Цього ви не знайдете в Яндексі - Чех Артем (читать книги онлайн бесплатно регистрация TXT) 📗
Не встиг я подумати про свій чірік, як із дверей, з-за яких лунала пластунська пісенька, з’явився він, моя спецслужба.
— Дістав, — каже він. — Просто я баригє був винен. Ну так, небагато — довелося довго уламувати… Ну ти розумієш.
— Так, — кажу я, — розумію…
— То де хапанем? Мене, до речі, Олександром звуть, та можна просто ОГО.
— Мене, — кажу, — Артем, — і протягую йому руку. — А можна поцікавитись, чому ОГО? Це що, така мантра-шутра-брахмапутра? На кшталт Ошо?
— Ні, це тому… тому що просто ОГО. Яка, в дідька, різниця… То де хапанем?
— А де можна? — невпевнено якось питаю я в ОГО.
— Можна скрізь. Вибирай поверх, кухню, калідор… Усе для тебе…
— А там, — питаюсь, — можна? — показую на двері, з-за яких лунали «пластуни»…
— Там… — ОГО якось зіслизнув з основного напрямку думок, задумався над проблематикою всесвіту, — знаєш, там просто ремонт…
— Та тут скрізь ремонт… Мені просто поприколу там: той блок, певно, населяють дивні істоти…
— Ну гаразд, — зітхнув ОГО, — трава за твої кошти, будь-што-будєт…
Саша ОГО відчинив двері, звів своєю рудою борідкою, зблиснув скляними блакитними очима і, пропускаючи мене всередину, почав клацати зубами. Я зайшов, наткнувшись своїми рецепторами нюху на їдкий солодкуватий запах ганджибасу…
— Вибирай, — каже, — двері.
— Тут навіть так можна? А де тут тільки що співали?
— Значить так, тут барига з одним утопістом живе, а співали зліва. Значить ці двері. А тут мешкають брати Серчики і Міша Карантінов. Тільки я тобі не раджу… Вони вже убиті вщент…
— Ну що ж, — удав я з себе досвідченого пластуна, — будь-што-будєт…
Після того, як нам відчинили, я вже трохи пошкодував, що вдав із себе досвідченого, та ще й пластуна… Тим паче, знаю я цих пластунів, плазунів, пазурів й Ал Мазурів…
У кутку стояло безліч слоїків дивних форм, мармурові та бронзові бюсти вождів, якісь картини, виконані у незбагненному стилі а-ля «die Microsoft», на столі стояло два бульбулятори багаторазового використання, на яких місцеві умільці прикладного мистецтва вдосконалювали свою майстерність. Посеред кімнати стояв бомжацький помаранчевий, потріпаний усіма дупами світу диван, на якому сиділо воно. Воно, чи то людина, чи то толкієнський троль, тримало у правиці кавалок житнього хліба, а у лівій — дримбу…
Біля його ніг лежало мертве тіло з претензією на життя… Просто те тіло чомусь дихало, іноді протягуючи нереальні потойбічні звуки Му…
— Добрий день, — кажу, — ми не завадимо вашій… е-е… вашому відпочинку?
— Сідай де хочеш, бери що хочеш, тільки не єрепень, — сказала чи то людина, чи то троль, відкушуючи книш…
— Добре… А хто тут це, як його там, пластун?
— Тобі ж сказали, не єрепень, — через силу видало слова мертве тіло…
— Добре…
Ми сіли на обвуглілий матрац, певно, для наркоманів, мабуть же ж, таки для усіх, хто мешкає у цьому блоці…
— То шо, будемо курити? — спитав ОГО. — А то якось не дуже виходить…
— Та я і не проти, але мені здається, що я вже перекурив.
Він дістав із торбини пластикову пляшку з живчиком, не запропонувавши мені хильнути, безцеремонно вилив рідину просто під матрац, піднявши його кут. Майстерно скрутив качечку, проробив дірочку, дістав ковпачка й насипав туди зілля…
— Ну шо, камон?
— Камон, — кажу…
Ми зробили по першому і…….. по другому……. і по третьому……. і я вже не відчував кінцівок, і взагалі я мало що відчував, я просто почав співати «гей, пластуни, гей, юнаки…», я просто почув синкопічні мелодії у своїй голові, які переливалися з однієї півкулі мозку до другої, роблячи зупинку в мозочку…
— Я до тебе, полежу трохи, — сказав я мертвому і ліг біля нього…
Зазирнувши у його обличчя, я впізнав у ньому Дмитра Пансека, колишнього нашого старшину…
<empty-line/>
<subtitle>6</subtitle>
<empty-line/>
13 травня 1933 року наклав на себе руки Микола Хвильовий. Борець за щось-там із кимсь-там. Яскравий приклад ішіасу української літератури. Власне проти нього (не ішіасу, а Хвильового) я нічого не маю, але психічні захворювання, як виявляється, можна легко посилати на радянську систему.
У шістдесятих прадід Фєдя, одразу після народження у 62-ому мого тата, відмовився працювати на будьяких роботах, посилаючись на хрущовську відлигу, мовляв, немає на них усіх управи, але баба Шура завжди нагадувала йому про півроку, проведених у гебістів. Після цього прадід важко зітхав і починав читати самвидав… На той час усі жили дуже непогано. Навіть незважаючи на указ Хрущова про розформування мільйонного офіцерського складу. Під цей указ потрапив і Фєдя. Важко, казав він, важко. Його син, мій дід, тоді вже закінчив якісь там курси, інститут і поїхав за рішенням партії до збіднілого на той час Ніколаєва…
<empty-line/>
У Ніколаєві дід познайомився з бабою Неонілою. Тоді — був це, здається, 60-й рік — бабушка разом зі своїм братом плела якісь вовняні чуні і продавала їх на місцевому ринку. Дід побачив, що та дурненька й бідна, і почав розповідати їй казочки, що у нього в Черкасах величезний будинок, садок на п’ять гектарів, машина, катерок та сонми різної худоби. Через три тижні вони побралися у Ніколаєві, а через два місяці… жили удвох у кіптявій заводській общазі. Бабушка спочатку захотіла втекти назад, у Ніколаєв, довго плакала, та все ж таки любила діда — і залишилась. Через п’ять років отримали квартиру. Тоді вже і батько мій був, і дядя, і всі, всі, всі…
Прадід Фєдя жив тоді в охайному будиночку в провулку Ломоносова, 92. Жив, збирав значки та монети, кортики та марки, радіодеталі та неонові лампочки. Прадід був досить цікавою, як мені здається, людиною, в принципі, як і усі прадіди.
<empty-line/>
Я його знав лише три роки, але з розповідей діда з бабою, з розповідей батьків, можу скласти докупи цілісну картину дідового образу. Це майже безтурботне створіння, егоїстичне, примхливе й упереджене щодо усього, що коїться у світі.
Карибська криза для нього була одним із найболючіших ударів у його житті, тому що він неодмінно бажав війни, яка не відбулася. Вторгнення до Чехословаччини він вважав безжальним компрометуванням радянською системою себе самої. Він хотів, щоб студенти перемогли військових у танках, причому перемогли камінням та палицями. І він казав тоді, що, був би він студентом, він би обов’язково вийшов на Красну Площу, облив би вартових біля Мавзолею соляркою, облив би себе і підпалив. І вийшов би, і облив — дурості стачило б. Це він називав актом дегазації системи та протистоянням поета і царя. Не написавши жодного віршика, він сміливо вважав себе поетом і зневажав усіх, хто у цьому мав хоч краплину сумніву… Тому зневажав, певно, усіх, тому що у всіх були сумніви… Маючи прихильність до творчості Тодося Осьмачки, невиліковного розстріляного відродженця, Фєдя постійно цитував його, як і мій дядя Сєрьожа (дядя по материнській лінії), який любив творчість Майка Йогансена.
Дядя мій був дуже вихованою людиною і ніколи не скаржився. З самого дитинства вивчив німецьку мову, щоб мати змогу читати не бачену на книжкових полицях Радянського Союзу літературу. Її присилав його друг, який жив у федеративній Німеччині, ворожій і неприступній, але, маючи родичів у демократичній Німеччині, передавав ті книжки спочатку туди, за берлінський мур, а вже потім ті цінні паперові вантажі висилалися до Української Радянської Соціалістичної Республіки. Так було набагато легше.
