Живий звук - Кокотюха Андрей Анатольевич (читать книги без сокращений TXT) 📗
— Добрий день, чи можна говорити з паном Назаровим? Мене звати Ігор Варава, я журналіст, хотів би зустрітися з ним або взяти по телефону коментар стосовно нового проекту Анжели Сонцевої. Якщо можна, хотів би домовитися на завтра на ранок, бо тепер я в Чернівцях, а завтра вже буду в Києві. Дякую, я передзвоню.
Ось тепер, здається, все.
Зенек Кульчицький посадив мене на поїзд і кілька разів перевірив, куди я поклав папку з переданими мені важливими матеріалами, які знадобляться мені в роботі над статтею про його протистояння місцевій корумпованій владі.
Лише залізши на свою верхню полицю, я відчув, нарешті, непереборну дію всього випитого за цей довгий день алкоголю. Тому заснув миттєво, прокинувся перед Києвом, вихлебтав пляшку мінералки та дві склянки пакетикового чаю з лимоном і надмірно великою порцією цукру.
Хмара мене не зустрічав. Ніхто від його імені так само, хоча номер поїзда та номер вагона я назвав. Швиденько проскочивши на Кудряшова, заховав там під диван документи Зенека, вклавши в папку оригінал фотографії кіцманських подружок. Подумавши, запхав туди рештки грошей, лишивши собі тільки на таксі з невеличким запасом.
Я гнав до розв’язки.
Останній доказ моєї правоти, якою б неймовірною не здавалася комусь ця історія, зберігається в мене вдома. На щастя, я його не знищив.
Зупинивши машину, назвав свою святошинську адресу, за півгодини був біля будинку. Роззирнувся — нікого підозрілого. Витяг ключі, відчинив двері і зайшов.
Назустріч з кімнати ступила чоловіча постать.
Розгледіти її не встиг — в обличчя вдарив ядучий струмінь. Для вірності ще стукнули по голові.
Усе зникло.
17. Укол
Спочатку світло здалося яскравим, навіть різонуло очі.
Але коли, кліпнувши, я знову обережно та поволі розтулив повіки, виявилося, що лампочка під стелею досить слабенька, можна сказати — ледь світиться. Коли виринаєш із темної ями, навіть сірник може засліпити. Он як крота в казці про Чіполліно — хлопчик-цибулька вмовив нового знайомого прокопати йому підземний хід з тюремної камери на волю, клянучись, що сонця на горі в цей час не буде, кріт повірив і ледь не збожеволів, коли побачив промінчик.
Очі довго не звикали до напівтемряви. Перед собою я бачив барвисті кола, а в голові шуміло, тупо нила забита потилиця. Коли остаточно прийшов до тями, спробував поворушитися. Це мені вдалося — хто б на мене не напав, ці люди явно не чекали навіть спроби опору. Руки та ноги вільні, і ця обставина мене, навпаки, насторожила. Потім — відверто злякала.
Якщо мене взяли в полон і навіть не потрудилися стриножити, значить, ворог упевнений — усі спроби вирватися будуть марними. Навіть з вільними руками я не стану для них серйозним противником. А маючи вільні ноги, нікуди все одно не втечу.
Або вони дуже погано знають мене, або — і це більш імовірно — чудово знають, що жодних шансів вибратися в мене нема при будь-яких розкладах. Чомусь згадалося: в камерах смертників приречених теж ніхто не позбавляє можливості вільно рухатись. Потім у голову скочила зовсім уже непотрібна думка — своїм полоненим ворогам індіанці давали вибір: померти на місці або спробувати переплисти річку, повну хижих піраній чи зубатих крокодилів. Відчайдухи не допливали навіть до середини, хоча могли вільно гребти і вміли добре плавати.
Значить, я приблизно в такій ситуації. Бл-лін!
Я стукнув кулаком по твердій підлозі, на якій лежав. Кулак забився — бетон. Мене кинули на бетонну підлогу. Зі стогоном сівши, я покрутив головою.
Приміщення, в якому я знаходився, нагадувало бункер. Невеличке за розміром, воно мало не лише бетонну підлогу, а й, судячи з усього, міцні бетоновані стіни. Не підкопаєшся за прикладом графа Монте-Крісто, нігтями не продряпаєш, головою не протараниш. Звівшись на ноги і перечекавши, поки шум у голові пройде, я обережно підійшов до найближчої стіни. Помацав її — безнадійно тверда і холодна. Тут атомну війну пересидіти можна.
Вікон, ясна річ, не було. Зате були двері, міцні, важкі, металеві та міцно зачинені. Кілька разів грюкнувши по них кулаком та носаком, я у відповідь отримав тільки луну, що відбилася від стелі після моїх ударів. Розуміючи безглуздість свого вчинку, я прокричав: «Е!Е!Е!». Нічого, жодної реакції.
Далі я обмацав кишені. Дивно — при мені залишили і мобільник, і гаманець. Спробувавши подзвонити, відразу побачив відсутність мережі покриття. У цьому бункері телефони не працювали. Перевірив для чогось гаманець. Скільки там було — не пам’ятаю. Але гроші в ньому лежали. Значить, нічого не вкрали. Було б нелогічно тирити одну купюру, лишаючи кілька інших. Порозпихавши свої скарби по кишенях куртки, повернувся до протилежної стіни.
Не повірите, але ліжко в дальньому кутку бункера я побачив тільки тепер.
На ліжку, здається, хтось лежав.
— Хто тут! Ей! — гукнув я, не дочекався відповіді і наблизився до ліжка.
Тепер міг розгледіти його ближче. Власне, це було не зовсім ліжко, а стандартна койка з полуторною панцирною сіткою. Людина, яка на ній лежала, була з головою накрита незвичним для такої темниці, зовсім уже домашнім картатим пледом. Простягаючи руку, аби торкнутися лежачого, я боявся, що помацаю труп. Але під пледом лежало щось живе. Воно дихало.
Взявшись за краєчок пледа, я потягнув його до себе, відкриваючи голову. Обличчям униз на подушці з легковажною квітчастою наволочкою лежала жінка. Торкнувся плеча. Плече поворухнулося, скидаючи мою руку. Узявшись за плече сильніше, перевернув жінку обличчям до себе.
І відразу впізнав її.
Анжела Сонцева.
Така, якою я її бачив кілька днів тому на зустрічі з пресою — і все ж таки не така.
Очі заплющені, на обличчі — блаженний вираз. Здавалося, вона мирно спить. Або — і це в світлі останніх подій більш імовірно — ширяє в невагомих наркотичних мареннях.
— Анжело! — Я труснув її за плече, потім у половину сили ляснув по щоці: — Анжело! Галю! Галко! — може, на справжнє ім’я вона відреагує: — Галко, ти де? Підйом! Давно тут, Галко?
Повіки відомої естрадної співачки повільно розліпилися. Вона дивилася крізь мене. Навіть у напівтемряві, до якої я вже звик, було видно, які в неї велетенські круглі зіниці.
— Це я! Чуєш мене? Галко! Галю! Анжело, чорт забирай!
— Ти, — спокійно повторила вона й очі знову заплющилися.
Ну, в будь-якому разі хоч ситуація остаточно прояснилася. Мені, правда, від цього не легше. Так само, як Галі Чепелик, накачаній наркотиками. Оскільки ані її, ані моє найближче майбутнє не те що невідоме: навіть якщо я здогадуюсь про нашу з Галею подальшу долю, здогад зовсім не видається райдужним.
За дверима почувся рух. Брязнули ключі в замку, тричі повернулися.
Накривши Анжелу-Галю пледом, я повернувся і зробив крок назустріч розв’язці, яка тепер зовсім близько. Не важливо, скільки до неї кроків — десять, п’ятдесят чи сто.
Того, хто стояв у дверях, я не розгледів.
— Живий? — запитали мене. — Топай сюди. У тебе ще буде час із нею поговорити.
Ліворуч від входу в бункер виявилися сходи, що вели нагору.
Мене тримали не зовсім уже під землею — всього лише десять сходинок. Конвоїр, котрий супроводжував мене, не давав роздивитися, де саме знаходилися ми з Сонцевою, — підштовхнув уперед і звелів не крутити головою. Коли я піднявся на десяту сходинку, наказав іти прямо, тоді — ліворуч. Побачивши перед собою широко прочинені важезні двері, пішов туди й опинився у великому прямокутному приміщенні з високою, метрів з три, стелею.
На відміну від місця, названого мною бункером, це приміщення досить яскраво освітлювалося. Ліворуч від мене, вздовж стіни, стояли якісь ящики та коробки. Частину їх накривав брезент. Половину протилежної стіни займали двійчасті металеві ворота, зачинені зсередини. Ближче до воріт, перпендикулярно ящикам, поставили пошарпану білу «газель». У правій стулці воріт були пророблені двері, які прочинилися саме тоді, коли я доходив до центру цього явно складського приміщення.
