Таємниця. Замість роману - Андрухович Юрий Игоревич (лучшие бесплатные книги TXT) 📗
Якби не Єльцин, путч, напевно, переміг би, чи не так?
Напевно. Пам’ятаю, як разом із першими сутінками наш потяг жахливо довго гальмував на якійсь провінційній станції в степах України. Десь між Дніпропетровськом і Кіровоградом, точніше не знаю. І от ми вповзаємо на свою колію, перони цілком безлюдні, будівля вокзалу, здається, також, ані душі, всі, вочевидь, так захопилися збиранням урожаю, що наче під землю позападалися. І на фасаді вокзалу — три монументальні портрети, п’ять на п’ять метрів, не менші…
…бубабістів?
Та ні, значно гірше: Маркс, Енґельс, Ленін. І таке враження, що фарба на них навіть не встигла висохнути, що вона все ще стікає їхніми вченими бородами. Це виглядало водночас і зловісно, й комічно. Якесь таке повернення ідолів. Розумієш, за всі останні роки, надто ж починаючи 89-м, ми вже звикли з усього того дерти лаха, ми звикли показувати їм фак і взагалі — сміючися прощатися з минулим. І тут раптом такий безцеремонний comeback! І це повільне гальмування потяга, скрегіт заліза, вищання коліс, нестерпно тягучий зойк рейок.
Незабутньо.
Загалом це присмеркове вглядання у принишклу, нічого не мовлячу країну було досить сумовитим. На тих станціях, де потяг затримувався довше, ми вискакували з нього і встигали трохи полазити пероном. У Тернополі ми не побачили над станцією синьо-жовтого прапора і сказали ого. Але у Львові все виглядало окей — прапори були і над Високим Замком, і над будівлею вокзалу. Останні годин вісім у потязі нас відсікло від «Свободи» — вона перестала прийматися. Щойно в автобусі зі Львова до Франика я відітхнув — дядько шофер виклав мені всі новини за вівторок, і вони виявилися радше добрими: Єльцин тримався, Балтика так само, шахтарі страйкували, армія не виконувала наказів, штурму не починали, Москва ставила барикади з тролейбусів. Пасажири автобуса нагадували свіжо створений і сильно розбурханий революційний штаб. Нас трясло на зле асфальтованих бездоріжжях Галичини, дядько шофер поспішав у майбутнє. Вдома я опинився близько десятої вечора, і ми справді довго обіймалися — так, наче не бачилися років з п’ять і от нарешті. Наступного дня, в середу, все щасливо закінчилося. Ми з батьком слухали «Свободу» наживо і на радощах багато курили. Здавалося, що це репортаж з невимовно важливого футбольного матчу, єдиного на життя. Вирішальний гол було забито в момент, коли злочинна зграя пустилася з Москви навтьоки, а добрий велетень Єльцин розпорядився заблокувати їх у Внукові. Усе вказувало на зовсім близьке чудо. І воно прийшло кількома днями пізніше, в суботу 24 серпня.
І?..
Зараз я мусив би якось перестрибнути через наступні п’ять місяців. Але як через них перестрибнути, коли в них дуже багато всього поєдналося.
Чому саме п’ять?
Рівно стільки часу минуло, перш ніж я опинився за межею дотепер можливого. 24 січня 1992 року я прокинувся в одному з мюнхенських помешкань і подумав це є. Але не будемо про це сьогодні.
Добре, затримаємося на місці. Що з тими п’ятьма місяцями?
Дивна річ: з одного боку я цілком виразно пригадую, що робилося все більше тривоги. Як протистояти осені, темряві, вимкненням струму, інфляції, зимі, непевності? Як заробляти на хліб? Як стримати випущених повсюдно на волю маньяків? Як перенестися в майбутнє з найменшими втратами? Як виграти референдум, чорт забирай? Раніше відповідальність за все можна було валити на них, на верхівку, на імперію, то як же тепер не накласти в штани від власної відповідальності? З іншого боку, я так само чудово пам’ятаю, що в усьому цьому було повно добрих передчуттів. Це такий відтинок, коли всі думають, що от тепер вони нарешті почнуть жити. І це правда, вони при цьому зовсім не помиляються — як сапери. Інша справа, як вони собі це життя дотепер уявляли. Звісно, не так. Не як талони на сірники і не як кілометрової довжини нерухомі черги за горілкою у забрьоханій листопадовій темряві. Але — якщо чесно — я навіть дуже хотів би знову там опинитися. І робити, наприклад, перше число нашого «Четверга». Фактично весь той період — це спроба «Четверга» і випробування Індрика.
Випробування? Чому випробування?
Уперше ми зустрілися в майстерні у Панча десь так за тиждень після путчу. Пригадую самого Панча, Яремака, інших не пригадую. Ми вантажили і кудись перевозили все, що лишилося від першої «Імпрези», живопис, графіку, скульптури, асамбляж — бо перед нами вже маячила друга «Імпреза» і слід було дати цьому якийсь лад. Потім, само собою, ми розслабилися з білим сухим. Чорт, якого дідька вічно це біле сухе?! Менше з тим. На другій годині чаркування і розмов про путч ми з Індриком познайомилися. Він робив самвидавний «Четвер», часопис тексту і візії, причому робив, саме робив — усе власноруч, технології здавалися приблизно такими ж, як і в нашій підпільній газеті — друкування на машинці і двостороннє копіювання. Він потроху тягнув лямку інженером на якомусь заводі, але саме надумав його кидати і жити з мистецтва. Чому б і ні? Чому б і не з нього? Він час до часу продавав одну зі своїх картінок, грав на віолончелі і мав досвід роблення часопису «Четвер», до якого писав то вірші, то оповідання з циклу «Остання війна». Мені здавалося, це дає підстави називати його людиною-оркестром, але сам він волів означення вічний дилетант. Так от, упродовж тієї осені ми вигадували для його «Четверга» нове продовження і перетворювали його «Четвер» у наш «Четвер». У цьому сенсі ми випробовували один одного, наскільки кожному з нас це потрібно і чого ми — кожен зокрема — взагалі хочемо. Індрик доїздив з Калуша, ми перетиналися в центрі і намотували кола поблизу поштамту, переходили з кави на каву, приносили з собою й розпивали вино у жовкнучих таємних садах середмістя, ховалися від зимних дощів по телефонних будках, звідки викликали на розмову братів Прохаськів, Олену, Єшкіля або Аньку Середу — тієї осені я відкрив для себе найвагоміші фрагменти того, що згодом назовуть Станіславським феноменом, і за це я так само безмірно вдячний тій осені, її листю, другій «Імрезі», манекенам з пасажу Ґартенберґів і все глибшому западанню країни в морок. Аж тоді нас прийняв під своє крило Ростик Гуль, у якого вже був кабінет, телефон, факс і 286-й комп’ютер. Справа засмерділа професіоналізмом, «Четвер» почав робитись офіційно. У друкованому вигляді цей журнал з величезною мухою на обкладинці побачив світ аж через рік, восени 92-го.
І про що в ньому йшлося?
Це одна з енциклопедій кінця.
Кінця імперії?
Швидше ні — століття. А зрештою, яка різниця? Просто нам видалося цікавим здефініювати по-новому якомога більше тих речей, яких ніхто по-новому дефініювати вже не здогадується — настільки вони здаються застиглими і самозрозумілими. Наприклад, Бог. Або Вино. Чи, скажімо, Жінка, Вода, Місто, Птах, Дерево, Україна.
І що у вас вийшло з Україною?
Приблизно таке: «Україна — найбільша в Європі об’єктивна даність, яка саме з цієї причини ніяк не спроможеться у ній, Європі, поміститися». Якось так. І от ця найбільша в Європі об’єктивна даність раптово захотіла стати собою. 2 грудня з’ясувалося, що нас більш як 90 відсотків. Це була до непристойності висока цифра, такого просто не могло бути, я ж знав цей народ. Пам’ятаю, вранці Ніна збиралась у свою бібліотеку і з кухні прислухалась до радіо. Час від часу вона не витримувала, забігала до нашої кімнати і тріумфально кричала мені над подушкою Донецька область — 78 відсотків за! Запорізька — 81! Крим — 75! Виявилося, що всі хотіли незалежної України. Зараз я не певен, чи це мені не снилося.
А справді — що тобі снилося?
Тоді? Тоді мені майже не спалося. Тобто мої сни відбувалися на яві. Наприклад, про те, що я везу з Києва торбу, а в ній 30 тисяч фіолетових рублів, дванадцять пачок новими четвертаками. Це страшенно грубі гроші, але вони щохвилини готові перетворитися на сміття, уявляєш? І я навмисно випробовую долю — залишаю торбу в одному кінці потяга і йду в інший, і йду так довго, що за той час можна сто разів доїхати з Києва до Франика й назад, але я все йду і йду, а коли доходжу врешті до кінця потяга, то моя торба вже чекає на мене там, посеред вагонного коридору, кожен через неї шанобливо переступає і ніхто навіть пальцем не торкне, тоді я зазираю всередину — і всі дванадцять, та де там — дванадцять по дванадцять! — фіолетових пачок на місці, як я не старався. Це діялося, щоправда, у грудні, тоді ще радянські купюри залишалися в обігу, але їх слід було пошвидше витрачати, і громадяни Франика сновигали туди й сюди Соткою у пошуках чого-небудь, за що можна було б сипонути пачками дурної готівки, якихось килимів, пістолетів, чарівних ламп — але майже всі без винятку врешті заспокоювалися, махали на все рукою і набирали ящиками коньяк «Білий бузько», передсмертну лозу імперії. Останню з тих пляшок я, здається, таки довіз до Фішбейна, і ми її розпили в Мюнхені.
