Несподівана вакансія - Роулинг Джоан Кэтлин (бесплатные версии книг TXT) 📗

Його хвилювання зростало з кожним новим підйомом і спуском на шляху незграбної машини, що поволі просувалася вузенькими вуличками, завертала за ріг на площу й наближалася до Її будинку.

Ендрю ще ніколи не відчував такого гострого інтересу до будь-якої іншої дівчини. Вона була новоприбулою (дивний час для зміни шкіл, навесні, посеред навчального року). Її звали Ґая, і це ім’я їй пасувало, бо він ще ніколи не чув його раніше, а вона була якоюсь абсолютно іншою і незвичною. Одного ранку вона зайшла в автобус як неспростовне свідчення того, яких вершин може сягнути природа, і сіла за два ряди від нього, завороженого досконалістю її плечей і шиї.

Її хвилясте волосся кольору міді вільно спадало на спину, ніс був вишукано рівний, вузенький і вкорочений, що лише підкреслювало спокусливу припухлість її блідих уст, а широко посаджені карі очі з досконалими густими віями рябіли зеленкуватими цяточками, наче яблучка ранет. Ендрю ніколи не бачив на ній косметики, і жодна плямочка чи прищик не псували їй шкіри. Її обличчя було поєднанням досконалої симетрії й незвичних пропорцій. Він міг би годинами його розглядати, намагаючись збагнути суть цієї чарівності. Минулого тижня він повернувся додому після подвійного уроку біології, на якому завдяки божественно випадковому розміщенню столів і учнів він майже безвідривно спостерігав за нею. Згодом, заховавшись у спальні, він (після бурхливої мастурбації, що завершилася півгодинним розгляданням стіни) написав таке: «Краса — це геометрія». Той папірець він майже відразу подер і згодом, згадуючи про нього, почувався повним ідіотом, хоча у тих словах щось таки було. Її краса постала внаслідок ледь помітних удосконалень базової матриці, і в підсумку це породило приголомшливу гармонію.

Ґая мала з’явитися з хвилини на хвилину; якщо вона, як звичайно, сяде біля набурмосеної квадратної Суквіндер, то опиниться достатньо близько, щоб відчути, як він пропах нікотином. Йому подобалося спостерігати, як реагують на її тіло різні предмети: як ледь-ледь прогинається автобусне сидіння, коли вона з розгону сідає на нього, як металевий поручень ховається в кучериках її золотаво-мідного волосся.

Водій почав пригальмовувати, і Ендрю відвернувся від дверей, вдаючи, що заглибився в роздуми. Він озирнеться, коли вона зайде в салон, так, ніби зупинка стала для нього цілковитою несподіванкою. Зустрінеться з нею поглядом, можливо, кивне головою. Він сподівався почути, як відчиняються двері, але м’яку вібрацію двигуна цього разу не перервав знайомий скрегіт і гупання.

Ендрю озирнувся й не побачив нічого, крім куцої і занедбаної вулички Надії, оточеної двома рядами невеличких, поєднаних у блоки будиночків. Водій автобуса роззирнувся, перевіряючи, чи справді її немає. Ендрю хотів було попросити, щоб той ще зачекав, бо минулого тижня вона також запізно вибігла з одного з тих маленьких будиночків і помчала до автобуса по бруківці (на неї тоді можна було сміливо дивитися, бо ж дивилися всі), і цю картину він потім годинами прокручував у голові, але водій крутнув кермом, і автобус знову рушив. Ендрю вкотре почав розглядати брудне вікно, відчуваючи, як йому закололо в серці і в паху.

V

Колись у цих блоках будиночків на вулиці Надії жили прості роботяги. У ванній будинку під номером десять повільно й аж надто ретельно голився Ґевін Х’юз. Він був білявий і мав таку рідесеньку щетину, що не було потреби голитися частіше, ніж двічі на тиждень, але ця холоднувата й доволі неохайна ванна кімната була його єдиним притулком. Якби він пробув тут до восьмої, то міг би цілком правдо­подібно сказати, що мусить негайно бігти на роботу. Його лякала необхідність починати розмову з Кей.

Учора ввечері, щоб тільки уникнути цього, він затіяв злягання, яке переросло в чи не найдовший і найвинахідливіший секс-марафон з часу їхніх стосунків. Кей відгук­нулася на цю ініціативу миттєво й аж занадто завзято: постійно міняла пози, закидала на нього свої сильні корот­куваті ноги, вигиналася, немов одна слов’янська акробатка, до якої вона була дуже подібна своєю оливковою шкірою й коротким темним волоссям. Він занадто пізно збагнув, що ця її не надто типова поведінка слугувала ніби мовчазним визнанням тих речей, про які він так рішуче відмовлявся говорити. Вона пожадливо його цілувала. Коли вони тільки почали зустрічатися, ці її вологі настирливі цілунки здавалися йому еротичними, але тепер вони викликали майже огиду. Він дуже довго не міг досягти оргазму, жахаючись того, що сам затіяв, і цей жах постійно загрожував йому ослабленням ерекції. Але навіть це спрацьовувало проти нього: вона сприйняла його незвичну витривалість як вияв віртуозної майстерності.

Коли ж нарешті все скінчилося, вона міцно притулилася до нього в темряві і якийсь час гладила йому волосся. Він жалюгідно дивився в порожнечу, розуміючи, що замість того, щоб нарешті вивільнитися з зашморгу, він мимоволі затяг його ще міцніше. Коли вона заснула, він ще довго лежав, відчуваючи, як його руку придушує вага її тіла, а до стегна огидно липне мокре простирадло; лежав на грудку­ватому матраці зі старими пружинами й жадав набратися відваги, щоб стати негідником, вислизнути звідси й ніколи вже не повертатися.

Ванна кімната Кей пропахла цвіллю й мокрими губками. Скрізь поприліплювалися залишки волосся. Зі стін облуп­лювалася фарба.

— Тут потрібні чоловічі руки, — часто нагадувала Кей.

Ґевін старанно уникав розмов про будь-яку допомогу. Ті речі, про які він їй не казав, були для нього талісманом і оберегом. Він нанизував їх подумки на ниточку й перебирав, неначе вервиці. Він ніколи не казав їй «люблю». Ніколи не забалакував про одруження. Ніколи не просив її переїхати в Пеґфорд. І попри все це — ось вона тут, та ще й примушує його якимось чином відчувати свою відповідальність.

З потьмянілого дзеркала на нього дивилося власне об­личчя. Під очима синіли тіні, а його ріденьке світле волосся було сухе і скуйовджене. Сліпуча лампочка висвічувала згори його драглисте обличчя з цапиною борідкою, наче на допиті, суворо й безпристрасно.

«Тридцять чотири, — подумав він, — а виглядаю на всі сорок». Він підніс бритву й обережно відтяв дві великі білі волосинки, що стирчали з обидвох боків виразного кадика.

У двері до ванної загупали чиїсь кулаки. Ґевінова рука здригнулася, і з його тонкої шиї цяпнуло кілька крапельок крові прямо на його чисту білу сорочку.

— Твій дружок, — почувся розлючений дівочий крик, — ще досі у ванній, а я запізнююся!

— Я вже закінчую! — гаркнув він у відповідь.

Ранка почала пекти, але хіба це важливо? Він тепер мав готове виправдання: «Дивися, що сталося через твою дочку. Мушу тепер бігти додому, щоб встигнути перед роботою змінити сорочку». На серці йому майже полегшало, тож він схопив краватку й куртку, що висіли на дверному гачку, і відчинив двері.

Ґая відштовхнула його, грюкнула за собою дверима й зачинила їх на засувку. Уже на крихітному сходовому майдан­чику, над яким завис огидний сморід паленої гуми, Ґевін пригадав, як минулої ночі гупало об стіну і скрипіло їхнє дешеве соснове ліжко, як стогнала і зойкала Кей. Іноді було легко забути, що в будинку є її дочка.

Він збіг донизу пощербленими сходами. Кей казала, що планує їх пошліфувати й відполірувати, але він сумнівався, що вона колись це зробить. Її лондонська квартирка була теж занедбана й невідремонтована. У будь-якому випадку він був певен, що вона сподівається остаточно оселитися тут разом із ним, але він цього не допустить. Це був його останній бастіон, і тут, якщо доведеться, він стоятиме на смерть.

— Що ти собі зробив? — зойкнула Кей, побачивши кров на його сорочці. На ній було дешевеньке яскраво-червоне кімоно, яке йому не подобалося, хоч їй воно якраз чудово пасувало.

— Та Ґая так гримнула в двері, що я аж підскочив. Мушу бігти додому, щоб перебратися.

— Ой, а я ж приготувала тобі сніданок! — забідкалася вона.

Аж тут він усвідомив, що запах паленої ґуми йшов від яєчні. Була вона пересмажена й ніяка.