Цього ви не знайдете в Яндексі - Чех Артем (читать книги онлайн бесплатно регистрация TXT) 📗
І мій дядя Сєрьожа читав східну філософію, сучасну західну філософію та соціологію, психологію та юриспруденцію, сучасних авторів капіталістичного світу та поетів і письменників срібного віку…
<empty-line/>
<subtitle>7 </subtitle>
<subtitle>(або неправдива історія про мого дядю Сєрьожу)</subtitle>
<empty-line/>
Я згадав, що мені має бути шкода Чіпку. Чому, подумав я, мені має бути шкода Чіпку? Я ж його і не знаю майже… Нехай Панас Мирний жалкує Чіпку, а не я… А я буду думати про когось іншого, буду жалкувати когось іншого, когось ну зовсім приреченого, кого дійсно має бути шкода…. себе, наприклад…
Із цими думками я прокинувся з напівсолодкого сну одного солодкого й затьмареного вересневим туманом ранку… Сьогодні у нашій сім’ї свято — має приїхати дядя Сєрьожа з Тюмені, де він працював на якихось нафтових вишках, де він надавав дружню, але недармову поміч братній збіднілій Росєє…
Ми з моїм волохатим татом поїхали зустрічати дядю Сєрьожу на місцевий вокзал.
— Привіт, — сказав дядя Сєрьожа, — я тільки приїхав із Тюмені, я там працював на нафтових копальнях і допомагав зубожілим руськім.
— Да, — каже волохатий тато, — ми знаємо. Ти привіз, певно, багато грошей, які ми зараз поділимо.
— Час покаже, — сказав дядя Сєрьожа, і ми поїхали на такий же місцевий, як і вокзал, ринок.
Ми купили три палки копченої ковбаси, три пляшки горілки, два десятки яєць, торт наполеон і курку… Із цим свинячим добром ми попхалися до нас додому, тому що у цьому місті у дяді Сєрьожи не було дому. Його дім був у іншому місті, а в цьому був тільки наш.
— Привіт, Сєрьожа, — зраділа моя турботлива мама своєму брату, — привіт.
— Привіт, — сказав дядя Сєрьожа моїй турботливій мамі.
Турботлива мама засвітилася флуоресцентним сяйвом, коли довідалась, що дядя Сєрьожа привіз багато дєньог.
— Дєлісь, — сказала турботлива мама своєму брату.
— Час покаже, — ухильно відповів дядя Сєрьожа і сів за стіл, де мала відбутися трапеза, тому що вже запросили усіх родичів із батькового боку, які не мали ніякого відношення до дяді Сєрьожі, який приїхав із Тюмені.
<empty-line/>
Дядя Сєрьожа, незважаючи на його сорок, був досить молодцюватим, я б сказав, юним… Такий собі мачо, який блукає світами, знищуючи їх один за одним… Дядя Сєрьожа ще у глибокому дитинстві лупцював мою маму і тепер відчуває (я це відчуваю, взагалі всі усе відчувають) якусь незбагненну провину переді мною. Тільки я розумію, яку саме провину, чому він, такий класний і такий розкутий, так ніяковіє, коли я до нього звертаюсь, коли питаюсь у нього якоїсь поради, адже я досить юний, у два рази молодший за дядю Сєрьожу… Дядю Сєрьожу люблять усі. Жінки, діти, бабусі та дідусі, вчителі та студенти, хіпі та панки, лесбійки та голубі, шахтарі та поети… І навіть одна жінка зубний технік його любить…Його любить навіть мій волохатий тато. Незважаючи на те, що дядя Сєрьожа був тим, хто мав сказати зараз або заткнутися назавжди… Він був тим, хто сказав, — він сказав, що він проти весілля моєї турботливої мами з моїм волохатим татом. Він приперся трохи п’яний у загс і сказав: «Я, вашу мать, проти того, щоб моя турботлива сестра виходила заміж за цього волохатого типошу, я, вашу мать, проти». А тоді дяді Сєрьожі було стільки ж, скільки мені зараз, навіть менше… І я оце подумав, от який мій дядя Сєрьожа класний і розкутий: знайшов у собі зухвалість і при сонмі родичів з волохатого боку таки сказав, що він проти весілля. А я б не сказав. Я б просто засцяв, тому що я не такий крутий і ніколи не був у Тюмені, хоча і дядя Сєрьожа тоді ще теж не був у Тюмені, але він завбачав свою поїздку у цей мерзлий край і тому повів себе саме таким чином… Хоча я вже тепер розумію, що не відбулося б весілля — не було б мене, і мій дядя міг стати на заваді мого народження… та все якось обійшлося… І його у той вечір навіть не побили волохатотатові брати. Вони його побили наступного дня, коли в усіх боліла голова, а руки потребували розминки… А ще дядя Сєрьожа, який’но приїхав із Тюмені, був страшенним блядуном, і тому у нього немає ані дружини, ані дівчини на все життя… він і досі бігає по дівках, причому дівки — мої ровесниці…
— Давай, — каже мені дядя Сєрьожа, коли ми тільки їхали додому, — підемо завтра до борделю. Ти ж до такого ласий, ге?
— Та ні, — відказую я, — у мене дівчина є, Ґаля.
— Ґаля? — перепитує дядя Сєрьожа, здивовано водячи бровами. — Це шо, — питає, — тяжіння до такого типового українського еротичного фольку?
— Та ні, — кажу я, — вона показова москвофілка, просто ім’я таке…
— І ти кінчаєш? Ну, я маю на увазі, коли з нею маєшся?
— Дурне питання…
— Ну, не знаю, — говорить дядя Сєрьожа, — вона ж руська…
Дядя Сєрьожа хоч і був національно свідомим українцем, та все ж здоров’я мав нівроку, хисту до східних єдиноборств ще більше і повний імунітет до нав’язливої шараварщини, тому, коли він приїхав до Тюмені, бригадир одразу його незлюбив за його незалежність, належність до української нації, яка також мала хоч і таку-сяку, але теж незалежність, однак класний дядя Сєрьожа одразу поставив його на місце, а заразом і всіх інших. Дядю Сєрьожу взагалі всі поважали… і любили…
А ще дядя Сєрьожа вважав себе адептом розстріляного відродження і прямим духовним послідовником Майка Йогансена… Усі податливо ставились до такої досить дивної його слабкості, але тим не менш, постійні цитування «Метемфісесу» зводили з розуму навіть мене, такого (найбільшого) шанувальника і охоронця світлого образу дяді Сєрьожи…
<empty-line/>
І ось, дочекавшись родичів із батькового боку, ми розпочали трапезу… У мене, щоправда, апетиту не було ніякого. Ну уявіть собі: тут приїжджає такий класний дядя Сєрьожа, якого ти просто обожнюєш, а поруч із тобою і поруч із ним, немов якась стіна зі свинячих ратиць, тупорила рідня заважає тобі насолодитися рідною, майже інцестуальною інтимністю, побути з людиною, яка тебе розуміє і яку ти розумієш. І, що цікаво, у цілому світі тільки ви двоє розумієте один одного… навіть моя волохата, тьху, турботлива мама так не розуміє мене, а тим більше, дядю Сєрьожу, мого справжнього, самава луччєва дядю… Уявіть, як бабушка Неоніла запихає у свій гнилий рот куряче стегенце, а батькові брати — дядя Валєра, дядя Славік і дядя Рома (і, відверто кажучи, я їх не розрізняю) — як ті ільфо-петровські «сіроти» жеруть квашену капусту, ковбасу й запивають горілкою, начебто і не горілкою, а компотом, так ні, саме горілкою. І я уявив собі двадцятирічну давнину (хоча тоді навіть і не був заплюнутим волохатим сємєнєм до турботливої вагіни), коли ці «сіроти» лупцюють мого дядю Сєрьожу, лупцюють нещадно, лупцюють ногами, навіть не лупцюють, а пиздять… І немає кому заступитися за дядю Сєрьожу, бо ж із турботливого боку був він самий, тому що батьки моєї турботливої мами були проти весілля, та і жили вони в іншому місті. Тому і не приїхали, хоча, можливо, вони просто зажилили грошей на весілля, тому і сказали, що проти самого весілля, а мій дядя, певно, будучи ще зовсім юним та дурним (ну прямо як я), повівся, що те весілля — дійсно повна лажа, тому і приперся напідпитку буянити й виголошувати свої протести, вважаючи себе представником сімейства, якому випала честь підіймати шлюбну революцію на ворожій території… Хоча я, звичайно, можу помилятися… Та факт залишається фактом, що дяді Валєра, Славік і Рома лупцювали мого дядю Сєрьожу. За це я, сидячи за одним столом, їх тихцем ненавидів. Як би було класно, подумав я, щоб один із дядь із волохатої сторони зараз переїв, його прихопив сильний абулічний спазм, заворот кишок або якась грудна жаба з моментальним (летальним) цирозом та виразкою усього стравоходу, дванадцятипалої кишки, шлунку, жовчного міхура, печінки та сцяльної системи, щоб вони усім своїм свинячим сімейством звалили звідціля лікуватися, а я б залишився наодинці з дядєй Сєрьожей, розповідав би йому про свою любов до російської літератури та «русифікованих» дівчат, про те, як справляюсь із життям, що зненацька впало на мою безбороду й недосвідчену голову. І дядя Сєрьожа порадив би мені, як поводити себе у тій чи іншій ситуації, коли краще вдарити першим, а коли вчасно відступити…
