівна Дорош стала не скловаром, а художником-склодувом,

разом із чоловіком Іваном Вікторовичем Раєвським заснувала

в Ізюмі майстерню художніх виробів зі скла і досягла таких

висот у делікатній справі, що й італійські склодуви з острова

208

Мурано надсилали їй свої «браво!», неодноразово запрошу-

вали до участі у професійних збіговиськах для обміну досвідом

і просто на відпочинок під гарячим апеннінським сонцем.

— Італія… Так он звідки кватроченто… І скляний янгол… —

Мар’яна вже не мала сумніву: Надія Дорош — Яркова мати.

А Ярко — сьоме коліно. Останній Дорош…

Навіть не стала дочитувати статтю: все так ясно, так… не-

сподівано!

— От і знайшла, — впала на ліжко, нахабно закурила

в постілі — радості не було. Дивні думки заполонили голову.

Якщо історія Хотинського про спадок нащадку Яреми Доро-

ша в сьомому коліні не вигадка… Якщо в далекому «Банку

Монреаля» повірять, що прямих нащадків по лінії Яреми

немає, а лише по лінії його дядька Самійла… Якщо канадських

банкірів влаштує ця версія… то Мар’яна отримає не тільки

відсотки винагороди — поверне собі Ярка, разом із ним отри-

має спадок Дорошів…

Підхопилася.

— Ярка знайти! — вдягалася на ходу, до дверей.

— Куди, квітко моя?! Ніч надворі, — баба Ната заступила

онуці шлях до щастя, дивилася суворо, не жартувала.

— Бабо Нато, відчепися! Я — не маленька. Мені терміно-

во треба з однією людиною зустрітися!

— На Майдані?

— На Подолі!

Бабця брови насупила, мить подумала, дістала з кишені

грошей трохи.

— Таксі викличи. І зателефонуй мені, як повертатимеш-

ся, — зустріну.

— У мене мобільного нема. Украли… На Новий рік. У ту ніч,

коли ти… тато…

— А чого мовчала? — бабця порилася у своїй торбі, діста-

ла з неї мобільний, простягнула Мар’яні. — Бери…

Мар’яна взяла до рук телефон, глянула на бабцю при-

голомшено.

209

— Це мій мобільний! Ось подряпина, ліхтарик не пра-

цює, — роздивлялася апарат, гніву набиралася, наче баба

Ната і є тою останньою незборимою перепоною, якої так стра-

шилася. Бабці в очі: — Де взяла?

— У вірменки знайомої купила, — спокійно відповіла бабця.

— Не бреши! — несподівано люто вигукнула Мар’яна. —

Ти брешеш! Ти весь час брешеш мені! І про Едю свого бреха-

ла! І про кохання своє неземне! Ти — злодюжка!

— А ти — дурепа мала, мелеш чортзна-що, — відмахну-

лася баба, посунула на кухню.

Мар’яна і сама не розуміла, чому так роз’ярилася. Кинула-

ся за бабцею вслід.

— Ти куди? Куди? Чого ти тут швендяєш, як по власній

хаті?! Забирайся! У тебе є де жити! Де твій дім?!

— На ДВРЗ біля лісу.

— От і складай крадене у своїй хаті! Давай! Уперед!

На ДВРЗ!

Бабця зупинилася. Посуворішала.

— Охолонь, бо допоможу, — сказала.

— Лякаєш?! Мене? У моєму домі? І що ти зробиш?! Уб’єш

мене?! Як ту Марину в Одесі?!

Баба розмахнулася — як лясне онуку по щоці.

— Попустило?.. — спитала спокійно.

Мар’яні зірвало дах.

— Будьте ви всі прокляті! — верещала-захлиналася, пла-

кала, била ногами в стіни. — Ти, твоя пихата донька-царівна!

Тато-тюхтій! Лежить, поворухнутися несила, а нерви мені

тріпає: не прийму твоєї допомоги, доню! Та що за пастка?!

І оця хрущовка, оця країна! Дістали! Ненавиджу вас усіх! Ви

всі — сусіди! Сусіди, не рідні! Я для вас — чужий двір. По-

смієтеся, не поможете! За що мені така рідня? Он у людей…

Династії, художники, кватроченто… Збираються, не гублять-

ся, шануються. І з давнини… за них хтось із предків турбуєть-

ся і досі. А у нас… Хіба це сім’я? Горе! Нащо така сім’я?! Вік

би вас усіх не бачити!

210

Ухопила куртку, на бабу люто зиркнула.