Таємниця. Замість роману - Андрухович Юрий Игоревич (лучшие бесплатные книги TXT) 📗
Ні.
Неправда, ти вже чув про нього — від мене. Так от, о восьмій ранку до зали починають запускати публіку. О восьмій з хвилинами завісу піднято — і ми неводночас прокидаємося від вогнів рампи. Повна зала! Восьма ранку, неділя — і повна зала. Усі бачать, як сон поетів породив чудовиськ. І ці чудовиська потроху підводяться, розштовхують інших чудовиськ, на сусідніх ложах. Одне з чудовиськ зістрибує з верхньої койки, з другого ярусу металевого солдатського ліжка, вітає присутнє панство натяком на голий зад і пересохлим ротом починає читати. Це триває приблизно годину — ми абсолютно ні про що не домовлялися попередньо і ми справді з бодуна, це не гра, але у той же час гра, читайте вірші і не триндіть, курва, читайте вірші, а ви слухайте, ви, манекени у глядацькому залі, якого хріна вас занесло сюди в таку рань, вам що, поезії мало, це ж дехто мусив о шостій виходити з дому і пішки пензлювати до Опери зі своєї пролетарської чи аграрної околиці, з якихось Дублян, Сихова чи Брюхович, тож якщо ви вже тут, слухайте, курва, все до останнього рядка. Ну от. О дев’ятій годині оркестрова яма внизу під нами починає ліниво наповнюватись якимись, так само сильно невиспаними людьми. Хто вони такі і чого їм треба, з’ясовується щойно після того, як Позаяк дочитує до останнього рядка свої «Корисні поради». Позаяк читає: Життя непогана хріновина, // тобі ще зіграють Бетховена. У ямі — змах дириґентської палички. Оркестр хуячить першу частину П’ятої. Це триває рівно стільки, скільки й повинно — 7 хвилин 23 секунди, ми встигаємо пройти останнє коло і дочитати по віршеві, під Бетовена це звучить уже справді блюзнірчо, але, на щастя, все має свій кінець. Публіка аплодує і тішиться думкою хто рано встає, тому Бог дає почути гарну поезію. Життя непогана хріновина, як виявляється. Ти задоволений відповіддю?
Скоріше так, ніж ні.
Нарешті! Маєш дальші запитання? Наприклад, що означає «Плач Єремії»? «Мертвий півень»?
З Москвою в тебе все?
Про Москву я міг би говорити завжди. Вона невичерпна. Але час не стоїть на місці і мені пора їхати з неї назавжди. Тим більше, що я врешті побував у пивбарі на Фонвізіна, виконав останній обов’язок. Залишається так само остання московська історія. Тобі відомий її початок — у громадському туалеті універмагу «Дитячий світ» з мене витягають не тільки всі мої гроші, але й квиток на літак додому.
І ти переслідуєш злодія в підземних лабіринтах каналізації.
Ні, від цього місця моя історія стає інакшою. Кілька днів я ходжу у своєму ґроґґі. Це нокдаун. Я мушу зичити якісь гроші, залагоджувати останні справи, купувати квиток — і нічого не клеїться, суцільна дупа всюди, не тільки ззаду, а й спереду. Навіть Фокін нічим не може помогти, а він же був на зоні вихователем! Я заплющую очі з бажанням ніколи їх не розплющувати. Але це не рятує, бо від цього не легше. Я розплющую очі — переді мною стоїть Кузнєцов Юрій Полікарпович і кличе відійти з ним кудись на бік, у якісь коридорні відгалуження. Ми залишаємося сам на сам, і він тицяє мені новесенький туго набитий купюрами гаманець. При цьому він каже тільки не думай блядь відмовлятися — это тебе от всех поэтов. І щойно пізніше з’ясовується, що він мав на увазі не тих, не з гуртяги, не семінарських колеґ. А членів клубу.
Клубу? Якого?
Мертвих поетів. Вони уважно пильнують нас, живих, і в години скрути надають матеріальну допомогу. Цікаво, хто в них там касир? Данте? Камоенш? Байрон? Ґете? Хтось із класиків, бо модерніст усе б моментально розпустив — на абсент і кокаїн. Або на sex, drugs i rock’n’roll — який-небудь Ґреґорі Корсо, уявляєш його касиром?
Не занадто. Мені здається, це підійшло б Еліотові — великий досвід роботи в банку. Отже, «ніщо більше не затримувало його в Москві»?
Ніщо. Я таки вирвав у долі свій плацкартний квиток на бічну полицю, певно, останній з можливих. Потяг до Франика відходив якось так зрання, але, дякувати Богу, не вдосвіта. На Київський вокзал мене відпроваджувала В. Ми приїхали трохи зарано і довго, нестерпно довго стояли на пероні перед моїм вагоном. Вона страшенно хотіла всього мене повимащувати помадою, при цьому вона трапляла то в щоку, то в ніс, то в борлак, але найбільше разів — у комір сорочки. Щиро кажучи, я мусив захищатися, до того ж непомітно для неї. Добре, що той потяг усе-таки не виявився оптичним обманом, сталося неймовірне, він рушив, я вкотре у цьому житті кинувся добігати, весь у червоних плямах. Думаю, що то був кінець червня або навіть один з перших днів липня. Тобто якби я зміг лишитись у Москві ще з півтора місяця, якихось лише 45–50 днів, то неодмінно став би очевидцем путчу.
Але ти не став. Де, власне кажучи, ти був у ті дні, де воно тебе накрило?
Там, де були всі найкращі сини і доньки народу — у Запоріжжі на другій «Червоній руті». Ми з Небораком пристали на запрошення і погодилися один-два рази виступити, Ірвана чогось не було, він, мабуть, волів свої маленькі піонервожатські радощі в затінку соснових борів. Місто Запоріжжя являло собою дощенту вигорілий на сонці спекотний простір, де одним і тим самим тролейбусом можна їхати упродовж годин, так нікуди й не заїхавши У центрі міста стояли намети з голодуючими зеленими, тобто не від голоду зеленими, а ідеологічно, одні з них стерегли намети і дискутували з явно невдоволеним їхньою акцією трудящим народом, інші приковувалися ланцюгами до заводських труб і отримували свої дози, після яких не живуть. Удень ми спали після безсонних ночей і купались у Старому Дніпрі, а вечорами й ночами банячили по так званих нічних кав’ярнях, навмисне для цього банячення і придуманих оргкомітетом. Там було щось на кшталт пекла: безліч усякої сексапільно-патріотичної молоді, музикантів, політиків, журналістів, плачі, мертві півні, Андрій Марушечко. Усе це нагадувало мені вже описане мною в «Рекреаціях» СВД — Свято Воскресаючого Духа. Декалітри теплої й вельми неякісної горілки ми переважно заїдали кавунами, наші руки були по лікті в кавуновому соці. У нас була двомісна кімната в якомусь робітничому гуртожитку і в тій кімнаті так звана радіоточка. З неї в понеділок 19-го серпня зранку ми й почули не надто розбірливий текст про те, ніби товариш Горбі чогось занедужав, причому настільки серйозно, що його від усього на світі відсторонено і вся влада перейшла до групи його найвірніших дружбанів. Це здавалося сном, але швидше жахним, ніж еротичним. Я сказав усе, тепер вони задавлять, ось він, кінець прекрасної епохи. Неборак мав інакшу візію: та це ж суперова нагода, щоб різко вийти з Союзу, про це ми могли хіба що мріяти. Він майже зовсім не розумівся на політиці й особливо нею — навіть у ті часи — не переймався. Я лише покрутив пальцем коло скроні. Не минуло й тижня, як його пророцтво збулося.
Чому так вийшло?
Тому що великі поети мусять бути стихійними пророками. Немає бога, крім постмодерну, і Неборак пророк його.
Чи в ті дні з’явились якісь ознаки зовнішньої загрози для вас?
Найтяжчі часи ми переїхали в потязі до Львова. Його спеціально винайняли для львів’ян, тобто можеш уявити собі десяток вагонів з самими лише музикантами, студентами та іншими вар’ятами. Нас можна було цілим тим потягом відсилати на Соловки — у цьому радянська влада принаймні не помилилася б, а ми б так і незчулись, як уже були б там. Ми вирушили в понеділок пополудні і до Львова прибули у вівторок надвечір, тобто більш як добу ми повзли з півдня на північ, а потім зі сходу на захід своєю рівнинною країною, трудящі якої насправді тільки й робили, що збирали врожай. Про це в кожному разі їх дуже просив їхній жіночний лідер Льоня Кра. Від усього того мені зробилося страшенно тоскно, я хотів пошвидше прорватися додому, всіх обійняти і так завмерти не випускаючи. Але як добре, що на світі існує радіо! Зокрема, російська служба «Свободи»! По суті справи це радіо зупинило путч, ця російська служба свободі. Хтось мав у себе приймач, який-небудь палений Panasonic, щось типу того, він то губив, то знову віднаходив ефір і старався як міг — кашляв, хрипів, шипів, подихав, пердів ітеде. Але головна звістка, месидж дня, до нас долетіла — Єльцин виліз на танк. Ми вистрелили з усіх пляшок і хором закричали Yeltsin yessss.
